— Базарна ти моя, на господарів значить наймитуєшся, мерзнеш… роботи чи що немає? — А де вона зараз є? То скорочення, то зарплата копійчана… рада б піти хоч у хатню робітницю, хоч у куховарку, аби тільки в теплі, та нікуди поки що… може вам помічниця потрібна? Пельмені, холодець… усе смачно готую… — Мені жирне не можна. — Ну, тоді супчики, курка, печеня, каші, салати… прибрати можу
“А морозець добре так щипає щічки”, – подумав Анатолій Васильович, поспішаючи до машини, – та й не морозець, а справжній мороз, – бурмотів він. Щоб скоротити шлях, пішов
— Що там з вечерею? – увійшов Денис на кухню. — Готую. — Ясно. А я тут собі нову комп’ютерну гру купив, наша українська, – похвалився він. — І дорого коштує? — Та яка різниця, – відмахнувся чоловік. – За кредити і квартиру я заплатив. Тож, це вільні гроші. «Ось як, – подумала Саша. – Вільні». У неї такого поняття не було, а якщо і з’являлося щось, то вона поспішала порадувати близьких. А коли її хтось радував
Олександра поспішала додому, тримаючи в руках два пакети. Учора вона отримала зарплату і вирішила порадувати своїх домочадців. Чоловікові купила дорогу каву, знаючи, що він жити без цього напою
Першим на стіл тарілку з гарячим борщем Олена поставила батькові сімейства. Швидко нарізала хліб, сало, подала доньці голівку часнику, щоб та допомогла його очистити. Дуже швидко на столі з’явилися й інші тарілки. Старший син, повторюючи за батьком, брав із тарілки шматок сірого хліба, вкривав його тоненькою скибочкою копченого сала і відправляв до рота, чергуючи з ложкою борщу. Головки часнику батько зі старшим сином швидко по черзі розібрали, залишивши блюдце порожнім
За столом довелося потіснитися. П’ятиметрова кухня вже не вміщала п’ятьох людей: двох дорослих і трьох дітей. — Костя, табуретку принеси з вітальні. Сімнадцятирічний юнак закотив очі, але слухняно
— Ти йому в доньки годишся, він трохи молодший за твого батька, Алло. Може, пройде? – мати благально подивилася на неї. — Ти зла! А кажеш, що любиш! Чому ти не розумієш, що з ним я щаслива? — Щастя не тільки у величезному будинку і яхті. Щастя в іншому. Усе життя ж із цією людиною тобі жити. Дітей виховувати. — У нього є дорослий син. Йому тридцять. — Ну ось, він навіть старший за тебе. Онуки й діти одного віку будуть, – не відступала мати
— Доню, ну ти що? У тебе з математикою завжди добре було, рахувати вмієш. Тобі двадцять вісім, а йому п’ятдесят буде! — Люблю, нічого не можу із собою
Галю на лижах Мирон побачив одразу, але не зрозумів, що вона на них між грядок ялозить. Стоїть собі сусідка в полуниці й нехай стоїть. Помітив, коли вона ноги стала переставляти, щоб у зворотний бік піти. Помітив, розреготався. Комічно виглядала серед зелені Галина в лижних черевиках на лижах. Взимку куди не йшло, зустрічав її Мирон на сільській дорозі, обожнює сусідка прогулянки зимовим лісом, але ось влітку. — Привіт, Мироне, – махнула Галя. – Чого смієшся? — Спортсменка ти, Галино, до зимового сезону влітку готуєшся, як подивлюся
— Ой, Мироне, давно я так не сміялася! – Валентина трималася за живіт, а її великі груди ходили ходуном. — Ну що там знову в тебе сталося? —
Мати Володимира, дійсно, маніпулювала сином, посилаючись на слабке здоров’я, користувалася будь-яким моментом, щоб викликати його до себе. Завжди з надривом, якнайшвидше. Володя часто ставив надумані прохання матері вище за прохання дружини, допомоги по дому або з дітьми. Не те щоб Тетяна була проти походів чоловіка до матері, ні. Але часом чоловік стояв перед вибором: догодити матері вкотре через дрібниці чи бути потрібним родині. І обирав матір
Дружина терпіла понад двадцять років те, що чоловік за кожним дзвінком до матері бігав, а потім взяла і поїхала. Чоловік за поріг і вона зібрала сумку і за
— Хотіла мандарини купити, а Ігор не зміг приїхати. Не на собі ж мені чотири ящики тягти, – нарікала донька, сівши за кухонний стіл. — Ось ти, Ритко, смішна. У нас із матір’ю ніколи автомобіля не було, а ми з нею і пральну машину, і холодильник додому якось доправили, раніше й доставки не було, це зараз усе швидко, не встигнеш кнопку натиснути – у двері дзвонять. Звикли ви до комфорту. Знаєш, а давай я з тобою завтра сходжу на ринок, купимо ми твої мандарини
Грудень місяць тільки почався, а Маргарита вже нічого не встигала. Минулого року вона одразу після університету пішла працювати в школу вчителем початкових класів і всі ці звіти, збори,
Пластикова виделка стала останньою краплею в цьому чаюванні. Ніна несподівано заплакала. Вона поставила тарілку на кухонний стіл і, ховаючи очі, почала швидко збиратися. — Мені пора… я вже спізнююся. Спасибі всім. — Ніно, почекай, – схаменулася мати. Ніна завмерла в дверях. Вона чомусь подумала, що мати приготувала подарунок і хоче зараз його вручити. — Ніно, а ти гардероб міняти не будеш? Чобітки чорненькі з минулого року залишилися в тебе? Катьці взуття потрібне
— Це, Ніночко, від мене подарунок, – свекруха простягнула коробку і м’яко посміхнулася. Коробочка була невелика, загорнута в пакувальний папір, блискучий, червоний. Можна було подумати, що це книжка
— О! Поскакав наш Коник! Значить, і нам на зміну пора! Господи, це ж треба природі так дитя образити! І навіщо вона його тільки залишила? Про те, що думають про неї та її сина сусіди, Катя, звісно, знала. Але лаятися вона не любила і вважала, що якщо вже людині Бог серця і душі не дав, то поводитися «по-людськи» її все одно не змусиш. А тому, годі й час витрачати на те, щоб зрозуміти, чому люди бувають такими. Краще витратити його на щось корисне. Наприклад, привести до ладу своє житло або посадити ще одну троянду біля свого ґанку
— Іди, іди звідси! Нема чого тобі тут! – Клавдія Матвіївна поставила на стіл під розлогою яблунею велике блюдо з гарячими пиріжками і штовхнула сусідського хлопчиська. – Киш!
У сім Юля навчилася мити підлогу і смажити яєчню. У вісім – сама збиралася до школи і готувала сніданок собі та батькові. А в десять була абсолютно самостійною одиницею, з чітко розписаним на день графіком занять і тренувань, і обов’язками, які вони ділили навпіл з батьком. Юлька прибирала вітальню і спальні, а за батьком залишалася кухня, кабінет і місця загального користування. Готували вони по черзі. Єдиним обов’язком, який Юлька відмовилася ділити з батьком, був догляд за котом
— Тату, я вдома! І я голодна! Юлька жбурнула рюкзак у кут, стягнула черевики, і проспівала: «Гей! Є ще тут хоч хтось, крім мене?» Товстий смугастий кіт з’явився

You cannot copy content of this page