«Так, треба щось швиденько зметикувати на стіл, щоб не впасти лицем у багнюку перед новою людиною!» Галина прийшла надвечір, скромно тримаючи в руках коробку цукерок. Зайшла, озирнулася й здивовано кліпнула очима: — Валю, так у тебе ж три кімнати? — Аякже. — І з ким ти тут живеш? — Сама, Галочко. — Сама? У такій великій квартирі? — Отак воно в житті буває

Той вівторок для Валентини Петрівни видався зовсім не таким сірим і тягучим, як зазвичай. Ранок почався з несподіваного пожвавлення на сходовій клітці: до сусідньої однокімнатної квартири нарешті хтось заселявся!

Раніше там роками жила бабця Надія, якій, здавалося, було вже під сто. Родичів у неї — ні душі, тож після її тихого відходу житло відійшло державі. І ось тепер у ньому знову мала зажевріти життя.

Валентина Петрівна то до вічка припадала, то ніби випадково двері прочиняла — мовляв, треба килимок поправити.

Око в неї було накидане: «Меблів кіт наплакав, та й ті ще, певно, дуже старі. Ясно, що не багатії заїжджають. Хоча стіни он трохи освіжили», — міркувала вона, аж поки не побачила на порозі худеньку, мов горобчик, жінку.

«А ось, мабуть, і нова господиня».

Валентина не стала довго думати, рвучко відчинила двері й розпливлася у щирій усмішці:

— Доброго дня! А в мене, бачу, нова сусідка!

— Доброго… Так, мене Галина звати.

— А я Валя! — і одразу, по-сусідськи, взяла бика за роги: — Ти, Галю, забігай до мене ввечері на чай. Знайомитися будемо!

— Та це ж я маю на входини кликати, але ж іще рано, речі не розібрані…

— Ой, встигнеш ще накликатися! Давай на «ти», ми ж тепер через стінку живемо. Чекаю ввечері!

— Добре, Валю. Тільки трохи коробки розставлю.

Ледь зачинивши двері, Валентина метнулася на кухню. «Так, треба щось швиденько зметикувати на стіл, щоб не впасти лицем у багнюку перед новою людиною!»

Галина прийшла надвечір, скромно тримаючи в руках коробку цукерок. Зайшла, озирнулася й здивовано кліпнула очима:

— Валю, так у тебе ж три кімнати?

— Аякже.

— І з ким ти тут живеш?

— Сама, Галочко.

— Сама? У такій великій квартирі?

— Отак воно в житті буває, — Валентина розвела руками. — Проходь на кухню, не стій на порозі.

Гостя зайшла і аж ахнула, побачивши щедро накритий стіл.

— Ти навіщо стільки наготувала?

— Та заразом і повечеряємо, — господиня змовницьки підморгнула й дістала з шафки пузату пляшечку домашньої наливки. — По трошки, за знайомство.

Сіли, випили по чарочці, закусили. На душі одразу потеплішало.

— Ну, розказуй, Галю, якими вітрами тебе до нашого будинку занесло? — спитала Валентина.

— Та я все життя у старому гуртожитку на околиці прожила. Його нарешті під знесення пустили, тож мені цю квартиру й виділили.

— А до тебе тут бабця старенька жила. Одинока зовсім. Слухай, а ти чому сама? Нізащо не повірю, що в тебе нікого з рідні немає! — не вгамовувалася Валя.

— Є. Дві доньки і четверо онуків. Тільки вони всі зараз у місті живуть. Приїжджають хіба на великі свята.

Валентина зітхнула, підперла щоку рукою і почала розплутувати клубок свого життя.

— Я ж заміж вискочила рано, ще й двадцяти не було. Одна за одною дівчата зʼявилися. Сергій мій, покійний, так сина хотів, але після другої сказав, що в цю лотерею більше не грає.

Він на заводі добре заробляв, то нам цю квартиру й дали. Дівчат він любив до нестями, але на роботі пропадав днями.

А я… я крутилася, як білка в колесі: і робота, і діти, і хата. Отак за клопотами й незчулася, як життя пролетіло. Все мріяла: от виростуть діти, поживемо з чоловіком для себе! Хоч би тиждень у тиші побути…

Старша донька, Таня, поїхала вчитися, одразу заміж вийшла. Я відпустки брала, щоб з її малим сидіти, поки вона сесії здавала. Тільки вони на ноги стали, машину купили — почали внука на всі вихідні привозити.

Валентина кивнула на чарки:

— Давай ще по краплі. Нам поспішати нікуди. О! Шпроти ж іще є, бери!

— А потім, — вела далі господиня, — молодша, Світланка, підросла. Думала, ну все, видихну. Де там! Тата не стало, мама злягла — забрала її до себе. Світланка тим часом заміж вийшла за брата Таниного чоловіка.

Бізнес якийсь відкрили, гроші треба — продали ми бабусину хату в селі, щоб їм допомогти. Знов онуки пішли. Я б і рада допомогти, та в мене мама хвора на руках. Мами не стало, онуки підросли… і тут Сергій мій захворів.

Згорів він швидко. Чотири роки вже, як я вдова. Хай з Богом спочиває.

Валентині так давно хотілося просто виговоритися. Щоб хтось послухав не перебиваючи.

— Так порожньо стало в хаті… Три роки тому вийшла на пенсію. Думала, буду до дівчат їздити, з внуками няньчитися. А потім дійшло: та не потрібна я їм! У них свої ґаджети, свої справи, я для них — просто стара бабця.

— Валю, а скільки ж тобі?

— Шістдесят один.

— І мені шістдесят один! — раптом зраділа гостя. — Ми ж однолітки!

— От бачиш… А так не хочеться старіти. А найбільше не хочеться цієї самотності, від якої аж стіни давлять. Ти ж про себе розкажи, Галю!

Галина опустила очі, збираючи крихти хліба на скатертині.

— А мені й розказувати нічого. Я з інтернату. Як випустили — дали ту кімнатку в гуртожитку. Все життя, понад сорок років, біля верстата на заводі простояла.

— А родина?

— Ніколи не було, — тихо і якось дуже буденно мовила Галя. — Ніхто заміж не покликав, діток Бог не дав. Моя самотність, Валю, ніколи й не закінчувалася. Вона навіть не переривалася ні на день.

Валентина аж завмерла з чаркою в руці.

— Хіба ж так буває?

— Буває. Я б усе віддала, щоб за хворою мамою доглядати, та в мене її не було. Я б із радістю з онуками не спала, та їх ніколи не буде. Вийшла на пенсію, думала — хоч щось зміниться. Ні. Нічого.

— Галю, так не можна. Треба щось робити! — рішуче рубонула рукою Валентина.

— Що тут зробиш? Крани течуть, труби гудуть… Пораджу, до кого звернутися, щоб сантехніку замінити.

— Знайду я тобі такого майстра… — на обличчі Валі раптом заграла дуже загадкова усмішка.

Стук у двері пролунав наступного вечора. Галина глянула у вічко:

— Ви до кого?

— Що там у вас тече? — почувся хриплуватий чоловічий голос.

Галя відчинила. Перед нею стояв чоловік. Жіночим оком вона миттю просканувала: «Недоглянутий. Голиться, мабуть, у свята, а стрижеться раз на рік».

— А що це у вас домофон розбитий? — кивнув він на стіну.

— Не знаю, я тільки заїхала. Мені б змішувачі нові поставити, і під ванною капає.

Майстер усе оглянув, гмикнув:

— Води наберіть. Через пів години прийду з інструментом.

Вже на порозі зупинився, щось покрутив біля зламаного домофона і пішов.

За пів години домофон раптом ожив і задеренчав. Галя злякано зняла слухавку.

— Хто це?

— Я. Відчиняйте.

Він зайшов із трубами й почав, як здалося Галині, трощити половину ванної. За дві години у квартирі стояв гармидер, але нові крани сяяли, і більше ніде не крапало.

— Скільки я вам винна? — несміливо спитала жінка.

— Та самі вирішуйте.

— В мене готівкою тільки пʼятсот гривень…

— Та вистачить, — він глянув на неї і якось дуже тепло, по-доброму усміхнувся.

— А давайте я вас нагодую? — раптом вирвалося в Галини.

— А давайте!

Поки він мив руки, вона швиденько накрила на стіл. Чоловік сів і… просто змів усе з тарілок. Зрозумівши, що трохи захопився, ніяково пробурмотів:

— Ти, хазяйко, вибач! Дуже вже смачно було.

Він рушив до дверей, але раптом зупинився:

— Тебе як звати?

— Галина.

— А я Олексій.

Тільки-но двері за Олексієм зачинилися, на порозі намалювалася Валентина.

— Ну що, полагодив? — очі в сусідки хитро виблискували.

— То це ти його прислала? — розсміялася Галина. — Дякую! Все зробив, ще й домофон полагодив.

— А сам він тобі як? Сподобався? — Валя вдарила прямо в лоб.

— Та я не знаю…

— Йому п’ятдесят дев’ять! На два роки молодший. Непитущий! Ти що, так і збираєшся до кінця днів сама кукувати?

— Ой, Валю… Я ж на заводі стільки років, там чоловіків повно було, але на мене ніхто ніколи не дивився.

— Галю, — як маленькій, почала пояснювати сусідка, — то на намальованих красунь одразу дивляться. А нормальні мужики тепло шукають. І борщ! Ви ж обідали?

— Обідали. Змів усе, що було.

— Ну все! Тепер він від тебе не відчепиться!

На обличчі Галини вперше за багато років розцвіла мрійлива, дівоча усмішка.

У суботу зранку Валя залетіла до сусідки якраз тоді, коли та чаклувала над картопляним пюре з гуляшем. Обличчя Валентини світилося.

— Галю! Світланка подзвонила, їм терміново поїхати треба, просять з малою посидіти кілька днів! Я вже сумку зібрала!

— Валю, ну не можеш ти, щоб про когось не дбати, — усміхнулася Галина. — Мрієш про тишу, а без своїх жити не можеш.

— Ой, і не кажи! Тримай ключі від моєї квартири, поглядай там. Все, я побігла!

«Яка ж вона щаслива, — з легкою, світлою заздрістю подумала Галина, зачиняючи двері. — Як це добре — бути комусь потрібною».

І тієї ж миті задзвонив домофон.

— Хто там?

— Галю, це Олексій. Тут таке діло… Мені випадково новий домофон під руку попався. Замінити?

— Заходь!

Він переступив поріг. Поголений, акуратно підстрижений, у випрасуваній сорочці. В руках — коробка.

«Господи, та він же причепурився, щоб до мене прийти!» — тьохнуло в грудях Галини.

— Постели якусь ганчірку, Галю, бо зараз пилюка полетить. А я поки…

— А я поки на стіл накрию! — підхопила вона. «Як добре, що я гуляш приготувала!» — радісно забилася думка.

Валентина повернулася за тиждень. Одразу з порога постукала до сусідки, простягаючи пакунок.

— Привіт! Це тобі мої смаколиків передали. Став чайник! — Валя раптом запнулася, побачивши на вішалці чоловічу куртку. — А це що?

— Валю… А в мене друг з’явився.

— Льошка?!

— Так. Дякую тобі, Валюсю.

— Та що ти стоїш! Став чайник швидше, розказуй! — Валя легенько підштовхнула подругу на кухню і щасливо побігла слідом.

Ось таку теплу й життєву історію надіслала до редакції наша читачка, а ми лише трохи причепурили її для вас. Іноді доля ховає наше найбільше щастя за звичайнісінькими побутовими клопотами, зламаним краном чи вчасно запропонованою тарілкою гуляшу. А як ви вважаєте, чи буває в житті момент, коли вже запізно починати все спочатку?