Тато відвідує дочку, він раз на місяць привозить аліменти, і ми гуляємо втрьох із дитиною, більше ніякої уваги немає, лише раз на місяць, дитина його цурається, не впізнає, до мого коханого біжить, коли бачить, він дуже багато говорить про спільне проживання, сім’ю, про спільну дитину звичайно, а я не можу, не хочу

Я у декреті вже півтора роки. З чоловіком розлучилася, коли доньці був місяць. Допомагає мама, не скаржусь. Нині є чоловік. Стосунки повільно перетекли з дружби на побачення.

У нас все добре, він надійний, дбайливий, опора у моїй нелегкій ситуації. До дитини не сказати б, що він тягнеться, але й не ігнорує: може допомогти мені по дрібниці з донькою, грає з нею, спілкується. І хоче з нами жити.

Спробувати звести сім’ю. Дочка до нього добре ставиться. Тато відвідує дочку. Він раз на місяць привозить аліменти, і ми гуляємо втрьох із дитиною. Більше ніякої уваги немає, лише раз на місяць, дитина його цурається, не впізнає.

А до мого коханого біжить, коли бачить, він дуже багато говорить про спільне проживання, сім’ю. І про спільну дитину звичайно. А я не можу. Не хочу.

Боюся, що не захочу вже ніколи мати дітей. Сказати, що материнство — не моє, ні, я люблю дочку і намагаюся бути класною мамою. Але другої дитини я з низки причин не хочу.

Я просто мрію нарешті вийти з декрету і почати реалізовувати себе. І друга дитина до планів не входить. При цьому я розумію, щоб побудувати сім’ю, мені доведеться планувати другу дитину.

Будь-який чоловік захоче дитину рідну. Як би не любив мою дочку, потрібен саме свій малюк.

Я не знаю що робити. Боюся втратити коханого. Я з ним говорила, сказала, що потрібен мені час, хоча б років зо три.

Він наче згоден, але я бачу, що його це дуже хвилює. Він хоч завтра хоче дитину. А я боюся, що три роки минеться, і я так і не захочу. Обманювати його порожніми обіцянками не хочу. Поняття не маю, що робити.