Знаєте, як пахне земля, коли відчуваєш, що ця весна для тебе — остання? Вона дихає чимось таким гострим, рідним, аж сльози на очі навертаються і паморочиться в голові.
Григорій Петрович важко спирався на подушку і дивився у вікно. Там, на городі, його Олексій завзято перекопував грядки, відкидаючи вбік коріння торішнього бур’яну.
Стара, вицвіла сорочка на широкій синовій спині напнулася так, що, здавалося, от-от трісне по швах.
Ще вчора батько сам попросив переставити його ліжко ближче до вікна. Остогидло цілими днями витріщатися в білу стелю, коли надворі вже так несміливо, але вперто пробивалася молода травичка.
Вона вперто тягнулася до сонця крізь сухе листя та дрібні гілочки, які наламали холодні осінні вітри.
Григорій Петрович серцем відчував: літа він уже не побачить, осені й поготів, а зима вкриє білим снігом свіжий горбик над його вічними місцем спочину. Кінця він не боявся.
Правду кажучи, сенс триматися за цей світ зник ще кілька років тому, коли не стало його Марії. У хаті без неї зробилося порожньо, холодно і якось незатишно. Навіть поговорити про минуле майже не було з ким.
Хіба що з Федором Івановичем, який доживав віку на іншому кутку села. Та й той майже не виходив із хати, так само цілими днями сидів біля вікна, мружив підсліпуваті очі й жував беззубими яснами зблідлі губи.
— Задовго жити — то теж, скажу тобі, мука, — зітхнув Федір, коли зять востаннє привіз його до Григорія в гості, дбайливо всадовивши на переднє сидіння машини.
— І не кажи, нічого доброго, — тихо погодився господар. — Нема з ким словом перекинутися, згадати, як ми малими по чужих городах стручки горохові крали.
— Ой, крали… — закивав сивою головою Федір Іванович.
— А я оце недавно своєму онукові розказував, як ми зі станції пішки додому йшли. Тридцять кілометрів! По багнюці, полями, з дерев’яною валізкою на плечі… А ще ж і з дівчат встигали жартувати. Йшли ж цілою ватагою: Любка Нестеренко, Сашко Коваленко, Семен Шпак… Нема вже нікого, всі на цвинтарі спочивають.
— Ну і що онук? — усміхнувся Григорій Петрович, вириваючи друга зі спогадів. — Що малий сказав?
— Та що він скаже! — обурився Федір. — Каже: «Діду, треба було таксі викликати по якомусь там заскосунку».
— Застосунку, мабуть, — м’яко поправив його друг. — Це в них у телефонах така програма є: натискаєш кнопочку, і машина приїжджає.
— Може, й застосунку, яка різниця! — сердито бурмотів старий. — Він навіть збагнути не годен, чого ми пішки таку даль перлися. Звикла теперішня молодь до вигод: мішків не носять, дров не рубають, воду відрами криничну не тягають ні худобі, ні на город.
— Та не сварися ти на них, Федоре. Хай живуть у достатку й радості. На їхній вік теж біди вистачить. То отакий жах в країні вже скільки років, то болячки якісь, а то он і в космос якісь супутники запускають — не дай Боже, звідти на нас щось впаде.
— Твоя правда, — зітхнув Федір. — Всякої біди на землі розплодилося, так і норовлять щось недобре скоїти.
Гарно тоді посиділи старі, згадали всіх своїх. А того ж вечора, як зять забрав Федора додому, Григорія Петровича так прихопило в грудях, що аж потемніло в очах.
Відтоді й зліг. Спочатку сусідка забігала, подавала води, а потім довелося сина з міста викликати. Щоб доглянув до кінця і по-людськи провів в останню путь.
Григорій давно кликав Олексія додому. Той із дружиною розлучився, поневірявся по орендованих квартирах, особливих перспектив у місті не мав.
Але син усе впирався, вигадував різні відмовки: мовляв, тут діти, робота, друзі. Та все ж довелося спакувати речі, віддати ключі господарям і їхати в рідне село. А куди дінешся?
Батько згасає, більше глядіти нікому. Донька сама ледве ходить, бо хворіє, а старший син загинув ще зовсім молодим…
Справа ця, звісно, не з веселих — сидіти біля ліжка людини, яка вже не одужає, і чекати кінця. Тоскно це, витягує всі жили.
От Олексій і вирішив на городі попоратися, грядки зробити, посіяти щось на літо, аби тільки руки чимось зайняти і в хаті не сидіти.
Григорій Петрович сперся гострим ліктем на підвіконня і трохи підвівся. На душі було так тепло глядіти на сина. Дорослий уже, сивий…
Мабуть, заради цього ми й народжуємо дітей — щоб на старості не лишитися одному в порожній хаті й не відходити в самотності. Хай пізно, але ж приїхав Олексій!
Дбає про нього, їсти варить, у бані миє. Старий ще міг сам піднятися, потихеньку доходив до туалету (добре, що свого часу додумався облаштувати його в хаті, а не надворі).
Інакше довелося б на відро ходити, бо через пороги ноги вже не переступали, геть сили в м’язах не лишилося.
«А вийду-но я хоч на хвилинку на повітря», — раптом стрельнула в голову шалена думка, і ця жага життя дала сил піднятися.
Весна ж надворі, син землю копає, так захотілося стати поруч, вдихнути того чорнозему!
Тримаючись за стіни, старий повільно почовгав до сіней. Голова паморочилася, серце калатало, як дурне, але його так тягнуло до молодої зелені у дворі, що він уперто переставляв неслухняні ноги.
Веранда, залита весняним сонцем, аж засліпила.
Григорій Петрович зупинився перевести подих. І тут за тонкою дощатою стіною почув голоси. Це сусід Петро, Олексіїв одноліток, підійшов до плоту.
Старий уже хотів постукати у стіну, щоб син зайшов і допоміг йому спуститися сходами, але так і завмер з піднятою рукою.
— Та я давно хотів повернутися, — казав Олексій, глухо покашлюючи. — Але ж жити зі старими, сам знаєш, як воно. Того й чекав, поки вони… ну, відійдуть. Так і мотався по чужих кутках.
— Ой, кому ти розказуєш, — сусід гупнув чимось, мабуть, ногою по землі. — Я ж зі своїми все життя прожив. То тільки й видихнув вільно, як їх поховав.
Більше Григорій Петрович не слухав. Звідки тільки сили взялися, він тихо, мов тінь, повернувся до кімнати й ліг у ліжко. Він уже не чув, як Петро там щось говорив про совість і обов’язок.
Коли Олексій зайшов до хати й нагрів обід, батько не поворухнувся.
Він лежав лицем до вікна, дивився на легкі білі хмарки, що пливли клаптиком неба за склом, і гірко думав про те, як сильно він помилявся. І що виправити вже нічого не можна.
— Тату, ти чого це? — сполошився син, коли вкотре не дочекався відповіді. — Погано тобі, чи що?
— Їхав би ти, Олексію, — глухо, мов з-під землі, обізвався батько. — А за мною он… призначать когось доглядати. Ти тільки сходи в сільраду, куди треба.
— З якого це дива? — в Олексія неприємно засмоктало під ложечкою. Він згадав свою розмову з Петром і відчув, як обличчя заливає фарба сорому. — Я що, погано за тобою дивлюся?
— Не погано, — відповів батько, так і не повернувши голови. — Але краще ти чекай моєї смерті там, де й до цього чекав. У своєму місті. Як помру — приїдеш, і все буде твоє. Живи, як знаєш. А внуки вже почекають своєї черги на хату.
— Тату… ти вибач… — Олексій переминався з ноги на ногу біля ліжка, нервово кашляв, намагався якось привернути батькову увагу, але Григорій Петрович більше до нього не обізвався.
Наступного ранку він лежав отак само — спрямувавши порожні, вкриті сірою пеленою очі в небо.
І вже не дихав.
Після похорону Олексій одразу поїхав. Він так і не зміг переночувати жодної ночі в тій хаті, де йому весь час ввижалося важке, хрипке дихання скривдженого батька.
Заночував у Петра, а потім попросив його приглянути за хазяйством, мовляв, поки трохи оговтається від горя.
— Ти ж ніби хотів назовсім лишитися? — здивувався сусід, проводжаючи його до дороги. — Чого раптом зриваєшся?
Олексій лише приречено махнув рукою, пробелькотів щось про погані дороги, лікарні та крамниці, і швидко, майже бігцем, подався в бік траси, навіть не чекаючи на автобус.
— Дивний якийсь, — знизав плечима Петро. — Видно, сильно переживає смерть батька.
Петро теж колись горював, як не стало його батьків. З ними було нелегко жити під одним дахом, сварилися, мирилися, старі бурчали на молодих…
Але ж то такий закон життя. Старі йдуть, молоді стають на їхнє місце, і все повторюється знову.
А Олексій швидко йшов узбіччям. Він з усіх сил намагався не думати про той останній день. І з жахом розумів, що тепер думатиме про нього до кінця своїх днів.
***
Від редакції:
Отака болюча, але правдива історія надійшла нам від читача з Полтавщини. Знаєте, часом одне необережне слово б’є сильніше, ніж батіг, і ранить у саме серце, з якого цю скалку вже ніяк не дістати.
Ми часто забуваємо, що старість робить наших батьків беззахисними, і понад усе вони шукають нашої щирої любові, а не холодного розрахунку чи відбування повинності.
Цікаво, а як би ви вчинили на місці цього сина — знайшли б у собі мужність покаятися перед батьком одразу, чи так само втекли б від власної совісті?
