— Як ти могла? — його голос зірвався, наче туго натягнута струна.
— Я не хочу нічого обговорювати. Ми просто розходимося, і все.
— Просто? Ти називаєш це «просто»?! — Богдан хапав ротом повітря, ніби риба, викинута на берег. — Ми два роки були разом! Мріяли, як після весілля поїдемо кудись у Карпати чи на море… А тепер — «просто розходимося»?
— Так, Богдане. Я зустріла іншого. І, здається, покохала його.
— Здається чи покохала?!
— Покохала! — вигукнула Оксана йому просто в обличчя.
Вона різко крутнулася на підборах і пішла геть, навіть не озирнувшись. А навколо нього в одну мить померкло світло. Світ, який він так ретельно будував, розлетівся на друзки.
Повітря стало сухим і колючим, воно застрягло в горлі, не даючи зробити й вдиху. Богдан ледве відхекався, але легше не ставало.
Всередині все пекло, ніби в душу залили розпечений свинець, а серце гупало так, що от-от мало розірвати груди.
Останнім часом він, звісно, відчував якийсь холодок. Оксана віддалилася, все частіше скасовувала побачення. На дзвінки відповідала коротко, а його розмови про спільне майбутнє переводила на жарт.
Богдан не ображався. Знав же, що дівчина працює, ще й вчиться заочно, тому ставився до її зайнятості з ніжним розумінням.
Та хіба ж він чекав такого підлого удару в спину? Від цієї зради він на якусь мить втратив здатність не те що думати, а взагалі жити. Хотілося вити вовком. Він був певен: Оксана ще сто разів пошкодує!
Але від тієї думки біль не вщухав. Йому кортіло, щоб вона пошкодувала просто зараз. Щоб примчала назад, упала на груди й залилася слізьми.
«От би загинути якимось страшним чином! — промайнула в голові дурна, по-хлоп’ячому відчайдушна думка. — Тоді б вона точно заридала!».
Але ж, якщо його не стане, до кого вона повернеться? До того, іншого? Ні, закінчувати так безглуздо життя не можна. А от зникнути на якийсь час — так, щоб усі з глузду з’їхали від невідомості, — це ідея.
Залягти на дно, пересидіти, дати Оксані час усвідомити, якого чоловіка вона втратила.
А поїде він на стару бабусину дачу!
Батько казав, що сусіди за хатиною наглядають, дах там цілий, а ключ, як і колись, лежить у бляшанці під ґанком. Богдан був ще підлітком, коли востаннє туди приїздив.
От там він і сховається. Перелякані батьки першим ділом обірвуть телефон Оксані. Вона тоді завиє, зрозуміє, що накоїла, і прибіжить просити прощення. А він ще посидить і подумає, чи варто ту зрадницю прощати.
Від цих думок на душі трохи розвиднілося. Богдан заскочив до супермаркету, набрав якихось харчів, води і погнав автівку знайомою трасою.
Треба було поспішати. Із заходу небо наливалося чорнильними хмарами, погрожуючи розмити ґрунтовку до дачного кооперативу. Щоб зрізати шлях, він звернув у лісосмугу — батько колись часто так робив.
Але, мабуть, десь проґавив поворот і заблукав.
Хмари вже висіли над самою головою. Кинувши машину на узбіччі, Богдан побіг на найближчий пагорб — роздивитися, куди їхати далі. Дача ж десь зовсім поруч!
Та не встиг він видертися нагору, як ливонув такий дощ, ніби небо прорвало. Слизькою травою, лаючись і падаючи, хлопець покотився вниз. Ледве встиг сховатися під розлогими лапами старої ялини.
Там було відносно сухо, і він притулився спиною до шорсткого стовбура.
Але гроза й не думала вщухати. Грім бив так, що земля дрижала. По стовбуру спочатку побіг струмочок, який швидко перетворився на крижану річку, що заливала комір і спину.
Проклинаючи все на світі, Богдан вискочив зі схованки й кинувся шукати машину. Перечіплювався через гнилі гілки, падав у багнюку і раптом з жахом зрозумів: він біжить не туди.
Ліс навколо стояв темний, чужий, ворожий. Він кинувся в інший бік, але хащі ставали тільки густішими. Заблукав! У трьох соснах заблукав!
Мокрий одяг витягував останні крихти тепла. Кросівки, повні води, хлюпали й тягнули до землі, наче гирі. Врешті-решт він перечепився через якесь коріння і полетів сторчголов.
Впав вдало — просто під повалене дерево, яке утворило такий собі природний курінь. Тут хоч за комір не лило. Богдан підтягнув коліна до підборіддя, на дотик викрутив усе, що зміг, і завмер.
Доведеться сидіти тут до ранку.
Але спокою йому не дали. Відчувши тепло, по ньому поповзли лісові комахи, мурахи, павуки. Почалася справжня боротьба за виживання.
Відбиваючись від тих дрібних кровопивць, хлопець навіть трохи зігрівся і не відразу помітив, як дощ скінчився. Небо проясніло, крізь гілля приязно підморгнули зорі.
Він виліз зі своєї нори. У сотий раз подумки вилаяв себе за те, що лишив телефон у машині. Стискаючи в руці ключі від авто, він навмання побрів на якийсь глухий шум. Машина!
Десь там, за деревами, проїхала машина. Богдан рвонув на звук, обдираючи обличчя об гілки, і вилетів на дорогу — метрів за сто від своєї ж автівки, яка смиренно чекала господаря.
На сидінні блимав телефон. Повідомлення від мами: «Синку, ти на вечерю будеш? Борщ гріти?».
Богдан глянув на годинник. Минуло всього три години з того моменту, як він пішов «шукати дорогу». Його ще навіть ніхто не почав шукати.
— Слава Богу, — видихнув він, мабуть, уперше в житті так щиро. Трясучись від холоду, відписав мамі, що трохи затримається.
Перевдягнувся у сухий спортивний костюм, який завжди возив у багажнику для тренувань, і озирнувся на той ліс. Три сосни, п’ять берізок та кущ ліщини. Лісосмуга світилася наскрізь!
І як він примудрився тут заблукати?
А найголовніше — за ці три години в багнюці під деревом, воюючи з комахами та холодом, він жодного разу не згадав про Оксану. Жодного!
Тваринний страх і холод виявилися сильнішими за любовні муки. Вистачило однієї доброї зливи, щоб змити весь той душевний біль.
— Ну, спасибі вам, — Богдан усміхнувся і помахав рукою мокрим деревам. — Вилікували, так вилікували.
Він завів мотор і не поспішаючи поїхав додому. Туди, де пахло маминим борщем, де чекали теплі капці і де за комір не капала крижана вода.
***
Часто, коли серце розривається від образи, нам здається, що світ закінчився і врятувати може лише якась кіношна драма чи втеча на край світу. Та іноді найкращими лікарями стають не час і не довгі розмови, а звичайний холодний дощ, який швидко повертає нас до реальності й нагадує, як сильно ми насправді хочемо жити.
А чи бували у вас випадки, коли прості життєві негаразди вмить вивітрювали з голови найбільший душевний смуток?
