— Чиї то приїхали? Марійчині діти, чи що? — пробурмотіла собі під ніс баба Галя, спираючись на старенький паркан.
Вона жила сама. Дні тягнулися довго, хата стояла пусткою, тож єдиною розрадою залишалося виглядати, що робиться у сусідів.
Якби на їхньому кутку нічого не відбувалося, вона б і на другий кінець села побігла, аби лиш не сидіти в тиші.
Але сьогодні Бог милував — до сусідки Марії привалило щастя. З міста приїхав цілий виводок: донька із зятем, онук Костик, онучка Ліза, син із невісткою, ще й кота з собакою в якихось чудернацьких кошиках притягли.
— Оце так дивина, — сплеснула руками баба Галя. — Це ж що за машина така гумова, що стільки люду влізло, та ще й звірину туди ж попхали?
Їй, жінці, яка все життя прожила біля землі, було геть невтямки, як можна возити з собою пса чи кота. Собака має двір стерегти, кіт — мишей у хліві ловити.
А Марійчині діти панькаються з ними, мов із якимись панами, ще й одежину на них натягнули, прости Господи.
— Тьху ти! — спересердя плюнула вона і витягнула шию ще дужче, видивляючись, що там далі буде.
Гості чемно привіталися і зникли в хаті, слідом за розмлілою від радості Марією, яка вибігла їх зустрічати. А на ґанку залишився сидіти тільки Костик.
Худорлявий, згорблений, із похмурим, як осіння хмара, обличчям.
Його привезли сюди не відпочивати — його привезли «на заслання». Батьки вирішили залишити сина на все літо в селі. Путівка до табору зірвалася, на море не поїхали, а міська бабуся, у якої він звик проводити літо змалечку, трохи прихворіла.
Цього року хлопцеві мало виповнитися дванадцять. Той самий вік, коли діти починають шукати пригод і спокус на кожному кроці.
Тільки от Костику ті пригоди були до лампочки. Його однокласники вже крадькома пробували палити за гаражами, хтось там бігав за дівчатами, а Костик сидів тихо.
Він дівчат вважав вередливими, а залицяння — марною тратою часу. Найкращим другом для нього став екран.
З ноутбуком чи телефоном в обіймах він міг сидіти цілісінький день, а якби дали волю — то й ніч. Тому батьки й привезли його в село: щоб нарешті відірвався від монітора, побігав босоніж по росі, покупався в річці.
«Ще чого, побіг я, аж спотикаюся, — сердито думав хлопчина, до білу в кісточках стискаючи свій смартфон. — Залишилося тільки жуків збирати та коровам хвости крутити».
Але телефон, як на зло, відмовлявся вантажити улюблену гру, крутив на екрані якесь безглузде коліщатко і ніби знущався з нього.
— Гей, а чого це ми такі набурмосені?
Костик здригнувся і підняв очі. З-за паркану на нього хитро мружилася старенька в хустинці з маками.
— Що значить набурмосені? — буркнув хлопець, бо слова такого не знав і про всяк випадок перепитав, щоб не пошитися в дурні.
— Ну, сумні, кислі, як нестигле яблуко, — перерахувала баба Галя і влучила в самісіньке яблучко. Саме так Костик себе і почував. — Тебе що, до хати не пускають?
— Та пускають, — важко зітхнув він. — Я сам не йду. Мене взагалі збираються тут на все літо лишати, уявляєте?!
Йому так хотілося хоч комусь вилити душу, а поруч не було жодних інших вільних вух, тож довелося жалітися цій дивній бабусі.
— А чого ж не уявляти, — захихотіла та. — Я тут, вважай, вісімдесят з гаком літ живу. Ні тобі театрів, ні кіно. Одна розвага — картоплю садити, сапати, підгортати, а тоді викопувати.
— І мені доведеться садити? — з жахом округлив очі Костик. На дачі в міської бабусі росли тільки троянди, там ніхто землю лопатами не колупав.
— Марія вже посадила, — заспокоїла його старенька, але тут-таки добила: — А от сапати й підгортати точно тобі доведеться. Он скільки в неї поля, сапати — не пересапати.
Вона махнула сухою рукою кудись за хату. Костик визирнув і здригнувся: нескінченні зелені ряди молодої картоплі тягнулися, здавалося хлопцеві, аж до самого горизонту.
— Я тут не залишуся! — наїжачився підліток. — Роботи купа, ще й інтернету немає.
— Та є інтернет, — несподівано зраділа баба Галя. — Он там, на горі, чудово ловить. Піднімайся і сиди собі, скільки душа забажає. Я сама туди ходжу, як хочу з дітьми у Вайбері чи Фейсбуці поговорити. Сяду на травичку і дивлюся.
— А як туди вийти? — одразу ожив Костик. — Дорога є?
— Яка ще дорога? — засміялася сусідка. — Козячі стежки там, от по них і чимчикуй.
— Козячі? — перепитав хлопчик. — Це там, де кози ходять?
— Ой, яке ж ти ще дитя нетямуще, — сплеснула руками баба Галя. — Ходімо вже, покажу тобі ту дорогу. Заодно й своїм подзвоню звідти.
Козячою стежкою виявилася звичайнісінька протоптана доріжка на високий пагорб за садком. По ній вони й піднялися. Доки йшли, встигли познайомитися.
Сусідка розказувала, що пам’ятає його ще зовсім крихітним немовлям, коли батьки частіше приїздили в село, але Костик того геть не пам’ятав.
Тепер тато з мамою дорогу сюди підзабули — почали більше заробляти, відпочивати по закордонах. Там куди веселіше і з сапою стояти не треба.
— У тебе Київстар чи Водафон? — раптом діловито поцікавилася баба Галя з виглядом досвідченого айтішника. — Тут Київстар бере добре, а якщо Водафон — то краще он на тому горбку сидіти. А як щось інше, то йди ближче до лісу, до тієї сосни.
Вибравшись на самісіньку верхівку, вони посідали на пахучу траву і з головою пірнули у свій вимір: баба Галя шукала родичів, а Костик — ігри.
З пів години висіли кожен у своєму світі, аж поки до них один за одним не почали сходитися місцеві хлопці та дівчата. Вони поважно віталися з бабусею, знайомилися з Костиком і так само пірнали у телефони.
— Піду я, мабуть, бо ще в крамницю треба, та й сонце припікає, — крекнула баба Галя, спираючись на коліна. — А ви б, дітвора, на річку гайнули. Вода зараз як парне молоко, за день нагрілася.
Діти ніби тільки того й чекали. Посхоплювалися, загомоніли, сперечаючись, куди краще бігти — до Вербової коси чи на Глибоке. Підняли й Костика.
Він розгублено переминався з ноги на ногу, не розуміючи, чого від нього хочуть, але нові знайомі не дали йому схаменутися — підхопили під руки й потягли за собою вниз.
— Ну от, слава Богу, прилаштувала, — тепло посміхнулася баба Галя і подріботіла додому. — Зараз у воду пірне, суниць на галявині назбирає, та й забуде про ті свої ігри.
Дорогою назад вона тихенько постукала у вікно до сусідки. Коли Марія визирнула, прошепотіла:
— Все, купається твій Костик із нашими на річці. До вечора не чекай. Як тільки ми на гору сіли, я зразу написала Тарасику, він же там серед них за головного, і решту попередила. Прийшли, посиділи для годиться і забрали хлопця.
— Ой, дякую вам, тітко Галю! — щиро засміялася Марія. — Заходьте завтра на чай із тортом. А я ж вам ще й хустку теплу припасла, віддячу за клопіт.
— Завтра зайду, — пообіцяла баба Галя, поправляючи на голові ошатну хустину — то їй Тарасикові батьки з Польщі передали. — Он до Коваленків двох хлопців з Києва привезли. Йду знайомитися. Кажуть, ті взагалі з телефонами сплять і їдять, за один раз не відвадиш. Піду ґрунт готувати заздалегідь.
Вона відійшла на кілька кроків, але раптом повернулася, згадавши найголовніше:
— Ти ж дивись, не пробовкайся малому, що у вас в хаті вайфай є! І сама при ньому в інтернеті не сиди. А як дуже припече, то піднімайся на пагорб — там твій Водафон точно ловить.
— Мамо, я щось не зрозуміла, а де наш Костя? — донька, вже перевдягнена в домашній халат і м’які капці, нечутно підійшла ззаду.
— З дітьми грається. “Галя – нема вайфаю” його повела і з усіма познайомила. Не переживай, там компанія велика. І місцеві, і приїжджі — носяться разом з ранку до ночі, про інтернет і не згадують.
— Яка ще Галя? Це ж ніби баба Галя була? — здивовано визирнула донька, дивлячись услід сусідці, що дріботіла вулицею.
— Галя, не Галя — яка різниця, — лагідно усміхнулася Марія.
— Головне, що хлопець літо на природі проведе. Оживе, підросте трішки. А то ж приїхав блідий, як той картопляний пагін у погребі — одразу видно, що з хати зайвий раз не виходить. Може, ти й Лізу в нас залишиш? Баба Галя і їй подружок знайде. Я он тільки недавно бачила, як вона з малечею на вулиці хороводи водила.
Судячи з того, як спалахнули очі в доньки, Марія зрозуміла: шестирічній онучці знайомства з бабою Галею теж не уникнути.
А Костик тим часом бігав босоніж по теплому піску, з розгону стрибав у прозору воду і ловив за п’ятки Оленку з Харкова.
Її батьки теж привезли в село, щоб дитина не сліпла цілими днями в екрані, та й безпечніше тут набагато…
І гостинець бабі Галі не забули прихопити, бо чутки про рятівницю дитинства розходилися далеко.
Скільки б ми не нарікали на сучасні технології, без телефонів сьогодні справді нікуди, адже там тепер майже все наше життя — від новин до спілкування з найріднішими.
Ми й самі часом не помічаємо, як засинаємо з екраном у руках, забуваючи про справжній, живий світ довкола.
Добре, коли поруч є такі мудрі й хитрі сусідки, здатні непомітно повернути нашим дітям смак справжнього дитинства з розбитими колінами, запахом річки та вечірніми посиденьками.
А у вашому дитинстві чи в селі були такі жінки, що вміли знайти ключик до будь-якої дитини?
