— Три солоні огірки вмолола! А раніше ж на них і дивитися не хотіла. І в туалет бігає щопівгодини… Боже ж мій, чи не чекає вона на дитину?! Та їй же тільки вісімнадцять!» Думки на мить завмерли, наче налякані птахи. «Вісімнадцять… Вже вісімнадцять. Треба негайно з нею поговорити

Марія Яківна приготувала вечерю. Наварила картоплі, дістала відварну курку, відкрила баночку своїх фірмових маринованих огірочків. Виклала їх на гарненьку тарілочку, витерла руки об фартух і гукнула:

— Андрію! Наталко! Йдіть-но вечеряти!

У відповідь — хоч би звук. Жінка зітхнула й пішла до вітальні. Чоловік, звісно ж, спав на дивані під телевізором. Вона злегка торкнула його за плече:

— Андрію, ти їсти будеш?

— Зараз… потім… — пробурмотів той, не розплющуючи очей.

Марія Яківна рушила до доньчиної кімнати. Настя теж спала. Просто поверх ковдри, у спортивному костюмі.

— Настуню, — мама легко поторсала доньку. — Ще й восьмої немає, а ви з батьком уже спите, як бабаки.

— Мам, ну в школу ж тепер ходити не треба, уроки робити не треба. Маю право хоч цілий день спати! — сонно пробурчала донька, ледве сівши на ліжку.

— Яка школа? У тебе інститут через два місяці почнеться!

— Не інститут, а університет, — Настя потягнулася, обійняла матір і почовгала до ванної.

Марія Яківна повернулася до чоловіка.

— Андрію, ну вставай уже! Сідаймо вечеряти по-людськи.

Той крекчучи підвівся, солодко потягнувся, позіхнув так, що аж щелепа хруснула, і теж поплівся вмиватися.

Господиня почала розкладати по тарілках гаряче пюре. На кухню зайшла донька.

— Мам, мені багато не клади, — сказала вона, відразу вхопила маринований огірок і почала з апетитом ним хрумтіти.

— Андрію, ти там скоро?! — не витримала Марія Яківна, дивлячись на зачинені двері ванної.

Нарешті з’явився чоловік. Мовчки сів за стіл і взявся за їжу. А Марія Яківна, за звичкою, продовжувала бубоніти:

— І що це на вас найшло? Спите й спите цілими днями.

Настя тим часом взяла вже другий огірок і заїдала ним картоплю. Без хліба, без м’яса.

Марія Яківна сіла за стіл. А донька вже потягнулася за третім огірком. Швидко доївши, вона підвелася:

— Все, я наїлася.

— Та ти ж нічого путящого не з’їла!

— Мамо, ну чого ти до мене причепилася?! — раптом спалахнула Настя, роздратовано кинула серветку і пішла у свою кімнату.

Андрій спокійно доїв свою порцію, потім дожував шматок курки, який залишила донька, сьорбнув чаю і пішов додивлятися футбол.

А в голові Марії Яківни раптом наче пазл склався.

«Чого це Настя останнім часом така нервова? Заводиться з півоберта. З хлопцем своїм, чи що, побила горщики? Вже третій день із дому не виходить. Спить цілими днями… — вона перевела погляд на тарілку. — Три солоні огірки вмолола! А раніше ж на них і дивитися не хотіла. І в туалет бігає щопівгодини… Боже ж мій, чи не чекає вона на дитину?! Та їй же тільки вісімнадцять!»

Думки на мить завмерли, наче налякані птахи.

«Вісімнадцять… Вже вісімнадцять. Треба негайно з нею поговорити».

Вона зробила свіжого чаю, начепила на обличчя найбайдужіший вираз, на який була здатна, і зайшла до доньки.

— Настуню, ходімо чайку поп’ємо.

— Ходімо, — на диво легко погодилася донька.

Вони сіли на кухні, зробили по кілька ковтків. Марія Яківна вирішила не ходити кружляйбіса й спитала прямо:

— Настю, ти чекаєш на дитину?

— Не знаю, — якось розгублено випалила донька.

— Тобто «не знаю»? Це як розуміти?

— Мамо…

— І хто він? — Марія Яківна перейшла в режим слідчого.

— Денис.

— І давно ви з ним «дружите»? — слово «дружите» вона вимовила з особливим притиском.

— Ну… з пів року десь.

— А батьки в нього хто? Чим займаються?

— Він з інтернату. Немає в нього батьків, — Настя злякано глянула на матір, знаючи, як та мріяла про «поважних сватів».

— Отакої! І скільки ж йому років?

— Скоро дев’ятнадцять буде.

— А про… твій стан він знає? — поставила матір головне запитання.

— Ні. Я ж і сама ще не впевнена.

— То подзвони йому зараз же!

— Не можу, мам. Він спортсмен. Підписав контракт і поїхав на якісь дуже важливі змагання, — почала виправдовуватися донька. — У них там тренер телефони забирає, щоб не відволікалися.

— Прекрасно. І що далі?

— Мамо, він повернеться, дізнається про малюка і дуже зрадіє! От побачиш. Ми одружимося і будемо жити разом. У нього є своя квартира. Однокімнатна, правда, у старому фонді, але своя!

— Дитино, ти сама-то віриш у ті казки, що зараз розказуєш? — Марія Яківна гірко похитала головою.

— Вірю! Він дуже хороший!

— Значить так. Завтра зранку йдемо до жіночої консультації. А потім будемо думати, де шукати твого Дениса.

— Та нащо його шукати? Він за два дні сам приїде! — Настя раптом усміхнулася. — Він мені взагалі сюрприз обіцяв.

— Ох, можеш вважати, що свій сюрприз він тобі вже зробив…

Наступного дня візит до лікаря підтвердив мамині підозри — Настя дійсно чекала на дитинку.
Увечері відбулася важка розмова з батьком. Андрій Миколайович почав суворо, як і годиться голові сімейства:

— Доню, ти хоч розумієш, що ти наробила?

— Тату, я знаю, що рано… Але ж колись це все одно мало статися.

— Розказуй давай. Хто такий і де його шукати?

— Його звати Денис. Він футболіст. Я ходила на його матчі. Він півзахисник, навіть голи забиває! — з гордістю поділилася Настя своїми глибокими знаннями у спорті.

— Дуже цікаво. То де мені шукати цього Пеле? — саркастично примружився батько. — Аж кортить познайомитися.

— Татусю, та не треба нікого шукати. Він завтра повертається зі змагань. Я йому все розповім і ввечері запрошу до нас на вечерю.

— Ну що, мати? — Андрій Миколайович розвів руками. — Готуй на завтра святковий стіл. Будемо з майбутнім зятем знайомитися.

— Доведеться, — зітхнула Марія Яківна.

Батько повернувся до доньки і суворо насварив пальцем:

— І не дай Боже, якщо цей твій Марадона нам із матір’ю не сподобається!

Денис подзвонив близько півночі, коли Настя вже лежала в ліжку і марно намагалася заснути. Перш ніж провести пальцем по екрану, вона з головою сховалася під ковдру.

— Привіт, Настуню! — пролунав у слухавці радісний голос коханого.

— Привіт, Денисе…

— Ти уявляєш, ми виграли! А мене визнали найкращим гравцем турніру!

Вона слухала його захоплену розповідь і боялася перебити. Адже потім настане її черга говорити, і як він відреагує — одному Богу відомо.

— А в тебе як справи, сонечко? — нарешті запитав він.

— Денисе, мені стільки всього треба тобі сказати… Але не по телефону. — Вона так і не наважилася вивалити таку новину на відстані.

— Настю, ми зараз уже в літак сідаємо. Завтра зранку я прийду до тебе.

— Приходь десь о дев’ятій, коли мої вже на роботу підуть.

— Зрозумів. Чекай! Люблю тебе шалено!

— І я тебе…

Зранку Настя цілу годину пролежала під ковдрою, прислухаючись до кроків у коридорі. Розмовляти з батьками не було ні сил, ні бажання. Нарешті клацнув замок вхідних дверей. Вона кулею вилетіла з ліжка — треба ж себе до ладу привести!

Він прийшов рівно о дев’ятій, як і обіцяв. Із величезною коробкою цукерок. Міцно обійняв, поцілував:

— Це тобі! Ти таких ще точно не куштувала!

— Ходімо на кухню, чай пити…

— Настю, щось сталося? — він одразу відчув її напругу.

Вона глибоко вдихнула.

— Так. Денисе… у мене буде дитина.

Кілька секунд у кухні висіла мертва тиша. Здавалося, він просто забув, як дихати. А потім його очі раптом спалахнули, губи розтягнулися в усмішці:

— Як це «у тебе»?! — він схопив її на руки і підняв у повітря. — Це У НАС буде дитина!

Він кружляв її по тісній кухні, а вона плакала, обіймала його за шию і цілувала.
Коли емоції трохи вщухли і вони попили чаю з тими смачнющими цукерками, Денис раптом скомандував:

— Збирайся! Підемо мій сюрприз дивитися.

— Куди?

— Кажу ж — сюрприз! І паспорт свій захопи, — хитро підморгнув він.

Ну яка дівчина не любить сюрпризів? Настя зібралася за п’ять хвилин.

Вони приїхали до самісінького центру, до новенької красивої багатоповерхівки. Піднялися ліфтом на сьомий поверх.

Денис дістав ключі і відчинив двері:

— Заходь!

— А чия це квартира? — Настя розгублено завмерла на порозі.

— Наша. Не будемо ж ми втрьох тулитися в моїй старій? — бачачи, що вона скам’яніла, він легенько підштовхнув її в спину. — Проходь, роздивляйся. Я й сам ще всього не бачив.

Квартира була величезна, світла і з чудовим ремонтом.

— Денисе… звідки в тебе такі гроші?!

— Я ж казав, що контракт підписав.

— Невже футболістам стільки платять? — вона не могла повірити своїм очам.

— Я підписав контракт із клубом Прем’єр-ліги, Настю. Чотири місяці відкладав усю зарплату на квартиру, п’ятий — на ремонт і меблі. — Він озирнувся. — Ну як, нормально зробили? Майстри якраз закінчили, поки я на турнірі був.

— Денисе, це просто неймовірно…

— Я з цих призових хотів ще машину взяти, але…

— Що «але»?

— Як що? Тепер до весілля треба готуватися!

— Ой, Денисе… Нас же сьогодні батьки чекають. Тато дуже серйозно налаштований з тобою поговорити.

— От і чудово. Тоді зараз їдемо в РАЦС, подаємо заяву. А ввечері — до батьків!

Коли Настя привела свого нареченого додому, батьки вже сиділи за столом. Судячи з їхніх насуплених облич, хлопцеві мала бути непереливки. Але ні Денис, ні Настя чомусь зовсім не хвилювалися.

Дорогі подарунки, які хлопець приніс для знайомства, викликали в Марії Яківни лише стриману напівусмішку.

— Проходьте, сідайте, — сухо сказала вона.

Поїли майже мовчки. І тут Андрій Миколайович, відклавши виделку, перейшов у наступ. Його страшенно дратувало, що цей шмаркач почувається так впевнено.

— Отже, юначе. Ти в курсі, що Настя чекає на дитину?

— Так, знаю.

— І що ти маєш сказати з цього приводу? — зверхньо примружився майбутній тесть.

— Ми з Настею сьогодні подали заяву. За місяць весілля.

— Ого, які ми швидкі. Тоді в мене до тебе багато запитань.

— Слухаю вас, — Денис залишався абсолютно спокійним.

— Весілля зараз — задоволення не з дешевих. А моїй доньці, я так розумію, хочеться нормального свята, а не посиденьок у їдальні.

— У мене є кошти на гарне весілля.

— Навіть так? — в очах батька майнув інтерес. — Ну добре. А жити ви де плануєте? Я чув, у тебе там якась стара однокімнатна на околиці?

— У нас із Настею вже є своя трикімнатна квартира в новобудові.

— Не зрозумів. Донька нам про це нічого не казала.

— Це моя провина, — Денис приклав руку до грудей. — Я хотів зробити їй сюрприз. А про малюка я й сам до сьогодні не знав.

— Слухай… а ти взагалі працюєш десь? Настя щось там щебетала про якийсь контракт…

— Я професійний футболіст. Цього року підписав контракт із клубом Прем’єр-ліги. Вже кілька разів виходив в основному складі.

— Чекай-чекай… — обличчя Андрія Миколайовича раптом змінилося. Суворість кудись випарувалася, поступившись місцем дитячому захвату. — То ти — ТОЙ САМИЙ Денис Коваленко?! Який зраз грає за мою улюблену команду?!

— Дуже приємно, що ви за нас вболіваєте, — усміхнувся хлопець.

— Та я за них вболіваю з тих часів, коли тебе ще на світі не було!!!

Настя з полегшенням дивилася, як її суворий тато і майбутній чоловік уже жваво обговорюють якісь пенальті та офсайди. Вона зрозуміла: все буде добре.

Марія Яківна теж тихенько видихнула, усміхнулася і пішла нарізати торт, остаточно змирившись із неминучим.

Настя завжди мріяла, що вийде заміж — і почнеться казка. Але життя виявилося трохи інакшим. Медового місяця в них не було — у чоловіка почався інтенсивний чемпіонат. В університет вона пішла вже з чималеньким животиком.

Тримати в ідеальному порядку величезну квартиру було важкувато. Та й ночувати часто доводилося самій, коли Денис був на зборах.

Але коли її чоловік повертався додому, коли обіймав її своїми сильними руками і цілував — вона відчувала себе найщасливішою жінкою у світі. Бо знала: вона кохає і кохана.

Як часто ми, батьки, наперед малюємо найгірші сценарії і боїмося відпустити дітей у доросле життя. Але іноді доля підкидає такі приємні сюрпризи, про які годі й мріяти. А у вашому житті траплялися моменти, коли велика тривога оберталася великим щастям?