Наталя знімала з сушарки постільну білизну — ту саму, пахучу й свіжу, яку зазвичай дбайливо готувала для літніх орендарів.
У хаті пахло кондиціонером і лавандою, а от на душі шкребли коти. Микола ходив за нею хвостиком від самої кухні, монотонно виїдаючи мозок.
— Ну от скажи мені чесно, Наталко, — тягнув чоловік своїм фірмовим скривдженим тоном, від якого в неї вже починала нити скроня. — Яка така вселенська різниця, кому ми здамо ту хату? Своїм чи чужим? Гроші ж ті самі!
Наталя глибоко вдихнула, акуратно згортаючи простирадло.
Краще б пилосос узяв чи на городі допоміг, ніж оце занудствувати.
— Миколко, — тихо, але з металом у голосі відповіла вона. — Мій дорогий. Різниця в тому, що з рідні ти ті гроші потім навіть із поліцією не забереш.
— Ти знов за своє? Ти про Дмитра? — він аж сплеснув руками, ображений до глибини душі за кровиночку.
— Це ж мій рідний брат! Він заплатить, я тобі сто відсотків даю. Він же навіть знижки не просить! Зніме за повну вартість, на все літо. І нам не треба буде з тими квартирантами морочитися, шукати когось…
Наталя ледь не розсміялася.
Цей невеличкий будиночок на Одещині, біля самого моря, дістався їй у спадок від батьків.
Самі вони жили тут, на Вінниччині, а хата здавалася відпочивальникам і була гарною копійчиною до сімейного бюджету.
Бажаючих завжди була черга — тільки оголошення дай. Але Наталя давно встановила для себе залізне правило: жодних кумів, сватів і братів.
Вона ще змалечку надивилася на батькових «друзів», які жили там тижнями, а потім від’їжджали з маханням ручки: «Ой, ми тут вам телевізор розбили, але ж ми свої, ви штраф не візьмете?», «Ой, ми гроші трохи пізніше скинемо». І не скидали.
— І чим же це закінчувалося, пам’ятаєш? — запитав чоловік, перебиваючи її думки.
— Тим, що родичі не платили, та ще й ображалися, що ми посміли про ті гроші нагадати! Мовляв, вам що, шкода пустити нас погостювати? Ні, Колю. Дім — це наш заробіток. А не безкоштовний санаторій для твоєї рідні.
Дмитро, Миколин брат, раптом вирішив, що три місяці морського повітря — це саме те, що треба його дружині й трьом дітям.
Літо — сезон затишшя в його роботі, тож можна пожити в своє задоволення. І Наталя ну от жодної секундочки не сумнівалася: платити за житло він не збирається.
— Діма ж не просить, щоб ти пустила їх за гарні очі! — тиснув Микола. — Він заплатить.
— Усі вони спочатку обіцяють. От навіщо нам у це лізти? Приїдуть чужі люди, ми підпишемо договір, візьмемо передплату, і я спатиму спокійно. Родичання родичанням, а гроші рахунок люблять.
З Наталчиною прагматичністю було важко сперечатися, але Микола знав, на що натиснути.
— Добре. Ти не віриш брату. Але мені ти віриш?
Наталя насторожено завмерла в очікуванні продовження.
— Вірю. І що з того?
— Я сам заплачу тобі за оренду, якщо Дмитро раптом спробує нас обдурити, — випалив чоловік.
Ну просто герой. Лицар на білому коні, не менше. Тільки аргумент виявився слабеньким.
— Геніальна пропозиція. Тобто ти дістанеш гроші з нашого спільного сімейного бюджету і віддаси мені?
— Ну… якщо ти так ставиш питання… — Микола зрозумів, що ляпнув дурницю, і почав викручуватися.
— Я знайду підробіток! Так. Влаштуюся кудись на вечори чи вихідні. І все, що зароблю — віддам за оренду. Це будуть не наші спільні гроші, а тільки твої. Згода?
Наталя зітхнула. Вона не думала, що для чоловіка це настільки принципово і важливо.
Може, якщо він такий впевнений у братові, то варто просто довіритися?
— Ти кого хочеш прибазікаєш, — здалася вона. — Але запам’ятай: уся відповідальність на тобі.
До літа було ще далеко, тож Наталя трохи заспокоїлася.
Але почався червень. І почався він одразу з проблем. Микола, який дзвонив братові раз на три дні з делікатним натяком, що непогано б переказати гроші хоча б за перший місяць, отримував лише солодкі обіцянки.
— Так-так, Колю, все під контролем! Гроші? Та я ж чекаю, поки один серйозний замовник залишок скине. Обіцяв до кінця місяця. Ти ж мене знаєш: як тільки — так зразу! Не переживай!
Настав кінець червня. Грошей не було.
Наталя чесно витримала цілий місяць. Не пиляла, не лізла з розпитуваннями, не сварилася.
Чоловік просив довіритися — вона й довірилася. Не хотілося бити по його самолюбству, але коли він вкотре поклав слухавку після розмови з братом, вона все ж запитала:
— Ну що? Переказав?
— Дмитру ще за той великий проєкт не заплатили. Як тільки, так зразу, він же обіцяв!
На язиці крутилося в’їдливе «хто б сумнівався». Відмовка за цілий місяць навіть не оновилася.
— А я про що казала? У родичів завжди знайдуться дуже поважні причини не платити вчасно.
— Наталко, це просто такий збіг! — залепетав чоловік. — Він же не навмисно! Я розумію, як це виглядає… але так склалися обставини. Треба просто трошки почекати.
— Ага, почекаємо до вересня, давай. До того самого моменту, коли вони спакують свої три валізи і скажуть: «Дякуємо за чудове літо, ми вам якось потім зателефонуємо».
— Врешті-решт, ти ж нічого не втрачаєш! Я піду на підробіток.
— Прямо зараз ідеш?
Микола одразу знітився і збавив тон.
— Дай йому ще пару тижнів. Якщо ні… я сам заплачу… якщо для тебе це так принципово.
— Я тебе не змушувала брати на себе такі зобов’язання. Ти сам рвався на цей подвиг, щоб довести мені, який твій брат чесний. То доводь!
Після цієї розмови мікроклімат у домі різко змінився. Микола ходив похмурий і говорив із дружиною крізь зуби.
Липень плавив асфальт нестерпною спекою. А Наталя щовечора ловила чоловіка на тому, що він мляво гортає вакансії в телефоні, але не дзвонить за жодним номером.
— Колю, ти бачив, що сьогодні тридцяте число? Дві третини літа минуло, а в нас нуль цілих і нуль десятих гривень від тієї оренди, — нагадала вона.
— Поки що в нього з оплатою глухо… Але…
— Як тільки, так зразу?
— Він усе віддасть! Сказав, щойно гроші зайдуть, першим ділом розрахується з нами. Ще й зверху накине за незручності.
— Я в ці казки більше не вірю. Ти за нього поручився? Ти мені сказав: «Я заплачу»? Отже, плати. Де твій підробіток?
Було очевидно, що ідея з другою роботою самого Миколу зовсім не надихала.
Обіцяти на словах легко, а пахати за двох — це вже зовсім інша історія.
— Знайду. Але тут такі пропозиції… не дуже. Не піду ж я мішки тягати з моєю спиною.
— Тоді знайди в собі сили відправити свого брата тягати ті мішки. Ти мені дав слово. Або ти завтра йдеш на роботу, або я сама дзвоню Дмитру і кажу: якщо до п’ятниці не побачу хоча б половини суми, я виселяю їх за законом, а гроші стягну через суд.
Миколу аж холодним потом прошибло.
— Не треба дзвонити Дмитру! Який суд? Як на мене потім родина подивиться? Що я мамі скажу?! На рідного брата до суду подав? Мене ж ніхто не зрозуміє!
Дмитро платити не хоче, Микола відповідати за свої слова не хоче, сваритися з братом теж не хоче…
І раптом він знайшов ідеальний вихід — зробити винною дружину.
— Знаєш що? Оце так ти про мене дбаєш, про коханого чоловіка! Тобі взагалі не шкода, що я буду пахати у дві зміни, щоб тобі, власній дружині, борг віддавати?! Тобі ті копійки важливіші за мене! А як у мене інфаркт станеться на тій роботі? Що тоді?
— Я тебе за язик не тягнула, Миколо! Ти сам наполіг на цій схемі!
— Але ж я не знав, що Діма нас кине!
— Зате я знала, — спокійно відповіла Наталя. — Я знала, бо бачила таке десятки разів. Але ти ж найрозумніший, ти мене не слухав.
— Та я вже все зрозумів! — Микола різко перейшов у позицію жертви. — Але й ти, Наталко, хороша! Відправляєш мене віддавати чужі борги… Тобі ті гроші дорожчі за моє здоров’я!
— Я просто вимагаю виконання умов, які запропонував ТИ.
— Добре! — крикнув він. — Я піду підробляти і заплачу за нього! Якщо тобі так пече!
Він таки пішов працювати. Влаштувався кур’єром на вечори. Але на душі в Наталі було гірко. Чоловік повертався додому виснажений і дивився на неї вовком.
— Це все через тебе… — кинув він якось у серцях.
— Через мене?
— Так!
— Може, ти хоч так щось зрозумієш, — тихо сказала Наталя. — Дуже зручно бути хорошим братом за мій рахунок. А от коли сам зі своєї кишені заплатиш — тоді й висновки зробиш.
Якщо чесно, десь глибоко всередині вона ще мала крихітну надію, що в Дмитра прокинеться совість і він під кінець літа сам за все розрахується. І треба ж такому статися — він зателефонував! Причому їй, а не брату.
«Невже перекаже гроші?» — тьохнуло серце.
— Наталко, привіт… Слухай, тут таке діло…
— Дмитре, у мене немає часу. Ви мали ще за серпень розрахуватися, а ми досі чекаємо за липень. Але це вже не моя турбота, це проблеми Миколи, який за тебе поручився.
— Та Коля мені казав… Бідний він у тебе, так працює. Але розумієш, тут виникла проблема. Машина зламалася, поки ми тут відпочивали, і я всі гроші на ремонт спустив. Нам же треба якось додому виїхати. А за оренду… ну, ми якось потім віддамо.
Все було настільки передбачувано, що Наталя просто мовчки натиснула відбій.
Микола, який чув усю розмову, зрозумів усе з її обличчя.
— Добре, — важко зітхнув він. — Я визнаю: був неправий, що так сильно йому довіряв. Але ти… ти ж не даєш мені права на помилку! Замість того, щоб підтримати, ти мене добиваєш…
— Тобто я мала лагідно посміхнутися і сказати: «Нічого страшного, Миколко, хай родина відпочиває безкоштовно, ми якось переб’ємося»? Ти сам рвав на собі сорочку, що заплатиш!
— Так, я! — насупився він. — Але я не очікував, що ти так холоднокровно дозволиш мені жертвувати здоров’ям! Ти взагалі про мене думаєш?
— А твій брат про тебе думав? — спокійно запитала вона.
— Він непоганий, просто так обставини склалися…
— Чудово. Він непоганий, хоча залишив мене з порожніми кишенями і підставив тебе. А я, яка просто просить тебе дотримати слова, значить, погана?
Микола відвів погляд і нічого не відповів.
Здавалося, попереду на їхній шлюб чекав дуже непростий період.
—
Від редакції:
Ось така життєва історія, яка вкотре нагадує стару істину: грошові справи з родичами часто стають найважчим випробуванням не лише для гаманця, а й для власної сім’ї. Бажання бути “хорошим” для всіх іноді обходиться надто дорого, і втрачаються тут зовсім не купюри, а довіра між найближчими людьми. А як би ви вчинили на місці нашої героїні: пробачили б той борг заради спокою чоловіка, чи до останнього наполягали б на справедливості?
