Цей квиток лотерейний, – каже жінка, – мені на касі супермаркету запропонували. Ніколи не купувала, у виграші не вірила і ось на тобі! Сунула у сумку і забула. Перевірила лише за три тижні після тиражу. Очам не повірила

— Ніколи я в дива особливо не вірила, – каже Валентина, – та й за 45 років життя мені жодного разу не діставалося нічого, щоб не було оплачено моєю кропіткою працею. Окрім недавнього випадку.

Валентина 10 років тому залишилася вдовою з 12-річною донькою на руках.

— Жила тяжко, – підтверджує вона, – мама моя нічим особливо мені не допомагала, у мене ще молодший брат із сестрою були, навчалися обоє. Так, власне, коли чоловік живий був ми теж не шикували.

Валентина з чоловіком, втомившись винаймати квартиру, зважилися на кредит, але разом вони виплачували його лише 4 роки. Більшу частину боргу перед банком жінці довелося погашати вже самостійно. А ще треба було вирощувати та вчити доньку Марину. Одягати не гірше, ніж подружки одягалися, утримувати, доки дівчина навчалася в університеті.

— Минулого літа Маринка інститут закінчила, – продовжує Валентина, – я думала легше стане, удвох працюватимемо. За кредит хвостик тільки залишався 150 тисяч.

Але дочка розсудила інакше:

— Я виходжу заміж, я його люблю і я все вирішила.

— Ну вирішила, – каже Валентина, – так вирішила. На запитання, де житимуть молоді дочка, відмахнулася: “не з тобою ж”. Але Маринка розлютилася – хочу весілля.

— Тато був би живий, – сльозами дівчина волала до материнського серця, – він би мене видав заміж, як належить. А я хочу і білу сукню, і фотосесію, і машини, і гостей!

— Краще на житло прибережіть, – хитала головою бабуся, мати Валентини, – кого дивувати зібралися?

— На весілля, природно, грошей не було, – згадує Валентина, – майбутні свати мали накопичення, а мені довелося від істерик доньки ще кредит брати. Гаразд, думаю, у всьому тепер заощаджу, раз одна. Хай буде весілля.

Урочистість відбулася, молодята пішли на квартиру, почали збирати на перший внесок. А Валентина практично сіла на хліб та макарони: платити треба було тепер два кредити.

— Цей квиток лотерейний, – каже жінка, – мені на касі супермаркету запропонували. Ніколи не купувала, у виграші не вірила і ось на тобі! Сунула у сумку і забула. Перевірила лише за три тижні після тиражу. Очам не повірила. Пішла на балкон, постояла, потім налила чаю, посиділа, потім знову звіряти і дивитися стала.

Виграла Валентина суму за іншими мірками і невелику, але вистачало після сплати податку і погашення кредиту, і виплату весільного кредиту дочки. І навіть залишалося небагато, трохи менше ніж 70 тисяч.

— І я вирішила, – розповідає Валентина, – з’їжджу за кордон, відпочину. Що у житті бачила? Дочка, робота, борги. Рідним я про виграш не говорила жодного слова, паспорт закордонний зробила, тур купила.

— І ти мовчала? – Образилася дочка, – Яке закордон, а ми? А я? Ти не подумала, що я теж хочу у подорож?

— А на трьох не вистачить, – каже Валентина, – та й потім, мені так прикро стало: я в боргах душилася, дочка не згадувала, що віддаю я за її пишність на весіллі купу сил і грошей. А тут одразу: а я?!

— Ну ти, Валю, здивувала, – обмовила дочці і мама похилого віку, – дітям жити ніде. Треба було їм на перший внесок віддати. А ти що? Гроші прокатаєш тільки й усе! Далося тобі це закордон, не той вік, треба про дочку і майбутніх онуків думати.

— А у мами друга молодість, – виразила дочка, – вона про себе подумала, а про інших забула. Які онуки? Внуків довго не буде, нам тепер кредит брати нема на що!

— А 70 тисяч вам би вистачило? – Не витримала Валентина, – А без виграшу мого обійшлися б? Я про себе подумала? Так, уперше за довгі роки я подумала про себе. Не маю права? Я теж з боргами жила, і з тобою, і з кредитом на твоє весілля. Я на морі востаннє була ще студенткою!

Валентина поїхала у свою подорож мрії. Її ніхто не проводжав, ніхто не збирається зустрічати: образилися. Як же, мама егоїстка, думає тільки про себе, а треба було про дочку.

Кіт? Кота на якийсь час взяла товариша по службі Валентини. У рідних не знайшлося часу та місця для вихованця віроломної мами.