— Ти?! Ти кажеш про ганьбу?! Моя мати липла до мого хлопця, вилізла на нього і лізла цілуватися на очах у всіх! Ти до нього в лазню без сорому ходила! Тобі взагалі не пече?! Сорока днів не минуло за татом, а ти вже на молодих хлопців кидаєшся! І знаєте, що вона зробила? Вона навіть не спробувала виправдатися. Вона не сказала: — Це неправда

Мені всього двадцять один. Знаєте, кажуть, що діти з батьками завжди мають якісь непорозуміння чи суперечки, але те, що сталося в моїй родині — це просто якийсь страшний сон, який досі не вкладається в голові.

З мамою в нас, м’яко кажучи, змалечку була величезна прірва.

Скільки себе пам’ятаю, я для неї була як не порожнім місцем, то зайвим клопотом. Знаєте оцих жінок, які дивляться на власну дитину з такою зневагою, ніби поруч із ними в маршрутці сів якийсь неохайний безхатько? От це моя.

Завжди холодна, вічно невдоволена, з високо піднятим носом. А от із татком усе було зовсім інакше.

Мій таточко душі в мені не чув! Він був найтеплішою, найдобрішою людиною у світі, завжди ховав мене від її дорікань за своєю міцною, надійною спиною.

З моїм хлопцем, назвімо його Назаром, ми разом уже чотири роки. Вчимося у великому місті, знімаємо там невеличку квартиру, мріємо про майбутнє — одне слово, будуємо життя, як і всі молоді люди.

Назар у мене золотий. Спокійний, дуже надійний, височенний, як дуб, займається спортом, але при цьому такої доброї душі людина, що й мухи не скривдить.

Батьки мої жили в заможному селищі на Волині. Вони там вважалися місцевою «елітою». У тата була своя велика пилорама, бізнес ішов добре, тож копійка в домі водилася завжди.

Величезний двоповерховий будинок, розкішний ремонт, простора лазня у дворі — жили, як то кажуть, на широку ногу. Мати ж ніколи в житті й дня не працювала.

Тільки ходила павою, витрачала татові гроші й вдавала із себе велику пані блакитної крові серед звичайних людей.
А кілька місяців тому мій світ просто розколовся навпіл. Тата не стало. Раптовий серцевий напад, швидка навіть довезти не встигла…

Коли мені подзвонили, здалося, що земля пішла з-під ніг. Пам’ятаю, як сиділа на підлозі в нашій міській квартирі й просто кричала від нестерпного болю, а Назар міцно мене тримав.

Ми одразу поїхали провести його в останню путь. Я була мов у густому тумані. Усе, що пам’ятаю з того чорного дня — це море квітів, грудки землі й обличчя матері.

Вона плакала, показувала всім своє безмежне горе, але навіть тоді в її сльозах відчувалася якась фальш, якась театральна вистава для сусідів.

Після того, як усі розійшлися, вона раптом вчепилася в мене. Почала голосити, що не переживе цього горя сама в такому великому порожньому домі, що в неї розірветься серце, якщо я залишу її одну на літо.

Буквально благала приїхати й пожити з нею бодай до вересня, поки цей гострий біль не вщухне.

І я, як наївна дитина, повірила. Ну а як інакше? Так, вона мене ніколи особливо не любила, але ж щойно втратила чоловіка, з яким прожила двадцять п’ять років. У мені прокинулося дочірнє співчуття, хай йому грець.

Вирішила, що старі образи треба забути, треба триматися разом перед лицем такої біди. Я поїхала в місто, зібрала речі й спитала Назара, чи поїде він зі мною. Не хотіла залишати його самого, та й мені потрібна була міцна опора.

Він без жодних питань погодився. Перевівся на дистанційну роботу і сказав, що буде поруч, аби мені було легше.
Якби ж я тільки знала, в яке пекло я його тягну.

Спочатку все було ніби спокійно. Перші два тижні матір поводилася тихо. Ходила бліда, важко зітхала, довго сиділа в татовій кімнаті.

Ми з Назаром намагалися зайвий раз їй не заважати, допомагали по господарству, куховарили. Але згодом я почала помічати, що атмосфера в хаті якось дивно змінюється.

Назар став сам не свій. Мій веселий, говіркий хлопець раптом перетворився на мовчазну тінь. А головне — він почав буквально втікати від моєї матері.

От чесно, тільки-но вона заходила на кухню, він одразу знаходив причину:

— Мені треба працювати.

І хутко йшов у нашу кімнату. Якщо ми сиділи у вітальні, а вона сідала поруч, він демонстративно підіймався й ішов надвір дихати повітрям, хоча раніше робив це вкрай рідко.

Я намагалася з ним поговорити. Притиснула його якось у спальні й прямо спитала, що відбувається і чому він так уникає мами. Назар просто відвів очі, тепло поцілував мене в чоло й сказав:

— Тобі все здається.

Списав усе на те, що в нього просто стрес через роботу і йому морально важко перебувати в домі, де сталося таке горе. Я й повірила. Подумала: чужа хата, чужа біда, хлопцеві просто ніяково.

А потім настав день, коли минуло сорок днів за татом.

За нашими традиціями, самі розумієте, зібралася повна хата родичів. Тітки, дядьки, якісь мамині коліжанки, колишні татові знайомі. Столи ломилися, чарки не стояли порожніми.

Мати із самого ранку завела журливу пісню про те, яка вона нещасна вдова. Але надвечір її туга набула якогось потворного вигляду. Вона хильнула зайвого. Пила багато, мішаючи все підряд.

Рідня її ще й підбадьорювала: мовляв, поплач, легше стане, випий, Христино (і Боже, як мене зараз трусить від її імені!).

І ось тут почалося найстрашніше.

Мати, вже будучи добряче напідпитку, раптом перемкнула всю свою увагу на Назара. Я сиділа на іншому кінці столу, гомоніла з двоюрідною сестрою, як раптом побачила, що мама пересіла ближче до нього.

Вона почала відкрито до нього залицятися. Інакше це не назвеш.

Постійно нахилялася так, що її глибоке декольте (яке вона чомусь вирішила вдягнути на такий день) опинялося просто перед його обличчям. Гладила його по руці, торкалася плеча і щось шепотіла на вухо.

Я бачила обличчя Назара. Він був білий як стіна. Намагався чемно відсторонитися, відсував стілець, казав, що йому треба вийти, але вона буквально хапала його за сорочку.

Родичі вже почали скоса поглядати, розмови за столом стихли. Усі просто завмерли в шоку, не розуміючи, що коїться.

І тут стається вершина цього безсоромного дійства. Мати встає, хитаючись, робить крок до Назара і… просто з розмаху сідає йому на коліна!

Він від несподіванки навіть не встиг нічого зробити. І ця жінка, в якої сорок днів тому не стало чоловіка, обхоплює обличчя мого хлопця руками й лізе цілувати його просто в губи! На очах у всієї рідні! Притискаючись усім тілом!

Назару було настільки соромно і незручно, він був у такому глибокому ступорі, що в нього руки просто опустилися.

Він не міг її грубо відштовхнути: по-перше, жінка старша за нього, по-друге, господиня дому, по-третє, «вбита горем вдова».

Цей секундний ступор його і згубив в очах деяких родичів, але в моїй голові тієї миті просто щось вибухнуло.

Не пам’ятаю, як я підвелася зі стільця. У вухах стояв страшенний гул, а перед очима все попливло червоними плямами. Моє тіло діяло на чистому адреналіні та люті.

Я підлетіла до них, вхопила матір, рвонула на себе і з усієї сили, вклавши туди всю свою образу за роки її холодності й за цей неймовірний сором, дала їй ляпаса.

Удар був такої сили, що вона просто відлетіла вбік, впала на килим поруч зі столом і… залишилася там лежати. Навіть не спробувала підвестися. Щось промимрила і заснула прямо на підлозі.

У кімнаті запанувала мертва тиша. Чути було, як муха пролетить. Родичі дивилися на мене як на якусь злочинницю, що підняла руку на матір.

Хтось із тіток заголосив: мовляв, як так можна, в неї ж горе, вона не при собі. Але мені було абсолютно байдуже. Я повернулася до Назара, міцно взяла його за руку, і ми просто пішли в нашу кімнату, зачинивши двері на замок.

У спальні Назара нарешті прорвало. Його трусило дрібним дрожем, обличчя палало від сорому. Він сів на ліжко, схопився за голову і важко видихнув, що більше не може це приховувати.

Виявляється, весь цей місяць, поки я думала, що мати оплакує тата, вона влаштувала на мого хлопця справжнє полювання. Те, що він мені розповів, змусило мене відчути, як до горла підступає нудота.

Усе почалося в перший же тиждень. Коли я йшла до місцевої крамниці або поралася на городі, мати одразу бралася за своє.

Варто було йому пройти повз неї коридором, вона ніби «випадково» торкалася його або намагалася погладити по нозі, відпускаючи недоречні жарти про його міцну статуру.

Назар списував це на її нестабільний стан після похорону і просто віджартовувався або йшов геть.

Далі — гірше. Мати почала «випадково» плутати кімнати. Якось уночі, коли я спала без задніх ніг, він пішов на кухню по воду. На зворотному шляху в темному коридорі мати просто виросла перед ним у напівпрозорій нічній сорочці.

Притисла його до стіни і командирським тоном заявила, що їй сумно й самотньо, тож Назар має посидіти з нею в її спальні і «розрадити» її. Тоді він різко її відштовхнув і зачинився зі мною.

Але найстрашніше сталося в лазні за три дні до поминок. Назар пішов попаритися. Лазня в нас зачиняється на дерев’яну засувку зсередини, але того дня вона чомусь була зламана (тепер я розумію, КИМ саме).

Назар вийшовши з парної вже стоїть у мильній піні, аж тут двері відчиняються.

Заходить моя матінка. В чому мати народила. З мискою в руках. Він у паніці прикривається рушником, просить її негайно вийти, а вона з хижою посмішкою заявляє, що прийшла потерти йому спинку, бо «такому міцному чоловікові потрібна жіноча ласка».

Коли він гримнув на неї і буквально виставив за двері, вона потім вдавала, що взагалі нічого не сталося.

Ще й хихикала, мовляв, переплутала час і думала, що там нікого немає. Авжеж, прийшла без одягу в лазню, де горить світло і шумить вода!

Я сиділа на ліжку, слухала це, і всередині все просто випалювалося дотла. Мене душили гіркі сльози, злість і дика образа. Я закричала на нього:

— Чому? Чому ти мовчав?! Чому одразу мені не розповів?!

Назар відповів, що це ж моя рідна мати. Що в родині і так біда, не стало мого тата, якого я дуже любила. Він страшенно боявся, що ця правда остаточно зруйнує мої стосунки з нею в такий надважкий момент.

Він робив знижку на її горе.

Думав, що на тлі втрати чоловіка в неї просто помутився розум, і вона сама не усвідомлює, що робить. Наївно сподівався, що зможе просто перетерпіти це літо, захистити мене від цього бруду і вберегти мою нервову систему.

Я міцно його обійняла, ми сиділи і ледь не вили від безсилля і всієї цієї гидоти. Моя власна мати. Жінка, яка дала мені життя, намагалася звабити мого хлопця на очах у всіх, поки земля на татовій могилі ще навіть не осіла.

Вона прокинулася десь об одинадцятій ранку. Родичі на той час уже роз’їхалися — мабуть, ніхто не хотів брати участь у продовженні цього цирку.

Ми з Назаром уже зібрали всі свої речі в сумки. Твердо вирішили, що їдемо в місто першим же автобусом, і ноги моєї більше не буде в цьому проклятому домі.

Спускаємося із сумками в коридор, аж тут із кухні виходить ВОНА. На обличчі — ані краплі сорому. Навпаки, на щоці красувався багряний синець від мого вчорашнього ляпаса, і це, мабуть, розпалило її злість до краю.

Тільки-но вона побачила наші сумки — її аж перекосило.

Вона стала посеред хати, схрестила руки на грудях і процідила крізь зуби, яка я невдячна дитина. Почала кричати на весь дім, звинувачуючи мене в тому, що я зіпсувала поминки, зганьбила її перед ріднею і підняла руку на власну матір.

Ось тут мене зірвало остаточно.

Усі ті роки, що вона мене знецінювала, вся та холодність, яку я покірно терпіла, і ця остання крапля бруду — все вихлюпнулося назовні. Я кинула сумку на підлогу й закричала так, що аж голос зірвався:

— Ти?! Ти кажеш про ганьбу?! Ти липла до мого хлопця, вилізла на нього і лізла цілуватися на очах у всіх! Ти до нього в лазню без сорому ходила! Тобі взагалі не пече?! Сорока днів не минуло за татом, а ти вже на молодих хлопців кидаєшся!

І знаєте, що вона зробила? Вона навіть не спробувала виправдатися. Вона не сказала:

— Це неправда.

Вона посміхнулася тією своєю зверхньою посмішкою, від якої мені завжди ставало зле ще в дитинстві. Подивилася на Назара, потім на мене і видала, що Назар — справжній чоловік, а не те непорозуміння, з яким вона прожила все життя.

Заявила, що мій батько був слабаком і ніколи її не цінував як жінку, тому зараз вона має повне право пожити для себе і брати від життя все, що хоче.

А про мене сказала, що я сіра миша, і такий красень зі мною виключно з жалості, і рано чи пізно все одно піде до справжньої жінки.

У мене в голові просто щось тріснуло. Я зрозуміла, що переді мною стоїть не просто погана мати, а абсолютно черства, самозакохана і чужа людина.

У ній не було ні краплі смутку за татом. Їй було абсолютно байдуже на його відхід, вона просто розіграла виставу, щоб затягнути нас сюди і використати мого хлопця.

Назар не витримав. Він підійшов, узяв мене за плечі, відсторонив назад і так спокійно, але з таким крижаним холодом у голосі сказав їй, що їй треба лікуватися, і йому гидко навіть дивитися в її бік. Додав, що кохає мене, а її поведінка викликає лише огиду.

Після цих слів матір якось одразу здулася. Просто мовчки розвернулася, пішла до своєї кімнати і з гуркотом зачинила двері.

Ми підхопили сумки, вийшли з двору, викликали таксі до автостанції і поїхали.

Зараз ми в нашій міській квартирі. Минуло вже три дні. Всередині мене — абсолютна, дзвінка порожнеча. Знаєте, це той стан, коли ти настільки перегорів, що навіть плакати вже не можеш. Я заблокувала її номер усюди, де тільки можна.

Родичі розділилися на два табори: одні пишуть мені, яка я погана дочка, що покинула матір у біді, інші (ті, хто бачив увесь цей сором на власні очі) мовчать або дуже обережно співчувають.

Мені безмежно шкода тата. Виявляється, він жив із цією людиною і, можливо, терпів стільки всього, про що я навіть не здогадувалася. Мені дуже соромно перед Назаром, що через мою наївну спробу пограти в «хорошу донечку» йому довелося пройти через цей жах.

Він мене підтримує, обіймає, каже, що все позаду, але я бачу, як йому досі не по собі.

Я вирішила остаточно: у мене більше немає матері. Ця жінка для мене назавжди залишилася в минулому разом із татом. Я ніколи, за жодних обставин не повернуся в той дім і не заговорю з нею.

***

Цю глибоко особисту історію надіслала нам наша читачка, а ми лише делікатно адаптували її для публікації. Знаєте, інколи найрідніші по крові люди можуть виявитися найбільш чужими у своїх вчинках, і відпустити їх — це не зрада, а єдиний спосіб зберегти себе.

А як би ви вчинили, опинившись на такому болісному роздоріжжі між родинним обов’язком та власною гідністю?