— Марічко, побійся Бога! — голосила в слухавку тітка. — Який би він не був, він твій батько! У нього ж дві доньки, а він на старість до інтернату йде? Добре, Зойка — виросла безсовісною, друга дружина взагалі відьма, я йому пропонувала до суду йти, та де там у нього сили судитися… Але ж ти, Марічко, пожалій батька! Я розумію, тобі гірко, що він тебе обділив, нічого не дав, але ж родинні почуття не майном міряються

Знаєте, як у народі кажуть: що посієш, те й пожнеш. Або ще простіше — життя, як той бумеранг, завжди повертається тим самим боком, яким ти його кинув.

Моїй знайомій Марії (жінці розумній, сімейній, якій ось-ось п’ятдесят стукне) цей бумеранг прилетів у вигляді несподіваного телефонного дзвінка.

Батькові Марії зараз шістдесят вісім. Вік, коли б сидіти на теплому ґанку, бавити онуків та чай з м’ятою пити. Але в нього інша реальність: цукровий діабет, хворі судини, інвалідний візок і… виписана путівка до інтернату для літніх людей.

Дзвонить Марічці єдина родичка по батьковій лінії — тітка Оля.

Зв’язок у них роками був такий собі: дай Боже, раз на рік листівку у вайбері з днем народження пришле, та й то з тих пір, як інтернет у кожну хату провели.

І от тітка ледь не голосить у слухавку:

— Маріє, ну як же так можна? Ти ж у нього є! Хай там інші від нього відвернулися, хай зрадили. Але ж кров не водиця, треба мати Бога в серці, він же твій рідний батько… якось же треба пам’ятати про це.

Марія слухала це, міцно стискаючи кухонного рушника, і лише гірко посміхалася.

— Вона мені закидає, що родинні зв’язки майном не міряються, — розповідала потім Марія, наливаючи мені липового чаю на своїй затишній кухні.

— А я їх квадратними метрами ніколи й не міряла. Але ж і про які зв’язки мова? Батько згадав, що я взагалі існую, лише три роки тому, коли його, як каже тітка, «всі зрадили».

А він мене, питається, не зрадив?

Сам себе перехитрив, а тепер лишився біля розбитого корита. Бо ж усе своє життя він тільки те й робив, що намагався залишити біля цього корита саме мене.

Історія появи Марії на світ — це класика жанру. Батькам тоді було по вісімнадцять, вітер у голові, юність грає.

Зустрічалися якийсь місяць, погуляли під зорями, а тоді з’ясувалося, що мама носить під серцем дитя. Мамина мати (Маріччина бабуся) була жінкою суворою, старих українських правил.

Про те, щоб позбутися дитини, і слухати не хотіла: «Накоїв шкоди — май совість нести відповідальність».

Хлопця тоді добряче притисли, провели серйозну чоловічу розмову, тож довелося ставати під рушник. А коли молодятам ледь виповнилося по дев’ятнадцять, на світ з’явилася маленька Марічка.

— Я, звісно, не нарікаю, що мені дали шанс побачити цей світ, — м’яко всміхається жінка.

— Щиро дякую за це і покійній бабусі, і мамі. Але ж від самого початку було ясно як білий день: нічого путнього з тієї сім’ї не зліпиш.

Свекруха невістку на дух не переносила ще до того, як з’явилася дитинка.

Зі свекрушиної трикімнатної молоді швидко перебралися до тещі. Витримали під одним дахом аж два роки і тихо-мирно розбіглися. Точніше, батько спакував свої нехитрі манатки й чкурнув назад під мамине тепле крило.

Який з нього був чоловік? Сам ще студент, вітер у кишенях, молода дружина вдома з немовлям, свекруха кожну копійку ховає, а теща щодня пиляє, що зять зіпсував її дитині молодість.

Після розлучення батько про аліменти й не згадував. Спочатку плакався, що не має з чого платити, потім просто ховався.

У ті часи за таке сильно не карали: пришле раз на пів року три копійки поштовим переказом — і вже ніби не злісний боржник.

Згодом у батька з’явилася нова родина. Мама теж знайшла чоловіка, жили на віру. А Марічка здебільшого росла біля бабусі.

Старенької не стало, коли дівчині було двадцять два, а десять років тому відійшла у засвіти й мама.
Зараз Марія міцно стоїть на ногах.

Бабуся, мудра жінка, свою квартиру відписала одразу онуці, оминувши доньку. Від мами дісталася ще кімнатка в гуртожитку.

Її продали, доклали трохи своїх, і якраз десять років тому вони з чоловіком закрили всі борги за свою простору трикімнатну квартиру.

Виховують двох чудових діток, на вихідних пораються на дачі, яка дісталася чоловікові у спадок. Життя йде своїм спокійним, розміреним рухом.

А як жив батько всі ці роки? Марія не знала.

Точніше, він сам їй поплакався, коли раптом розшукав, а тітка Оля, щедро згущуючи барви, розповідала, як він ночами не спав, страждав без спілкування зі своєю першою кровинкою.

Але Марія — жінка доросла, їй ці байки вже не заходять. Бо батько всі роки її дитинства та юності чудово знав, де вона живе.

Але навіть цукерки на Миколая жодного разу не передав.

— Він не просто не шукав зустрічей, він мене зі свого життя і пам’яті викреслив, ніби гумкою стер, — хитає головою Марія. — Інакше б він зараз у такій біді не опинився.

А історія там така: одружився батько вдруге ще тридцять років тому. Довго бідкався, як йому тяжко далася перша спроба створити сім’ю.

Від другої дружини має доньку — Зою, якій зараз двадцять дев’ять. І з моменту другого весілля цей «люблячий» татусь робив абсолютно все, щоб старшій доньці (Марії) ніколи нічого не дісталося.

Тільки-но в нас з’явилася мода на шлюбні контракти, тато з новою дружиною одразу такий папірець підписали. І понеслося: свою власну однокімнатну квартиру він просто подарував дружині.

Тільки заради того, щоб, борони Боже, першій дитині колись не перепало. Жили вони у двокімнатній, що лишилася йому від матері.

А років шість тому якийсь далекий родич переписав на батька ще одну невеличку квартиру. І що ви думаєте? Батькова двокімнатна теж швиденько перейшла у власність другої дружини за договором дарування.

Його ж покійна мати (Маріччина друга бабуся) ніби хотіла залишити своє житло молодшій Зої — бо про старшу онуку там ніхто й не згадував — але просто не встигла оформити папери.

Тож татусь сам узявся за діло, жваво й рішуче позбуваючись будь-якої власності. Аби тільки нова сім’я і улюблена Зоєнька не мусили колись ділитися спадщиною з якоюсь там Марією.

Але життя любить жартувати з тих, хто вважає себе найхитрішим. У чоловіка різко погіршилося здоров’я. Щойно він отримав ту спадкову квартиру від родича, як, тремтячи за своє майно, одразу подарував її молодшій Зої.

— От і все, догрався, — розводить руками Марія. — Залишився чоловік і без здоров’я, і без даху над головою. А такий він виявився нікому не потрібний.

Дружина, яка була значно молодшою, хутко продала всю подаровану нерухомість, подала на розлучення і поїхала шукати кращої долі.

А Зоя… Улюблена донечка терпіла батька донедавна, а тоді зібралася заміж за іноземця і вирішила їхати з країни. Гроші ж треба! А хворий батько на візку — це, вибачте, зайвий клопіт.

От і вирішила кровинка, що татусеві саме місце в казенному домі. Інвалід, свого кутка немає — куди ж його ще?

Квартиру Зої (ту саму, що батько їй необачно подарував) уже продано. Батькові час пакувати валізи.

Ось тут і намалювалася двоюрідна тітонька зі своїми моралями, навіть не чекаючи вересня, щоб привітати Марію з днем народження.

— Марічко, побійся Бога! — голосила в слухавку тітка. — Який би він не був, він твій батько! У нього ж дві доньки, а він на старість до інтернату йде?

Добре, Зойка — виросла безсовісною, друга дружина взагалі відьма, я йому пропонувала до суду йти, та де там у нього сили судитися… Але ж ти, Марічко, пожалій батька!

Я розумію, тобі гірко, що він тебе обділив, нічого не дав, але ж родинні почуття не майном міряються!

— А чим, тітко Олю? — спокійно спитала Марія. — Дарчими на ім’я чужої жінки і другої доньки? Щоб мені, не дай Боже, нічого не дісталося? Вибачте, але максимум, що я можу зробити в цій ситуації — це час від часу дзвонити або через вас привіти передавати.

Менше б хитрував і викреслював мене з життя, то сидів би зараз хоча б у своїй власній однокімнатній.

Я вже мовчу, що за ту кількість квартир, яку він мав, доглянути за ним знайшлося б чимало охочих із великим задоволенням. А тепер, тітко, настав час розплати.

Родичка ще щось намагалася лепетати про всепрощення, християнську любов і милосердя, але Марія просто поклала слухавку.

А потім зайшла в контакти і заблокувала номер. Обійдеться вона без її вітань на день народження. Життя і так усе розставило по своїх місцях.

Цю життєву сповідь ми отримали від нашої читачки, а редакція лише дбайливо перенесла її на сайт, зберігши кожну справжню емоцію. Знаєте, іноді прагнення перехитрити долю і обдурити власну кров обертається тим, що людина сама себе заганяє в глухий кут, залишаючись на схилі літ у повній самотності.

Як ви гадаєте, чи справді існують образи, які неможливо пробачити навіть найближчим людям на порозі вічності?