Кажуть, перше кохання не іржавіє. Але інколи краще б воно припало пилом, ніж отак зненацька виривалося з минулого, коли тобі вже п’ятдесят з гаком, вдома чекає борщ і дружина Надя, а до зарплати ще цілий тиждень.
— Лільку Завірюху вчора бачив! — видав Славко, колишній однокласник, а тепер колега по цеху, відчайдушно позіхаючи й розминаючи затерплу шию. — Побалакали, навіть телефонами обмінялися.
У Миколи Тетері в ту ж мить так пересохло в горлі, ніби це він, а не Славко, гуляв усю ніч десь у ресторані, де п’ють і танцюють.
— Ну і як вона? — байдуже спитав Микола, старанно вдаючи, що йому взагалі не цікаво, як зараз виглядає та сама Ліля, з якою він цілувався за школою в десятому класі. — Мабуть, рознеслася, стала грубою тьоткою?
Десь у глибині душі йому так хотілося, щоб та коварна розбивачка юнацьких сердець на порозі п’ятдесятиліття виглядала пошарпаною життям.
Це була б така собі маленька, солодка помста.
Сказати гидоту про людину поза очі — це ж як плюнути ворогу в спину: начебто й не помітять, а на душі легшає. Дрібна така капость, за яку не покарають, не дадуть здачі і не назвуть поганим словом.
Але Славко тих тонких матерій не розумів і бовкнув своїм не надто делікатним язиком:
— Ти по собі не суди, дядьку з пузцем! — заіржав він тим своїм фірмовим дурнуватим сміхом. — Вона виглядає просто шикарно. Здається, ще краще, ніж у молодості!
Микола невдоволено буркнув щось під ніс і відійшов. Назвати його дядьком з пузцем! Подумаєш, невеличкий «трудовий мозоль» спереду.
Для чоловіка середнього зросту вага трохи за сто — це солідність.
Не зобов’язаний же він кістками торохтіти, як той Кощій.
Взагалі, Тетеря вважав себе чоловіком серйозним і ґрунтовним. Давно одружений, троє дітей на ноги поставлені, на роботі цінують — років п’ять тому його фото навіть на дошці пошани висіло. Він же кремінь!
Та й до зарплати ще жити й жити — якщо тринькати заначку на всяких Завірюх, то й на особисті потреби не лишиться… «Навіть думати про неї не буду!» — вирішив він.
І думав про неї цілісінький день.
Аж поки йшов у їдальню на обід, ледь через поріг не перечепився — так задумався.
Згадував, як гуляли біля річки, тримаючись за руки, як вона дзвінко сміялася з його жартів. Це ж було його перше, найяскравіше почуття!
Він так і не зміг її забути, хоча Ліля вчинила з ним жорстоко: поїхала вчитися до Києва, там вийшла заміж і геть забула про закоханого хлопця. За тридцять років доля жодного разу їх не звела.
З однокласників він спілкувався тільки зі Славком, та й то лише тому, що той недавно влаштувався до них у цех.
— Номер Завірюхи дай!
Саме так, не просити, а вимагати! Підійшов наприкінці зміни і рубонув: дай, і край! Чого кружляти? Закортіло поговорити з колишньою дівчиною — значить, поговорить!
Славко хоч і був простаком, але розумів: роздавати номери такої жінки без дозволу — собі дорожче. У Лілі характер вогняний, як спалахне — будеш п’ятий кут шукати, щоб сховатися.
Тому він виставив умову:
— Тільки з її згоди!
Славко написав повідомлення, а сам почав кривлятися, ламаючи руки:
— Що, старе кохання не іржавіє? Будете згадувати молодість і плакати від розчулення? «Цілую ваші ручки, незрівнянна Ліліє, світло моїх очей і коштовна брошко моєї покійної бабці, що назавжди полонила моє серце!»
— А ти що, заздриш? — єхидно примружився Микола. — Сам же за нею бігав, та, видно, облизня спіймав!
Славко трохи образився, але з дозволу Лілі номер усе ж таки дав. І, трохи повагавшись, Микола зателефонував їй після роботи.
Особливо ні на що не сподівався, але серце тьохкнуло, коли вона погодилася посидіти в кав’ярні й згадати минуле.
А раптом?..
Із таємної заначки, схованої в шафці роздягальні, була вилучена сума. Треба ж показати, що він у цьому житті теж не пасе задніх. Щоб вистачило і на каву з тістечками, і… на номер у готелі, якщо вже зовсім пощастить (чув він від мужиків, що й таке буває).
Наді зателефонував і сказав, що начальник слізно просив лишитися на понаднормові. Мовляв, план горить, деталі самі не виточаться!
Коротше кажучи, Микола — найпотрібніша людина на виробництві, сам директор просив! І обіцяв заплатити за потрійним тарифом, отак!
Довго думав, чим вразити Лілю. Скріпивши серце і здушивши скупість, купив у бабусі біля переходу скромненький букетик айстр. І щоб, не дай Боже, ніхто зі знайомих не побачив, акуратно сховав його за пазуху.
Витрати, звісно, були чималі. Але хіба шкода грошей, щоб нарешті здійснити заповітну мрію багатьох одружених чоловіків — сходити «наліво»?
Він давно хотів, та все ніяк не складалося. То страшно було, то жінки не погоджувалися, ще й обзивалися.
Якось спробував підкотити до Люби зі складу — на підтвердження своїх серйозних намірів навіть руку потягнув до її пишних принад. А вона як трісне його накладною по руці, та як загне триповерховим!
Після того Микола на жіночу стать образився і вирішив більше ні до кого не залицятися. Аж тут — Ліля…
Пішов на найстрашніший фінансовий злочин у своєму житті: витратив гроші на чужу жінку. Тринькати кревні на сторонніх — це ж восьмий смертний гріх, так він вважав.
А Ліля і справді виглядала розкішно. Де треба — кругленько, де треба — гладенько. Не розбещеному жіночою увагою Тетері аж кинуло в жар.
Вдома Надя вже давно важить не набагато менше за нього самого, а тут — талія, яку не треба шукати під сукнею.
— Колю, який ти милий! — проворкувала Ліля, приймаючи трохи зім’ятий букетик. — Ти ніс його за пазухою, щоб ближче до серця було?
Не скажеш же їй, що від сусідів ховав. Довелося солодко посміхатися і кивати: так, мовляв, до серця, а як же.
— А пам’ятаєш, як ми в кіно ходили? — Ліля явно була налаштована грайливо, і Микола зрозумів: сьогодні щось буде. — Як на задньому ряду обіймалися потайки?
— Пам’ятаю… — голос кудись зник.
Від хвилювання, мабуть. Не щодня ж така удача випадає. Головне — не схибити, коли дійде до діла. Виконати чоловічу задачу як годиться, навіть краще, ніж із дружиною.
Треба брати ініціативу в свої руки. Показати, що він тут головний, що він її хоче. Тільки як це зробити, коли досвіду нуль? Треба було хоч у Славка спитати, той ще той ходок, двічі розлучений.
Ех, була не була!
— Якби ж то повернути молодість… Я б тебе нікуди не відпустив, ми б могли бути щасливі разом!
Це мало спрацювати. Жінки ж обожнюють цю журбу за минулим.
— Так ще ж не пізно все виправити! — в очах Лілі спалахнув такий бісівський вогник, ніби там чортики гопака затанцювали, весело цокаючи копитцями.
— І як же ми виправимо цю страшну помилку? — проникливо видихнув Микола, напускаючи на себе романтичний сум. — Я б хоч сьогодні…
— Та простіше простого!
На обличчі жінки була така рішучість, що Тетеря ледь не завив від радості. Все, готель скасовувати не доведеться!
— У мене якраз третій чоловік копита відкинув! — Ліля радісно сплеснула в долоні. — Мруть, гади, як мухи, тільки встигай ховати. Добре хоч квартири мені залишаються і заощадження. А в тебе з майна що цінного є? Квартира, дача, гараж?
— Квартира і дача… біля річки, — перелякано відрапортував Микола, відчуваючи, як холодіє спина. — Тільки воно ж усе на двох із жінкою… і діти там приписані.
— Ой, це погано, — розчаровано простягнула Ліля. — Пів квартири — це для мене малувато. А гроші на рахунках хоч є?
— Є… — розгублений Тетеря машинально витяг з кишені залишок заначки, приготований на номери. — Ось!
— Мало, — гірко зітхнула вона. — Я звикла великі статки у спадок отримувати. І щоб нерухомості не менше трьох кімнат, або будинок на два поверхи.
— Тоді… я, мабуть, піду, — печальний Микола підвівся, ледве тримаючись на ватяних ногах. Рука сама потягнулася до букетика айстр, що лежав на краю столу. Його ж ще можна бабці повернути, хоч якісь копійки відбити!
— Квіти поклади!
Мозок чітко виконав команду. Букетик лишився на столі, а гіркий клубок жалю за втраченими грошима і нездійсненою плотською радістю застряг у Миколиному горлі.
«От які ви, жінки нашої мрії, — думав він, дрібенячи вулицею в бік дому. — Жадібні, меркантильні. І ніякої в вас романтики немає!»
«Оце так… — думала в цей час Ліля, оплачуючи каву за себе і за колишнього кавалера, що розчинився в сутінках.
— Обмільчав нині чоловік, жартів узагалі не розуміють. Вчора Славко клеївся в надії на щось, сьогодні цей приперся. Розглядав мене, як шматок сала на базарі, очей від декольте не відривав. Цікаво, а Грицько Гусак коли об’явиться?»
У школі за нею бігали троє. І вона, на правах першої красуні, дозволяла їм проводжати себе додому.
Нічого серйозного, хіба що з Миколою раз тицьнулися носами, зображуючи поцілунок. Але чомусь під п’ятдесят їм усім раптом здалося, що це було кохання всього життя.
Лілі теж так здалося, коли вчора Славко радісно кинувся до неї на вулиці. Навіть щось тепло ворухнулося в душі.
Але його рука, яка одразу по-хазяйськи сповзла нижче її талії, все зіпсувала. Тоді вона й видала йому історію про «третього померлого чоловіка». Славко здувся миттєво, злякався чогось, дурник.
«До речі, треба своєму подзвонити, спитати, як він там», — подумала жінка, допиваючи каву. Чоловік у неї був один-єдиний, і, слава Богу, живий-здоровий. А ще двоє дітей і маленька онучечка.
Все в житті склалося добре, але ж іноді так хотілося якоїсь казки, щеміла душа за чимось незбутнім.
«Дуже добре лікує цю тугу зустріч із колишніми залицяльниками, — усміхнулася вона сама до себе. — Ніякої романтики в них не залишилося».
***
— Та-а-ак, жінки нині пішли страшні… — Славко і Микола вперше за багато років дійшли абсолютної згоди.
Після зміни вони зайшли в розливайку на районі, щоб обговорити свій гіркий досвід. Навіть грошей на це з горя не пошкодували.
— Мене вона прям очима пожирала! — розказував Славко, аж здригаючись від спогадів. — «Хочу, — каже, — тебе заміж взяти, тільки спочатку перепиши на мене свою хату!»
— І в мене допитувалася, скільки грошей відкладено! — Микола від обурення аж поперхнувся пивом. — «Буду, — каже, — кохати тебе до останнього подиху… твого!»
— Чорна вдова! — винесли вони вердикт з обопільної згоди. — Нічого святого в баби нема.
— Та й краси теж, — додали вони до вироку, щоб остаточно себе заспокоїти. — Так, звичайна жіночка. Дві руки, дві ноги.
— І ніякої в ній романтики…
***
Від редакції:
Отак послухаєш ці чоловічі розмови, і мимоволі усміхнешся жіночій винахідливості. Адже інколи найкращий спосіб позбутися непроханих «героїв-коханців» та їхніх ілюзій — це просто підіграти їм і дозволити проявити свою справжню натуру.
Цікаво, а чи часто у вашому житті траплялися випадки, коли влучний жарт та іронія рятували від великих дурниць?
