— Вікторе, ти хоч список гостей на свій ювілей склав? — Маргарита поклала чоловікові на тарілку смажену курячу ніжку і картоплю, і застигла з питальним виразом обличчя, — Написав чи ні?
— Відчепись, Рито, і не кажи це моторошне слово — ювілей, не дуже приємно чути. Ювілей! Теж мені, дожив до такого, — Віктор з великим задоволенням підчепив кружечок смаженої картоплі і відкусив від рум’яної курочки, посипаної зеленню з часником.
– І взагалі, Ритулю, ти готуєш просто неймовірно, навіщо в ресторані збирати гостей, адже вдома ж краще!
— Вікторе, ну ти розумієш, що ти говориш? Зараз ніхто вдома не збирає. Адже треба і батьків твоїх покликати, і друзів, ну хоча б Матвієнків і Ковалів.
А вже Вероніку Петрівну, начальницю твою, так обов’язково. Так, так, не кривися, тебе на посаді хто буде погоджувати?
Саме Вероніка Петрівна. Ну і вся наша сім’я — це ще п’ятеро, відчуваєш, скільки народу набирається? Та я з розуму зійду стільки готувати.
— Так, почекай, чому п’ятеро? — Віктор обгриз курячу ніжку, і вже потягнувся за другою, але раптом згадав, як одного разу так само накинувся на улюблену курятину. А теща йому й каже — Вітенько, тобі третю ніжку покласти?
Прозвучало, як звинувачення, мовляв, у курки дві ноги, а ти готовий три зжерти!
Маргарита потім йому пояснювала, що, мовляв, мама щиро, від душі пропонувала, там ціла сковорідка гомілок була посмажена.
Але у Віктора на його тещу, на Ірину Львівну, тоді осад залишився.
— То я не зрозумів, Риту, чому п’ятеро? Ти, я, Аліна і Віталій, а ще хто? — не міг второпати Віктор.
— Вікторе, ну як хто? Мама, теща твоя Ірина Львівна, як же без неї ювілей зятя відзначати? — обурилася Маргарита, — Ну ти взагалі, Вітю!
— Ну так, ну так, як же це я?! — погодився Віктор і відсунув тарілку, одразу зрозумівши, що ситий.
До Ірини Львівни Віктор у принципі непогано ставився.
Просто іноді йому здавалося, що теща над ним трохи знущається. Ось, наприклад, буквально днями теща милася у ванній, і раптом у неї зірвало кран з гарячою водою.
Як вона примудрилася?
Одному Господу відомо, але Віктора звинуватили, що мама мало не обварилася з його вини, хоча він зреагував моментально і перекрив воду.
А історія, коли теща з’їла його в’ялену рибу і подавилася кісткою? Вона, бачте, біля рибної річки зʼявилася на білий світ і рибу солону любить, та й не тільки солону, взагалі абсолютно любу рибу. І не проти пінного навіть випити, ось адже на що вона замахнулася, на святе!
Та ще й привітно-приторно так усміхається: — Ритулю, Віктор у нас відмінний фахівець, впевнена, що його скоро підвищать.
Підвищать, підвищать, та тільки без твоєї, тещенько, допомоги. А ти сиди вдома і радій, що тебе поважають і люблять і дочка, і онуки, і навіть зять.
Але в ресторан то її навіщо брати?! Вона ж така, по простоті своїй ляпне там щось не те, а Віктору потім розхльобувати!
Але в підсумку, звичайно, в ресторан вони з Маргаритою запросили всіх суворо за списком.
Теща причепурилася, до речі, в елегантному костюмі зі щільного синього шовку Ірина Львівна дуже навіть непогано виглядала.
Сиділа вона недалеко від Маргарити, дітей і Віктора, прямо навпроти Вероніки Петрівни. Слово за слово, і після пари тостів дами розговорилися, і Віктор зрозумів, що він пропав!
Теща сіла на свого улюбленого коника, і спочатку розповідала про себе і про те, як вона відпрацювала на ткацькій фабриці майже півстоліття і навіть дослужилася до начальниці.
А потім Ірина Львівна раптом різко змінила тему і почала хвалити Віктора:
— Вероніко Петрівно, а в нашому Вікторі я впевнена, як у собі! Не пошкодуєте, надійнішого заступника вам не знайти, ось послухайте, що я вам про нього розповім…
За уривками фраз Віктор зрозумів, про що говорить теща, але було вже пізно. Ірина Львівна згадувала один за одним усі дурні випадки, з яких зять її виручав.
І Віктор зрозумів, що нової посади йому тепер не отримати, так нерозумно в очах Вероніки Петрівни він ще не виглядав ніколи!
— У вас говір знайомий, ви не з Полтавської області випадково? З Решетилівки? Та ви що, я ж теж у Решетилівці зʼявилася на білий світ, а в Полтаві вчилася, а зараз ось – столична.
Як приємно зустріти землячку, а на якій вулиці (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) ви жили? Боже, а я на сусідній, а пам’ятаєте нашу річку? Так, так, там альтанка ще на березі, ми там гуляли! — як не дивно, Вероніка Петрівна з величезним задоволенням спілкувалася з Іриною Львівною.
Начальниця з тещею базікали весь вечір.
Вони навіть знайшли спільних знайомих, а теща виклала Вероніці Петрівні про Віктора такі подробиці, яких він про себе навіть сам не знав.
Яке ж було здивування Віктора, коли в понеділок, відразу ж після наради, його викликали в кадри, а потім до Вероніки Петрівни.
— Сідайте, Вікторе Павловичу, я довго думала, кого ж мені призначити своїм заступником.
І, чесно кажучи, коли ви мене запросили на ваш ювілей, я хотіла одразу вас попередити, що, швидше за все, ви на цю посаду не підійдете.
Але поспілкувавшись з вашою тещею, я різко позитивно змінила своє рішення. Адже у ваших професійних якостях я не сумнівалася.
Але Ірина Львівна розкрила мені очі, і я зрозуміла – так ви саме та людина, яка зможе стати моїм заступником. Тож, Вікторе Павловичу, ідіть у кадри та оформляйтеся. І великий привіт Ірині Львівні!
Ох вже ці жінки, ну хіба можна їх зрозуміти?
Віктор думав, що теща його виставила по повній перед начальницею, а виявилося зовсім навпаки!
Тепер Віктор не шукає двозначностей у словах Ірини Львівни.
З тещею краще дружити, адже вона принесла йому удачу і щиро бажає щастя їхній родині. А якщо й пожартує, то з любові.
Які вже тут можуть бути сумніви?
