Бабуся Віри ніколи не робила помилок. І важливі поради давала «як у воду дивилася». До неї зверталися по пораду знайомі, вона нерідко й відмовляла, посилаючись на самопочуття, але у важливих питаннях – ніколи.
Щоправда, хворіла після цього. Зляже на кілька днів і не зрозуміло, що з нею. Спочатку її передбачення і подальші нездужання якось не пов’язували одне з одним, але потім стали помічати… Та й із віком це проявлялося дедалі важче й важче. Раніше полежить пару годин, а то й менше, а тепер хвороба затягувалася на кілька днів.
Хворіла вона якось дивно: начебто і не температура, і не тиск, і нічого навіть і лікарі виявити не могли, але скаржилася на слабкість, ломоту в суглобах і головні болі. Возили бабусю і на спеціальне обстеження, щоб зрозуміти, чому голова болить, але жодної патології не виявили. Та вона й сама говорила, що навряд чи там щось погане, інакше вона стільки б і не прожила, болі ж в неї – давнішні, з молодості ще.
Її дочка, мати Віри, помітивши, що такі тривалі нездужання і болі стали з’являтися після того, як мама дає пораду, як вчинити в невизначеній ситуації, тих, хто питає про це, почала ганяти, а сім’ї заборонила питати про це в бабусі.
— Вона у нас ніби як екстрасенс. Ну, як віщунка, чи що… Може, й не (розповідь для сайту Рідне Слово)така сильна, але ж передбачити може. Але бачиш, як потім розплачується за це… Тож бабусю не чіпайте, а то ще раптом розхворіється сильно або ще що.
Про це саме «ще що» було всім зрозуміло, але цього слова в родині уникали.
Бабусі виповнилося не так давно шістдесят років, а виглядала вона на всі вісімдесят, не менше.
Вона завжди була доброю, доброю, усіх пестила, жаліла, готувала дуже смачні млинці, та й не тільки млинці, а й інше. Любила, звісно, пригадати своє життя, особливо, коли пригощала своїм власноруч приготованим або в’язала нескінченні шкарпетки-светри. Віра дуже любила послухати бабусю, щось і їй розповідала про своє життя, але порад не просила – пам’ятала материнський наказ, та начебто і все гладко в неї в житті складалося.
Одного далеко не прекрасного дня бабуся розхворілася, і не на жарт. Викликали лікаря, було вирішено покласти бабусю в лікарню. Віра бігала в лікарню до улюбленої бабусі щодня і ось одного разу та сказала:
— Відчуваю, небагато мені залишилося, зовсім небагато…
Віра намагалася вмовляти бабусю, але та лише негативно хитала головою:
— Ні, Вірочка, скоро вже, зовсім скоро… Я б і рада ще пожити, та зносився мій земний вигляд, – і помовчавши, додала. – Я сама в цьому й винна.
Із цими словами вона важко повернулася на бік і дістала з шухляди тумбочки годинник – срібний, на ланцюжку.
— Ось, Вірочка, тобі залишаю. Годинник цей особливий.
І бабуся розповіла, що за допомогою цього годинника можна переміщатися в часі, але тільки вперед, хоча й не набагато. «А назад, Віро, ходу немає нікому».
Годинник цей потрапив до бабусі давно, ще коли вона, зовсім молоденька, працювала в лікарні санітаркою і доглядала самотню жінку, дуже хвору. Близьких у тієї жінки не виявилося, був у неї один тільки син, та й той жив далеко, аж в Америці, що було на ті часи великою рідкістю.
Жінка на знак подяки за доброту й залишила бабусі Віри цей годинник та пояснила, як ним користуватися.
— Тільки я тобі такої долі не хочу, – важко дихаючи, сказала бабуся. – Адже я з доброти годинником цим користувалася, коли треба і не дуже, людям все допомогти хотіла. А потім почала помічати, що старшою стала виглядати, ніж ровесниці мої, яке б не було в них життя. Спочатку я це з годинником не пов’язала, думала, природа в мене така, а після одного разу побачила… Я тоді зазирнула майже на рік уперед, потрібно це було сильно. Та я й не шкодую про той випадок, хоча раніше я так далеко не заходила. Потрібно це було для твоєї мами, а може, і для мене самої, бо дуже я переживала, чи добре їй жити буде з цим хлопцем, за якого вона начебто заміж (розповідь для сайту Рідне Слово)збиралася, хоча й сама вона тоді ще сумнівалася. Вона ж красуня, мама твоя, та й дід твій гарний був, я ось за допомогою годинника дізналася, як зробити так, щоб ідеальною обраницею йому здатися. І не тільки здатися, а й стати. Про це я теж не шкодую, тоді, через дідуся твого, я часто вперед заглядала, хоча й ненадовго. А от через твою маму довелося далеко вперед подивитись, сумніви в мене були, і не маленькі. І побачила я… Гарний усе ж таки хлопець, за такого можна заміж виходити. Адже це батько твій, Вірочка.
Бабуся перевела дух, а Віра тільки слухала її, не перебиваючи.
— Ось після цього випадку я, коли повернулася в сьогодення, якраз і побачила, що набагато старшою стала виглядати. Тоді все й зрозуміла. Відтоді я годинником усе ж таки продовжувала користуватися, і, знаєш, онуко, не шкодую, адже таке життя, яким ми тепер живемо, багато в чому завдяки годиннику і влаштувалося. Кажуть ось, «якби знав, де соломки постелити». А я знала. І діда твого від нещасного випадку відвела, від друзів непотрібних вчасно дітей своїх обгородила, та й життя їхнє спрямувала якнайкраще. Багатьох глухих кутів вдалося мені в житті уникнути і своїм рідним не дати туди зайти. А правильні рішення ухвалювати теж треба вчасно, що не завжди виходить у житті, Вірочко. У мене ж вийшло, ви всі щасливі, тож ні про що я не шкодую, нехай годинник і забрав у мене частину життя.
Вірочка плакала, бабуся дихала важко, але погляд її був спокійний.
— І людям, іншим, теж у житті допомогла, друзям своїм. Про те теж не шкодую. Справа ця потрібна. Та й я від людей багато добра бачила, дуже багато, люди багато вдячні… Не знаю, як зараз, а раніше так було. Прожила я, дівчинка, щасливе життя.
Бабуся взяла Віру за руку і подивилася проникливо в її очі.
— Тобі я хочу тільки щастя. І все ж не бажаю такої долі, бо хочу, щоб ти довше прожила. Вірочка, годинник тепер у тебе, але ти вже рідше ним користуйся, сама знаєш, яка за це буде заплачена ціна. А якщо зможеш, зовсім не користуйся, – бабуся віддихалася. – Напевно, зовсім так не вийде… Життя, воно таке, ставить нас іноді перед важким вибором… Заради близьких(розповідь для сайту Рідне Слово) ми готові на все. Але тільки, Вірочка, знай, це дуже дорогого коштує, і йти вперед, у майбутнє, поки воно не настало, потрібно тільки в дуже складних ситуаціях, дуже рідко, тоді сильно на тобі це не позначиться. І не заглядай далеко вперед, ось це по-справжньому небезпечно для здоров’я.
Вірочка витирала сльози й кивала.
— Хотіла я, було, їх зовсім знищити або викинути. Але потім подумала, що не потрібно це. Якщо користуватися годинником з великим розумом, адже користь одна. Це я, не знаючи ціни за це, робила так надто часто, а потім вирішила, що по-іншому й не варто, що вже тепер… А ти знаєш усе. І ти дуже розумна, онучко, знаю, що будеш обережна.
Бабуся пояснила Вірочці, як користуватися годинником, і ще раз попередила, що робити це треба якомога рідше. Потім вона заплющила очі, вигляд у неї був стомлений. Через якийсь час вона заговорила знову.
— Йди, внучко, завтра не приходь, відпочинь. Завтра не побачимося, потім… Іди, Вірочка…
Вона вклала годинник у руку Вірі і склала її пальці так, що годинник опинився в кулачку дівчини.
— Іди, Вірочка, відпочивати буду.
Вигляд у неї, незважаючи на втому і хворобу, був умиротворений. Такою і запам’яталася вона Вірочці. Пішла бабуся тієї ж ночі, тихо, говорили, що спокійно, без мук.
Вірочка побачила її тільки через два дні. Плакала, звісно, і обіцяла зробити все, як бабуся і говорила.
Відтоді Вірочка годинником жодного разу не користувалася, хоча й минуло кілька років. Все в її житті йшло добре, а можливо, тому, що життя її текло так, як його направила бабуся.
Фото: авторський контент сторінки “Рідне Слово”.
