Коли мені було 18 років, я знайшла свою першу в житті роботу. Там познайомилась із молодим начальником. Гарним, дуже привабливим та розумним.
Поки він мене навчав, розповідав, показував, як все працює, ми багато часу проводили разом, почали спілкуватися на особисті теми. Він розповів, що одружився, але жалкує про це, що з’явилася дитина, розповів, що з дружиною вони чужі люди, і він давно хоче піти.
Я йому поспівчувала. Хоч і мало зовсім знала, але він здався мені доброю людиною.
Через місяць такого спілкування ми зрозуміли, що дуже подобаємося одне одному. Володимир сказав, що пішов від дружини, переїхав до матері.
Що готовий до стосунків зі мною. Потрібно було зачекати ще якийсь час, але ми не стали.
Я навіть не уявляла, до чого все це приведе в результаті. Він уже подав на розлучення, але їх ще не розлучили.
Казав, що намагався мирно розійтися з дружиною, домовитися про спілкування із сином, але нічого не вийшло. Вона висунула ультиматум, що якщо він піде, може більше ніколи їх не побачити.
Його це тільки розлютило, але не зупинило. Коли їх розвели, і він почав виплачувати аліменти, ми винайняли квартиру і почали жити разом.
Я дуже любила його, ми жили добре та мирно, але обидва втратили роботу, грошей не було зовсім. Дружина його зганяла свою злість на нас.
У фірмі, де ми працювали, влаштувала скандал, домоглася нашого звільнення через родича, налаштувала своїх рідних та друзів проти колишнього чоловіка, і сама перешкоджала спілкуванню з їхнім спільним сином. Звісно, він подав до суду. І виграв дві зустрічі на тиждень, але вони не особливо тішили, адже колишня дружина завжди була поруч, вони сварилися, дитина плакала, не розуміла, що відбувається.
Виходило нервово та дуже важко. Зустрічатися стали все рідше, поки спілкування зовсім не зійшло до дзвінків і дороги з садочка.
Ми ж потихеньку знайшли нову роботу, заробляли на своє житло. Поки що одного разу мені не стало дуже погано.
Мене повезли до лікарні на швидкій. Після обстежень поставили невтішний діагноз – діабет.
Все життя перекинулося. Після були операції одна за одною. Все по-жіночим хворобам. Я почала виглядати зовсім як привид. Опустила руки.
З чоловіком цапаємося, він увесь час злий. Наче звинувачує мене у всьому.
Грошей завжди не вистачає. Дуже багато витрачається на ліки та лікарів. Квартири своєї так і немає. Нічого нема.
Я його, як і раніше, кохаю, але ніжність і розуміння між нами поступово сходить нанівець. Навіть фільм не можемо подивитися разом, лаємося та сваримося через вибір. І так через все.
Я не розумію, у чому причина. Адже жили разом стільки років і були щасливі, а тут усе почало валитися на очах.
Дружина його колишня щаслива, вийшла заміж, дітей уже двоє. Зустрічам батька і сина вже не перешкоджає.
Чоловік туди вкладає всю душу. Все в сина. Додому приходить увесь похмурий, наче на каторгу.
Хоча я намагаюся з останніх сил. Прибираю, готую смачну їжу. Вже давно не чекаю на його допомогу та підтримку, але хоча б якихось розмов і часу наодинці дуже хочу.
Виводила його на розмову, він рішуче не бачить жодної проблеми в собі чи у своїй поведінці, тицяє в мене, що я сумна, втрачена весь час. Я почуваюся погано майже весь час.
Підтримки ні від кого нема. Всі подруги загубилися, як я почала в лікарнях пропадати, батьки далеко.
Працюю на лікарів і нічого навіть купити собі не можу. 10 років ходжу в одній і тій же куртці та чоботях, куплених ще в інституті.
А він якщо і заробляє, витрачає на сина, аліменти, подарунки та іграшки йому, додому приносить, але так, щоб вистачало найнеобхідніше. Я втомилася так жити.
Каже, що кохає, і я кохаю, але жити як сусіди – це жахливо. Життя проходить повз.
На роботі нерви, вдома – порожнеча та безнадійність. І як це виправити, я не знаю.
