Восени в мене н естало батька, мами нема вже 12 років, пприбрала все у квартирі батька (тут я виросла і завжди вважала своїм справжнім будинком), щоб здавати, вже й квартиранти знайшлися, за день не встигла і вирішила переночувати, вранці я зрозуміла, що я хочу так жити, одна, яка ні від кого не залежить, вибачилася перед квартирантами та подала на розлучення, сама не чекала від себе таких рішучих дій

Завжди думала, що розлучаються молоді, які ще не нажили майна і не вміють прощати одне одного. Якби мені хтось сказав, що я піду від чоловіка після 40 років шлюбу, ніколи б не повірила. Але так трапилося і я не шкодую, більше того, я дуже щаслива.

У нас є дві заміжні дочки, є онуки, всі живуть окремо. З чоловіком жили як багато наших однолітків. Він любив випити, особливо після того, як старша дочка вийшла заміж. Вирішив, що я йому маю догоджати, все робити по дому, бо він працює.

Хоча я теж працювала, але він вважав, що я не втомлююся, адже праця вихователя дитсадка не фізична. Коли я вийшла на пенсію, він і зовсім став нестерпним. Все йому не так я робила, а взимку казав: «Не дочекаюся вже, коли ти на все літо поїдеш на дачу».

Восени в мене н естало батька, мами нема вже 12 років. Після похорону я прибрала все у квартирі батька (тут я виросла і завжди вважала своїм справжнім будинком), щоб здавати, вже й квартиранти знайшлися. За день не встигла і вирішила переночувати.

Вранці я зрозуміла, що я хочу так жити, одна, яка ні від кого не залежить. Вибачилася перед квартирантами та подала на розлучення. Сама не чекала від себе таких рішучих дій.

Чоловік одразу не повірив, а потім почав кричати, що нічого не віддасть, піду у тому, у чому стою. Я сказала, що мені нічого і не треба, у мене все там є, а наша квартира все одно дітям буде. Тоді він почав вибачатися і просити, щоб не йшла, зателефонував дочкам.

Ті стали на його бік, бо розраховували, що я продам батьківську квартиру і поділю гроші між ними. А тут я переїжджаю туди жити. Старша дочка сказала, що людям похилого віку вже все одно де і як жити, могли б і про онуків подумати. Але я нікого не послухала, вже рік живу сама, і моє життя схоже на казку. Як же я шкодую, що не наважилася на це раніше.