Я приходила з пар, і мені одразу впихали в руки Сашка, який репетував на всю хату. У спину летіли накази: зварити вечерю, вигуляти обох, покупати малого і лягати спати, не чекаючи її з роботи. Батько? А батько був лише у двох агрегатних станах: або десь на зміні, або в глухому запої. І для кого вони тих дітей завели? Для мене? А я їх просила

Здається, у великій родині має панувати лише радість, а дитячий сміх — зцілювати будь-які рани. Та часом буває так, що поява нових життів не приносить щастя, а важким каменем лягає на плечі тих, хто сам ще не встиг розправити крила.

— Ні, матуся тоді прямо в очі сказала, що раніше вони просто не хотіли ще дітей. Відчуваєш цю разючу прірву між «Бог не давав» і «не хотіли»? — гірко всміхається п’ятдесятишестирічна Оксана.

За вікном накрапає дощ, а вона знову повертається спогадами у свою юність — у ті часи, коли її життя раптом перевернулося догори дриґом. — Я тоді просто дару мови позбулася, коли зрозуміла, що мама чекає на дитину…

Оксана довго, майже шістнадцять років, була єдиною втіхою в родині.

Росла слухняною, мамі в усьому допомагала, разом із нею витягувала на своїх тендітних плечах ті чорні дні, коли батько почав гірко запивати життєві невдачі оковитою.

То були дуже важкі часи: він кілька разів втрачав роботу, в хаті рахували кожну копійку, а дівчинка рано подорослішала, ставши для матері головною розрадою.

А потім шістнадцятирічна юнка раптом помітила, що мамина талія кудись зникла, а фігура стала аж надто округлою.

Спочатку наївна дівчина списувала це на те, що мама просто погладшала після свят або через здоров’я. Ага, погладшала…

— Знаєш, як мені було соромно? — згадує жінка, сумно хитаючи головою. — Я ж уже майже дівка на виданні, у випускному класі вчилася, перші побачення, хлопці додому проводжали. А тут — у батьків немовля в хаті планується!

Звісно, я тоді своїми дівочими мізками навіть уявити не могла, що ще одна дитина відбиратиме в мене шматок хліба чи колись там претендуватиме на спадок.

Та який спадок, коли тобі шістнадцять, а в голові тільки весна і музика? Але ніяковість перед однолітками була страшенна, хоч крізь землю провалися.

— Ти ж ось-ось випурхнеш із батьківського гнізда, — спокійно пояснила своє рішення матір, помітивши доньчине збентеження.

— Ми з батьком лишимося в хаті самі-самісінькі. От і вирішили на старість літ завести собі ще дівчинку чи хлопчика. А заодно й тобі буде гарна наука — потренуєшся перед тим, як свої дітки з’являться.

Оксана зізнається, що бачила вона такі «тренування» в білих капцях.

Її безтурботне юнацьке життя закінчилося того дня, коли спочатку з’явилася сестричка Даринка, а через рік — як грім серед ясного неба — ще й братик Сашко.

— Ну, як це часто буває в житті: мама годувала Даринку, і… через рік після неї лелека приніс мені ще й брата, — зітхає жінка.

— Уяви картину: мені сімнадцять, у мене випускний на носі. У батька чергова криза з роботою і нові тижні в обіймах чарки. А я ночами няньчуся з меншими, яких начебто завели, щоб «берегти батьківську старість» і щоб у хаті не було порожньо.

Оксана так мріяла вступати до інституту. Але невдовзі після появи братика мати відрізала: про вищу освіту годі й думати, вони просто не потягнуть.

— Оксанко, доню, ну який інститут? — бідкалася мама.

— Ти ж бачиш, що батько виробляє! А я вдома з малими, мені б цих двох прогодувати. Вступай до нашого місцевого технікуму, хоч із однієї каструлі всі сьорбати будемо. А там, як трохи розвидниться, то й вивчишся. Люди он заочно дипломи отримують — і нічого, живуть!

Так повз Оксану промайнули найкращі студентські роки.

Вона жила вдома, харчувалася з батьками «з однієї каструлі», а всі клопоти про сестру й брата плавно перекочували на її юні плечі.

Мати вирішила вийти на роботу — влаштувалася працювати добу через три, ще й вечорами брала підробітки, а Оксана сиділа з дітьми.

— Мене ж, власне, ніхто й не питав. Я приходила з пар, і мені одразу впихали в руки Сашка, який репетував на всю хату. У спину летіли накази: зварити вечерю, вигуляти обох, покупати малого і лягати спати, не чекаючи її з роботи.

Батько? А батько був лише у двох агрегатних станах: або десь на зміні, або в глухому запої. І для кого вони тих дітей завели? Для мене? А я їх просила?!

Оксана вважає, що менші брат і сестра добряче зіпсували їй життя.

Каже, що аж поки у двадцять чотири роки вона не втекла заміж, ті так на ній і висіли.

— Та навіть коли я вже заміжня була, мама постійно дзвонила: то забери їх зі школи, то відведи кудись, то візьми до себе на вихідні з ночівлею, бо їй треба за когось у нічну зміну вийти, — веде далі жінка.

— Добре, що ми тоді зі свекрухою жили. Вона, золота жінка, сама мені підказала: «Кивай на мене, кажи, що свекруха свариться і не дозволяє». То мама ще й ображалася: «На батька надії нуль, а хто ж мені ще допоможе, як не старша донька?»

— Який жах, — хитає головою подруга. — Оце так подаруночок від найрідніших!

Свою вищу освіту Оксана таки здобула, вже будучи заміжньою. Щоправда, лише заочно.

Потім вони з чоловіком довго складали копійку до копійки на власну квартиру.

Зізнається, що мала страшенний острах перед появою власної дитини — надто вже важко їй далися малі Даринка із Сашком.

Тому на свого первістка наважилися аж коли Оксані виповнилося тридцять три, а ще за п’ять років — другого.

— Мама ж колись щебетала, що я зараз няньчуся з малими, а потім вони мені підставлять плече з моїми дітками. Ага, догнали і ще раз допомогли! Жодної хвилини вони не посиділи.

Та й матір їх від усього оберігала, як квочка. А до мене і мого чоловіка ще довго лунало тільки одне: «Дайте, бо їм треба». Це тривало, аж поки батько остаточно не посадив здоров’я і не зав’язав із чаркою.

Трохи підлікувався, пішов на роботу, але ж Даринка із Сашком тоді вже в середніх класах вчилися.

Зараз у Оксани з чоловіком є все: затишна трикімнатна квартира, дача, дітям дають гарну освіту, ще й потроху відкладають гривні на чорний день.

Щоправда, до Києва вони так і не перебралися — не було можливості там зачепитися, та й чоловік ніколи не рвався до столиці.

А от мрії про велике місто успішно втілили в життя молодші.

Спочатку поїхали туди вчитися, а потім вирішили не повертатися до рідного містечка. Батько з матір’ю вже вдвох тягнули студентів.

Мама навіть на пенсію не йшла, аби тільки надсилати в столицю своїм «діткам на старість» якусь допомогу.

— Ти старша, ти мусиш їх усе життя підтримувати. Вони до тебе за порадою будуть іти, — повчала мати.
А Оксана слухала і кліпала очима, не розуміючи, в якому паралельному світі живе ця жінка.

Коли батько зліг остаточно, молодші навіть не приїхали і не переслали ані гривні, хоча обоє вже непогано влаштувалися в Києві й завели власні сім’ї.

— Зате тобі вся спадщина дістанеться, — виправдовувала їх мама. — А в них там робота, кар’єра, діти… Знаєш, як їм у столиці важко? А ти все життя тут, під боком, тобі простіше.

Оксана мовчки кипіла, але що було казати? Який сенс у тих словах?

Ходила, допомагала матері доглядати за батьком, домовлялася з лікарями, потім сама організовувала прощання і поминальний обід.

Брат із сестрою приїхали — вона на один день, він на три. А потім приїхали ще раз — уже щоб вступати у спадок за батьком.

— Оксаночко, ну в тебе ж тут усе є, — лагідно воркувала матуся, переписуючи все на менших. — А в Києві своє житло купити — це ж які шалені гроші треба! Вони ж обоє в кредитах, як у шовках…

А тепер важко захворіла сама мати.

Оксана, яка зараз паралельно допомагає своїй доньці й відкладає гроші на навчання синові, просто розривається між двома домами.

Купує пелюшки, ліки, знову оббиває пороги лікарень, шукає медсестер, які ставитимуть мамі чергові крапельниці.

— Оксан, ну чим я поможу? — лунає в слухавці голос київської сестри. — У мене двоє дітей, ми нещодавно велику квартиру взяли. Ти ж уявляєш, скільки тисяч ми щомісяця за іпотеку віддаємо!

— А братик узагалі вже місяць слухавку не бере, якраз відтоді, як я попросила хоч якусь копійку на мамині ліки скинути, — розводить руками Оксана.

— Чи дзвонять вони мамі? Ні, просто пишуть у вайбер: «Мамусю, як здоров’ячко?». А як настане час ділити материну хату — прилетять першими. Розумієш, через ту різницю у віці між нами ніколи не було справжньої любові.

А через те, що меншим завжди діставалося найкраще — не склалися й нормальні родинні стосунки. Я до них нічого не відчуваю.

І глибоко в душі вважаю, що батьки тоді зробили величезну дурість і просто вкрали в мене мою молодість.

***

Ось такий непростий життєвий клубок розплутує нині наша читачка, чию щемку сповідь редакція делікатно підготувала для цієї сторінки. Народна мудрість каже, що батьківська любов не ділиться, а множиться, проте інколи її незримі перекоси здатні назавжди остудити рідні серця.

А чи траплялося вам бачити, як надмірна батьківська опіка над одними дітьми перетворювала на заручників інших?