Іван Борисович щиро вірив, що після п’ятдесяти жінка зобов’язана стати невидимою. Змити залишки молодості разом із макіяжем, сховати яскраві сукні на найдальшу полицю шафи й покірно прийняти свій вік.
У його системі координат ідеальна жінка поважних літ мала тихо сидіти на лавочці в хустинці, лускати насіння, бавити онуків і зітхати за минулим.
Її руки мусили бути шорсткими від хатньої роботи та городу, а очі — повними тихого смирення.
Одразу ж видно: корисна для суспільства людина, життя на родину поклала. Саме тому його колега, пані Клименко, дратувала Івана Борисовича до нервового сіпання ока.
Ця жінка категорично відмовлялася списувати себе з рахунків.
Клименко — ніби на зло йому — неквапливо дістала з вишуканої сумочки пудреницю й помаду.
Вона ретельно припудрила носик, намалювала губи, склавши їх акуратною літерою «о», і подивилася на своє відображення з відвертим обожнюванням.
Від неї так і віяло легкістю та жагою до життя. Вона мала чоловіка, таємного залицяльника й дорослого сина, який завдяки своїй пробивній вдачі чудово влаштувався в столиці.
«Пурхає, як метелик, стара кокетка! — подумки обурювався Іван Борисович. — Ні щоб онуків бавити та чоловікові пироги пекти!»
Він подумки уявив колегу в тій самій старечій хустці. Сидить вона десь на колоді, у зморшкуватій руці тримає гілочку, відганяє комарів від онука.
Поруч мекає коза, норовить буцнути її під сухий бік. А в очах у Клименко — тиха, безвихідна покора…
У цих солодких мріях про чужу старість Іван Борисович незчувся, як задрімав просто за робочим столом.
Прокинувся він від того, що шкіру ніби обпекло чиїмсь важким поглядом. Розплющив очі й здригнувся. Клименко вже не було, а навпроти бовванів Войтко — начальник їхнього відділу.
Начальник був схожий на розгодованого пупса з прозорими очима й завжди невдоволеним обличчям. Зараз на цьому обличчі сяяв справжній тріумф.
— Ага! — радісно потер пухкі руки Войтко. — Так ось чому ви, Борисовичу, ніколи вчасно звіти не здаєте! Спимо на робочому місці? На пенсії спати будете! Завтра ж доповідну напишу. Ні… Сьогодні! Гнати вас треба в шию, розвели тут санаторій!
— Я не спав, — запізніло стрепенувся Іван Борисович. — Я думав! Я міркував над оптимізацією…
Але начальник, трусячи щічками, уже побіг скаржитися керівництву.
Іван Борисович важко підвівся. Войтка він терпіти не міг, але від цього дрібного чоловічка зараз залежала його доля. Напише доповідну — і виженуть до пенсії.
А Клименко ж, певно, радітиме найбільше! Від цих думок йому стало зовсім кепсько.
У ліфті засмучений Іван Борисович похмуро зиркнув на себе в дзеркало. І раптом серце завмерло. З дзеркала на нього дивилася якась тітка — хоча в кабіні ліфта він був абсолютно сам.
Він тремтячими руками обмацав своє обличчя. Опустив руки нижче… Груди?! Справжнісінькі жіночі груди чималого розміру!
Тітка в дзеркалі теж витріщила очі. Замучена, з набряклим, сірим від утоми обличчям. Волосся нашвидкуруч скручене на потилиці в недбалий вузол.
Старий розтягнутий светр і мішкуваті штани довершували цей сумний образ.
«Матінко рідна! — загорлав Іван Борисович раптом тонким жіночим голосом. — А хто це?!»
Тітка в дзеркалі теж закричала, замахала руками й панічно закидалася по кабіні.
Ліфт зупинився. Всередину зайшла повнувата жіночка, шия якої вкрилася червоними плямами. Вона важко дихала й обмахувалася текою з документами.
— Доброго дня, Галино Борисівно, — привіталася вона. — Щось ви бліденька сьогодні. Теж важко цю жіночу осінь переносите? Ох, як же мене мучить… Прямо як кине в жар, як кине! Вас теж у жар кидає?
Тієї ж секунди Іван Борисович відчув, як усе його нове тіло охопило вогнем. Обличчя запалало, під теплим светром стало липко й дискомфортно. Не відповівши ні слова, він кулею вискочив із ліфта.
Що ж це робиться, люди добрі?! Серед білого дня людину перетворили! Це все Клименко, точно вона! Наврочила, відьма, щоб він на власній шкурі відчув, як воно — бути звичайною замученою жінкою.
Іван Борисович чимдуж мчав до автобусної зупинки. А в голові, десь на задвірках свідомості, нав’язливо крутилася думка: «Треба купити курку… по акції… і молока». Хоча він зроду сам продукти не купував.
У вітринах магазинів він ловив своє нове відображення. Побачене геть не тішило. «Могла б, — роздратовано думав він про свою нову оболонку, — хоч якось за собою стежити, а не запускати себе до такого стану!»
У квартирі було тихо. Іван Борисович, не роздягаючись, з’їв залишки вчорашнього борщу просто з каструлі й повалився на диван.
Думати про те, що в нього тепер жіноче тіло, було нестерпно страшно. Тому він спробував заспокоїтися думками про вихідні.
Аж раптом у двері вимогливо загрюкали. Борисович, сунувши ноги в стоптані капці, поплентався в коридор. На всяк випадок зробив суворе обличчя і рвучко відчинив.
— Мамо! — на порозі метушилася молода жіночка з немовлям на руках. — Ми з чоловіком у кіно тікаємо. Тримайте свого онука! Побудьте з малим, погодуєте кашкою, спати вкладете. Ми пізно будемо!
Вона тицьнула ошелешеному Івану Борисовичу дитину й миттю зникла на сходах. Він хотів було побігти за нею, але хлопчик на руках вигнувся дугою і заверещав так, що заклало вуха.
…Години через дві, коли Іван Борисович уже майже втратив розум від нескінченного дитячого плачу, грюкнули вхідні двері.
На порозі стояв підліток у роздертих на коліні штанях і з нахабним поглядом. «Я ще й мама двічі, — з жахом усвідомив Борисович. — О, Боги…»
— А що в нас на вечерю?! — крикнув хлопець, скидаючи брудні кросівки. — Я голодний як вовк!
— А я до чого? — щиро обурився Іван Борисович.
— В сенсі? А хто тут мати? — огризнувся підліток. — Я себе народжувати не просив! У всіх батьки як батьки, за кордон возять, телефони нові купують, а ви…
— Щоденник неси, — похмуро обірвав його Борисович, сподіваючись налякати малого.
Щоденник ряснів поганими оцінками, а в кінці червоніла вимога негайно прийти до школи.
— І що? — скривився хлопець. — У минулій чверті гірше було. Дайте поїсти нормально! І кишенькові скиньте на картку, скільки можна економити!
Іван Борисович безпорадно кліпав очима. Такого нахабства він ще не бачив. Немовля на руках знову захникало і раптом зробило теплу калюжу просто йому на домашні штани.
Тут несамовито задзвонив телефон. На екрані світилося: «Свекруха».
Зі слухавки одразу полився потік жовчі:
— Галю! Май совість! Вікна досі не миті, у хаті пилюка! Ліки мені коли привезеш? Сидиш там, нічого не робиш, а мати хвора гине! Якщо завтра не з’явишся, я приїду і клюкою тебе відлупцюю, ледарко!
Іван Борисович злякано відкинув телефон на диван. Вручив мокре немовля підлітку, а сам забігав по кімнаті, шукаючи, де б сховатися від цього божевільні. Хотілося завити вовком і розчинитися в повітрі.
…Залишок вечора минув як у маренні. Підліток вимагав їжі та грошей. Згодом повернулася молода матір зі своїм чоловіком. Вона з порога почала сваритися, що дитину не вивели на вулицю і не перевдягли.
— Як так можна, мамо?! — обурювалася вона.
— Чого дитина в хаті мариться? У всіх бабусі нормальні, допомагають, а вам вічно нічого не треба! Мені дитинство зіпсували, тепер і онука не любите!
Телефон розривався — свекруха вимагала привезти молочного, «але нормального, а не як завжди».
Не витримавши, Іван Борисович сховався в комірчині. Забився в куток між банками з консервацією, накрився якимось старим пальтом і завмер. Але спокою не було й там.
Грюкнули вхідні двері.
— Галю! — пролунав грубий чоловічий бас. — Я там риби привіз, кілограмів двадцять! Іди чисть! І на стіл давай збирай, я весь день макової росинки в роті не мав! Галю, ти де?!
Двері комірчини рвучко відчинилися. Чоловік невдоволено жбурнув свою вологу куртку просто на Івана Борисовича. На кухні в тазах чекала гора слизької, холодної риби.
…Після опівночі, смертельно втомлений, пропахлий риб’ячою лускою і потом, Іван Борисович ледь приплентався до спальні. Чоловік уже спав, розкинувшись на все ліжко й оглушливо хропучи.
Борисович зупинився перед дзеркалом. Важко зітхнув. Погаслий погляд, розпатлане волосся, зайва вага, згорблена спина.
Клименко називала таких жінок «недоглянутими». У нього нила поперек, а від запаху риби, що в’ївся в шкіру, нудило.
А цей — лежить! Раптом йому страшенно захотілося влаштувати цьому чоловікові грандіозний скандал. Висловити весь біль!
— А чого це, — запитав він із відчаєм, дивлячись на спляче тіло, — я біля тебе така страшна стала? Замучена, як кріпачка.
— Бо не шістнадцять уже, — крізь сон буркнув чоловік.
— Кому те твоє молодіння треба? Лягай давай. Завтра ще риби привезу — будеш мати чим зайнятися. А що ти хотіла? У тебе ж завтра ювілей. П’ятдесят. Знаєш анекдот? Не так страшно бути дідусем, як спати з бабусею. Ги-ги…
Він ліниво почухав живіт, простягнув свою важку руку і сально підморгнув:
— Ну що, Галю, йди сюди… Все одно не спиш, тільки балачками голову морочиш.
Іван Борисович аж пискнув від жаху й обурення. Відскочив від ліжка як ошпарений. За стіною знову заплакало немовля. У сусідній кімната невдоволено загудів підліток.
Рішення прийшло миттєво. Борисович вискочив у коридор, схопив із вішалки чийсь червоний плащ і вилетів із квартири.
Він біг нічними вулицями так швидко, як тільки дозволяло йому це нове, важке й утомлене жіноче тіло. У цей дім він вирішив більше ніколи не повертатися.
Краще вже перечекати ніч на лавочці в холодному сквері, ніж прожити ще бодай день такого «правильного» жіночого життя.
***
Це іронічне фентезі з гострою соціальною сатирою, у якому фантастичне перевтілення стає способом показати, як упередження руйнуються, коли людина змушена прожити чуже життя. Іноді один день у чужій шкірі переконує краще, ніж сотня повчань.
