Травневий вечір на дачах дихав вогкою землею, молодим кропом та гіркуватим димком від сусідських вогнищ. Баба Люда, важко зітхнувши, розігнула натруджену спину, сперлася на сапку й витерла тильним боком долоні спітніле чоло.
— Люсі, салют! Що, знову сама-однісінька на плантаціях? — пролунав з-за куща бузку бадьорий голос.
— Ой, Сандро, і не кажи! Привіт, дорогенька!
Дві сусідки по дачі, баба Люда та баба Шура (які ще з буремних дев’яностих, надивившись закордонних серіалів, жартома кликали одна одну на іноземний манір), попрямували назустріч одна одній до низенького штахетника.
— Ти давно приїхала? — поцікавилася Люда, розтираючи ниючу спину.
— Та щойно, вечірньою електричкою притряслася. Моїм же все ніколи. Зайняті всі, куди там…
— Ох, і не кажи… — Люда безнадійно махнула рукою, і її настрій, і без того не вельми сонячний, геть спохмурнів.
— А весняний день же рік годує…
Сандра співчутливо похитала головою і покликала коліжанку на веранду пити чай. Було видно, що Люда порпалася в землі з самого ранку і вже ледь на ногах трималася.
Вона для годиться трохи покривилася, мовляв, роботи ще непочатий край, але пропозицію прийняла: поперек нив так, що того й гляди знову защемить.
Разом із духмяним чаєм сусідки дістали ще й торішню чорносмородинову наливку, яку Шура робила просто віртуозно. І Люда, розімлівши від тепла й душевної розмови, вилила весь свій біль.
…Ця ділянка дісталася ще її покійній матері від заводу — скільки років відтоді спливло, вже й не згадати. Це згодом, у важкі часи, Люда вмовила чоловіка викупити ще й сусідні сотки в самотньої бабусі.
Отак і вийшло аж дванадцять соток.
Тоді вони з Віктором гарували тут, як ті конячки, — усі вихідні, кожну відпустку. Чого тільки не вирощували! Люда тоді навчилася крутити такі закрутки, що й собі вистачало, і на базар винести копійку заробити.
А ще ж гриби, лісові ягоди… Зважаючи на те, які тоді були часи з купонами, затримками зарплат і порожніми полицями, можна сміливо сказати: ця земля їхню родину просто врятувала.
Справедливості заради, і здоров’я вони туди вклали чимало. Навіть старенькі мами Люди й Віктора, сидячи на ослінчиках, намагалися щось там полоти.
Навіть маленька донечка Соня старанно поливала огірочки зі своєї дитячої лієчки.
Вижили. Тоді вони вижили і впоралися. Згодом мами відійшли у кращі світи, та й Віктор почав здавати. То там кольне, то там серце стисне. А чоловік же ще молодий був — п’ятдесят мало виповнитися.
І якось Віктор вирішив, що дача в такому обсязі їм більше не потрібна. Гроші вже водилися, продукти в магазинах з’явилися, машину купили.
Він запропонував замість картоплі розбити гарні клумби, посіяти газон, насадити кущів аґрусу — мовляв, мороки менше, а користі більше.
Ще й довідку від лікаря приніс: мовляв, не можна вам, пане Вікторе, важкого підіймати, серденько треба лікувати, можливо, й операція знадобиться.
Люда тоді зробила вигляд, що повірила.
— Добре, — каже, — лікуйся, раз ти в нас такий кволий. Тільки спершу грядки мені під моркву скопай, а тоді вже відпочивай.
Віктор скопав усього три… і впав. Трохи до сорока дев’яти не дотягнув. А що поробиш? Чоловіки взагалі менше живуть. Та ще й робота нервова була — інженером з техніки безпеки на підприємстві працював, от серце й не витримало…
Звісно, Люда дуже сумувала. Але ж сльозами горю не зарадиш, а лежачи на дивані, врожаю не збереш. Якось, із допомогою підростаючої Соні, почали тягнути те господарство самі.
Донька розуміла, як мамі важко, тому ніколи не відмовляла. Вдруге заміж Люда виходити не збиралася.
— Нам і вдвох непогано, правда ж, доню? — казала вона, а Соня лише тихо кивала.
Час летів, Соня виросла і вийшла заміж за приємного хлопця Сергія. Ну, це він спочатку здавався приємним. Бо вже за кілька років із нього таке полізло…
Поки Сонечка була при надії, та й перші два роки, коли на світ з’явилися дівчата-близнятка, Люда не вимагала від них частих приїздів.
Все розуміла — з малечею складно. Просила по мінімуму: скопати город навесні та допомогти зібрати врожай восени. І якщо з перекопуванням Сергій ще допомагав, заявляючи, що не дозволить дружині тягати лопату, то від прополювання відмовився категорично.
Ще й Соні заборонив.
— Ти що, не розумієш, що я вже не молода дівчинка? — обурювалася Люда, коли зять видав їй свою філософію.
— Мені потрібна допомога! Картопля, буряк, морква, капуста — це ж скільки праці треба вкласти!
— Вибачте, Людмило Василівно, але в нас зараз на це теж немає ресурсу, — спокійно відповів Сергій. — Я працюю за двох, Соня займається дітьми. Ми ж не просимо вас сидіти з близнятами, правда? А щодо вашого буряка… Ви вже пробачте, але ми цілком можемо раз на місяць купити собі кілька штук у супермаркеті.
Морква? Вона в нас іде тільки на засмажку в борщ. Якщо ви садите чотири грядки моркви заради нас — то не варто, я вам це вже сто разів казав. І кабачків ми не їмо. Слухайте, скопати руками дванадцять соток…
Це занадто навіть для мене. Добре, мене вам не шкода, але ж доньку пожалійте! У неї ж тиск стрибав, коли вона маляток чекала, їй просто протипоказані такі навантаження!
Хочете, я вам грошей дам, найміть когось із місцевих, хай вам мотоблоком усе зорють?
— Бачте, що вигадав! — Люда аж руки в боки взяла. — Багатій який вишукався! Платити він буде, щоб свої білоручки не бруднити! А полоти хто буде? А картоплю вибирати? Теж наймитів кликати? Звісно! У нас же в родині справжніх чоловіків немає!
— Я все сказав, — Сергій тоді навіть голосу не підвищив.
— Я не хочу ризикувати здоров’ям своєї дружини. Тим паче, знаючи про її спадковість. Максимум — вона може приїхати малини чи смородини поїсти. І то, якщо добре почуватиметься, бо вона спеку дуже погано переносить.
Можете ображатися на мене скільки завгодно, але зараз ми не маємо змоги допомагати вам у вашому хобі.
— Уявляєш? — по щоках Люди покотилися гіркі сльози.
— Хобі! Для нього моя тяжка праця — це просто хобі! Звісно, він у важкі часи ще під стіл пішки ходив, не розуміє, як земля тоді годувала… І Соні, бачте, він забороняє! Тиран справжнісінький!
Вона ж до зустрічі з ним ніколи не відмовлялася: навчання, робота, втомилася, не втомилася — сідає в електричку і їде матері помагати.
А зараз… Я її просто не впізнаю! Дві грядки прополе — і вже в холодок тікає. «Мамо, — каже, — в мене голова паморочиться, в очах темніє». От правильно зять бовкнув про спадковість. Вигадує собі болячки… А мати хай гне спину на тих грядках, поки не впаде…
— Ох, Люсі, — Сандра співчутливо підлила подрузі ще наливки.
— Та вся молодь зараз така… Тендітні всі стали, розпещені. Втомлюються вони! Робота в них важка! По лікарях без кінця бігають. Мій син, уявляєш, якийсь розумний браслет собі на руку почепив, щоб пульс міряти! Як старий дід, їй-богу!
«Мені, — каже, — мамо, вже сорок два роки, треба за здоров’ям стежити». А ти згадай, як ми з тобою гарували в їхньому віці? Від зорі до зорі! У будь-яку погоду!
— І твоя правда, — Люда витерла сльози й обережно підвелася, тримаючись за поперек. — Піду я. Роботи ще непочатий край…
— Я тебе проведу, — Сандра теж кволо піднялася з-за столу й підтягнула до себе дерев’яну палицю. — Лікар сказав після операції розходжуватися потихеньку, спина ж жартів не любить… От походжу ще з тиждень із цією підпіркою, а там уже й розсаду в теплицю час висаджувати…
***
Ось таку щемку життєву замальовку надіслала на пошту редакції наша постійна читачка, а ми лише делікатно підготували її до публікації, зберігши кожну нотку авторських почуттів. Звички, виплекані у часи тотального дефіциту, часом в’їдаються в нас так глибоко, що за ними ми втрачаємо здатність берегти себе і найрідніших.
А як вважаєте ви: чи варто заради кількох мішків картоплі та ідеально чистих грядок приносити в жертву своє здоров’я і сімейний спокій?
