Я сиділа на маленькому дитячому стільчику, вперто насупивши брови, і відчувала, як у горлі стоїть гіркий, колючий клубок сліз. Моє серце, ще вчора сповнене безмежної, чистої любові до цієї жінки, сьогодні розривалося від пекучої зради.
Як вона могла? Вона ж була моїм кумиром! А тепер… Тепер я дивилася на неї з-під лоба і подумки обіцяла собі, що більше ніколи в житті не скажу їй жодного слова.
— Я знала одну дівчинку, яка дуже багато базікала, тріщала, як та сорока на тину, — суворим, повчальним тоном промовила моя вихователька Наталя Миколаївна, міцно тримаючи мене за руку.
— І знаєш, що з нею сталося? Нізащо у світі не вгадаєш! А я тобі скажу: у неї язик розпух, і вона більше ніколи не могла їсти морозиво! Отак-от!
— Поду-у-умаєш, — ледь чутно прошепотіла я і відвернулася, ковтаючи сльози великої дитячої образи.
Ах, ось ви як, Наталю Миколаївно! Яка ж ви… недобра! А я ж її так любила, Боже, як я її любила… Здавалося, вона найкраща вихователька на весь наш садочок «Барвінок».
У неї був такий гучний, поставлений голос, як у справжньої сурми, і сама вона була така статечна, пишна й красива.
Я стільки про неї торохтіла вдома, ділячись своїми найпотаємнішими дитячими секретами (я їй усю душу відкривала!), що мама з татом одного разу вирішили запросити її до нас на вечерю.
Тато заради такої небувалої події навіть сам натер цілу макітру свого фірмового морквяного салату. Зазвичай йому ліньки, мамі — ніколи, а я не можу помагати, бо вічно зчісую пальці до крові об ту кляту тертку.
А того вечора тато сам усе зробив: і моркву, і яблучко потер, і часничку додав, і навіть волоських горіхів налущив. Я горіхи страшенно люблю, тому тато мене до них не підпускає — знає, що я їх одразу змелю.
Ще я люблю морозиво з горішками, але воно в мене якось не їсться: то морозиво швидко тане, то горішки завчасно закінчуються.
І от прийшла наша Наталя Миколаївна. Тато саме гарно виклав салат у кришталеву салатницю, притрусив зеленню (терпіти ту петрушку не можу!), а вихователька принесла величезний торт.
Зверху на ньому були такі смачненькі жовті кремові завитки — я навіть не знаю, з чого вони, але завжди з’їдаю їх першими.
Наталя Миколаївна одразу спитала, чи є в нас балкон.
От наївна! У нас не балкон, а ціла лоджія, засклена! Я так гордо їй про це й заявила, взяла за руку і потягла показувати нашу гордість — справжнісіньке ластівчине гніздо, що приліпилося на стіні.
Раз вона така здогадлива, то заслужила на екскурсію. Але Наталя Миколаївна чомусь строго сказала мені йти на кухню — мамі помагати. Знайшла помічницю!
Мама що, маленька, сама не впорається? Я хотіла так і сказати, але вихователька так зиркнула, що я злякалася кутка. Пішла, але хитро сховалася за шторкою у вітальні й почала підглядати. Думала, невже вона в те гніздо сама полізе?
А виявилося, що вона — «занепала жінка»!
Так моя баба Галя завжди казала на тих жінок, які димлять як чоловіки. Тільки я думала, що бабця трохи помиляється. Які ж вони занепалі? Вони просто «падаючі»!
Бо ж коли курять, дивляться кудись у небо, під ноги не зважають — перечіплюються, от і падають. Я через те й твердо вирішила, що ніколи цього робити не буду. У мене й без того коліна тільки взимку цілі, під теплими колготками. А влітку я вічно літаю шкереберть, і мене потім зеленкою катують.
Я плачу, здираю кірочки, кров знову тече, і мама знову намотує ватку на сірник, мастить, дмухає на мої збиті коліна і бідкається, що я така незграбна і руки в мене шкодливі.
Ні, так диміти мені точно не можна, інакше я взагалі вся зелена ходитиму!
А от Наталі Миколаївні, мабуть, можна. Вона жінка велика, міцна і дуже стійка — на ногах вистоює добре, значить, не падає. Це баба Галя знову помилилася. Або по собі судить, бо сама часто перечіплюється, мабуть, тому й не димить.
Словом, зробила вона там свою ганебну справу, а потім ми пішли їсти картопельку з куркою, морквяний салат і той розкішний торт із завитками. Потім тато нас усіх сфотографував, а далі я не пам’ятаю, бо мене відправили спати.
І от після всього цього, після наших щедрих частувань, ця стійка, але така капосна жінка сміє лякати мене зіпсованим язиком!
Ненавиджу її!
Я хотіла висмикнути свою долоньку і йти сама, але вона суворо наказала не смикатися і поводитися пристойно.
А все через кого? Через Дмитрика! Ми ж із ним завжди в парі ходимо. А тут він, бачте, захворів, та ще й на вітрянку. Подумаєш, хвороба! Це ж не гриб якийсь (є гриб, який їдять, а є такий, яким хворіють, я про цю дивну річ недавно дізналася).
Міг би й прийти в садочок!
Ну і що, що весь у зелену цяточку? Було б тільки веселіше! А через нього я залишилася без пари на екскурсію. Тож Наталя Миколаївна міцно вхопила мене за руку.
Я спочатку зраділа, всю душу їй дорогою вивернула, а вона виявилася не доброю феєю, а якоюсь… сердитою тіткою!
— Отже, дітки, сьогодні ми подивимося, як працює хімчистка, — гучно оголосила наша вихователька, коли ми зупинилися біля двоповерхової цегляної будівлі.
— Нікуди не розбігаємося, ходимо парами, уважно дивимося і слухаємо. Усім ясно?
Ох, як же я мріяла потрапити в ту хімчистку! Мама казала, що там повно неймовірно гарних речей. Вона свою стару дублянку завжди сама чистила, шкуринкою від черствого хліба — кумедно так виходило.
А мені ж було страшенно цікаво, чи там теж хлібом усе труть. Я аж підстрибувала від нетерпіння, коли нам сказали про цю екскурсію, але настрій мій був безнадійно зіпсований.
Мабуть, вихователька і тому поважному дядькові в синьому халаті настрій зіпсувала, бо він одразу на нас гримнув: щоб руки й носи куди не треба не пхали і в чани з хімікатами не падали.
Ми й пішли дивитися. Сказати по правді, дивитися там не було на що. Я ж чекала побачити якісь чаклунські котли, щоб зелена пара йшла і булькало! А там стояли звичайні гудучі верстати, і все.
Я зовсім похнюпилася, аж раптом той сердитий дядько подібрішав і сказав, що зараз усім охочим відпарить шарфики на спеціальній машині.
Вона їх нібито так гарно чистить і прасує, що стають як нові. Ми всі, звісно, одразу надихнулися (так моя баба Віра каже, коли має на увазі «дуже зраділи») і вишикувалися в чергу.
Я стояла остання і з гордістю думала: «От зараз цей майстер як побачить мій шарфик, так і ахне! Може, ще й шапочку мені відпарить!».
У всіх же дітлахів шарфики були простенькі, потерті, тьмяні, а в мене — розкішний, яскравий, жовто-зелений, з чистого мохеру! Мама сама зв’язала. Собі шапку, а мені шарфик — дуже по-чесному вийшло, бо шапка в мене вже була, з кролячого пуху, а з шарфом біда.
От мама і сплела, хоч клубочок ниток був лише один.
Усі дівчатка в групі мені страшенно заздрили. Я вже уявляла, яким він стане пухнастим, аж раптом…
— Ні, мала, твій шарфик під прес класти не можна. Мохер згорить і зіпсується, — похитав головою дядько в халаті.
І тут земля просто пішла в мене з-під ніг. Я як стояла, так і зайшлася гіркими, безпорадними сльозами. Ну що за день такий?!
І вихователька образила, і хімчистка скучна, а тепер ще й шарф мій забракували! Уся група стоїть красива, у випрасуваному, а я, як бідна сирітка, у своєму зім’ятому.
— Ти чого, дитино, чого плачеш? — розгубився майстер і одразу став таким лагідним-лагідним.
— Як тебе звати, золотце?
— Її звати місіс Цибуля! Від неї всі плачуть! — нахабно вигукнув Славко.
От капосний хлопчисько! Вліз, куди не просять! Ну нічого, настане тиха година, і я йому влаштую чесний бій. Він у мене точно гірко заплаче. Але то буде потім, а зараз як жити?
— Нещасний мій шарфик! — хлипала я, розмазуючи сльози.
— Навіщо мама його плела, краще б звичайний у крамниці купила!
І тут Наталя Миколаївна присідає біля мене і тихо каже:
— А давай мінятися! Дивись, який у мене білий шарф, майже новий. Тобі під шапочку ідеально пасуватиме!
Шарф у неї й справді був дуже красивий. Але тут (мама мене потім довго за ці слова соромила) мені стало до щему в серці шкода віддавати свій мохеровий.
Він же такий гарний, ні в кого такого немає! Я так їй на вухо і прошепотіла крізь сльози. А вона лагідно погладила мене по шапці й відповіла:
— Потім розберемося. То що, береш мій шарф?
Ще б пак не взяла! Я свій швиденько, щоб ніхто не бачив, у кишеню пальта сховала, а її шарф поважно стягнула і простягла майстру. Машина як засичить! Гучно-гучно!
— Ну ось, панночко, готово! — усміхнувся дядько і сам дбайливо пов’язав мені його на шию (хороший дядько, треба буде і його на морквяний салат запросити).
А всі інші діти дивилися на мене з такою неприхованою заздрістю, що мені враз стало тепло, приємно і дуже затишно на душі.
Я підійшла до виховательки і пошепки (щоб інші не почули і не почали випрошувати) сказала:
— Я вам замість старого шарфика краще подарую шкаралупки від ластівчиних яєць. Я їх надійно в коробочці бережу, вони такі маленькі, милі й дуже крихкі — ламаються, тільки-но на них подивишся… А ще попрошу тата зробити для вас найбільшу макітру морквяного салату!
Наталя Миколаївна лагідно всміхнулася, сказала, що вона просто приголомшена такою неймовірною щедрістю, і ми, задоволені, покрокували до нашого садочка на обід.
А ввечері мені знову довелося пустити сльозу.
Мама, побачивши обновку, суворо сказала, що не можна приймати від виховательки такі дорогі подарунки: «Якщо вона всій групі буде свої речі роздавати, то скоро гола ходитиме!».
— Вона всім не роздає, тільки мені! І голою не ходитиме, на кого ті її великі сукні та пальта налізуть?! — щиро ревіла я.
Але Наталя Миколаївна, яка саме вийшла в роздягальню, заспокоїла маму, пояснивши, що ми чесно помінялися: вона мені шарф, а я їй — ластівчині шкаралупки і татів салат.
Мама розсміялася і пообіцяла, що до салату ще й котлет насмажить, або рибки свіжої (якщо тато з риболовлі принесе, я рибку люблю).
— А я тоді… — почала було вихователька, але я, підстрибнувши від радості, не дала їй договорити:
— А ви торт принесете? Той, із жовтенькими смачними завитками?
Мама докірливо підібгала губи, Наталя Миколаївна хутко відвернулася і раптом почала підозріло кашляти, ховаючи усмішку. А мама просто пригорнула мене до себе, міцно-міцно, зітхнула і тихо сказала:
— Ох і бідося ти моя…!
***
Ось такий щемливий, залитий сонцем спогад з дитинства надіслала нам наша читачка, а ми з теплотою ділимося ним на сторінках редакції. Адже в кожному з нас, незалежно від віку, досі живе та мала «бідося», яке вміє щиро ображатися через дрібниці, але чиє серце так легко розтопити звичайною людською ласкою.
А який найяскравіший спогад із дитячого садка виринає у вашій пам’яті, коли ви на мить заплющуєте очі?
