— Якщо дитина хоче їсти — хай сьорбає суп! — напучує щоразу Тарасова мати. — Не хоче супу — значить, не голодна! Ви б скільки тисяч гривень могли щомісяця відкладати! Вже б давно той свій кредит закрили і дітям по квартирі на старт у житті купили б. А ви все проїдаєте! В унітаз спускаєте

— Одного банана й одного яблука на день — це аж поза очі! — закочуючи очі, повчає Ганна Петрівна, свекруха Наталі. — Ти лишень подивися, ці шибеники знову вмолотили цілу в’язку! Ну хіба ж так можна, скажи мені на милість?!

Наталя стоїть у своїй світлій, затишній кухні й ледь помітно зітхає. Її сини-підлітки з апетитом наминають фрукти, і для матері це радість — діти ростуть, вітаміни потрібні.

Але для свекрухи порожня фруктовниця — це справжня життєва драма.

Ганна Петрівна ніколи не втрачає нагоди нагадати, що свого часу вона, відмовляючи собі геть в усьому, спромоглася купити синові однокімнатну квартиру.

Щоправда, на думку Наталі, свекруха чомусь «забуває» один малесенький нюанс: та квартира так і не стала власністю її чоловіка. Вона досі належить Ганні Петрівні, яка зараз успішно її здає, маючи непогану прибавку до пенсії.

— І нащо їй ті зайві гривні, питається? — м’яко всміхається Наталка. — Живе так, наче надворі голодний рік. Хвалиться сусідкам, як примудряється розтягнути мізерну суму на цілий місяць. Гроші в панчоху складає? Для кого і на що? Ми з Тарасом і без її спадщини чудово даємо собі раду.

До речі, у Тараса від маминої «економії» досі нервовий тик починається.

Двоє чоловіків Ганни Петрівни, зокрема й свекор, просто не витримали таких спартанських умов і втекли. Чи принесло це їй велике щастя? Хтозна. Зате ж квартиру купила!

Наталка з чоловіком у шлюбі вже тринадцять років. Старшому сину одинадцять, молодшому — шість. Подружжя і справді перші роки жило в тій самій свекрушиній однокімнатній квартирці, за що їй, звісно, щира дяка.

Але зараз родина мешкає у просторій трикімнатній квартирі, яку взяли в кредит. Платять справно, але не рвуть жили, щоб погасити борг достроково. Жити ж хочеться зараз, а не колись на старості.

І Тарас, і Наталка працюють, заробляють непогано. Мільйонерами не стали й навряд чи стануть, але на гідне життя вистачає.

На їжі Наталя не те щоб зовсім не економить — чорну ікру ложками не їдять, але вже точно не ріже банан на тоненькі плястерки і не видає яблука поштучно. Радіє, коли хлопці метуть фрукти з апетитом.

А свекруха щоразу хапається за серце: хлопцям треба харчуватися серйозно — кашею, бараболею, капустою та м’ясом. А фрукти… баловство! Одного на день — з головою.

— Та їдять мої хлопці і м’ясо, і каші, і борщ луплять зі сметаною! — продовжує жінка. — Але у свекрухи якийсь пунктик. За її логікою, треба зварити великий баняк супу, потім витягти звідти м’ясо, зліпити з нього якесь друге блюдо, а на десерт видати хлопчакам по одній мандаринці. Як пайку! Я ж своїх дітей у фруктах не обмежую.

Цукерки — так, треба міру знати. А яблука — хай гризуть на здоров’я. І м’ясо з борщу я на котлети перекручувати не збираюся.

— Якщо дитина хоче їсти — хай сьорбає суп! — напучує щоразу Тарасова мати.

— Не хоче супу — значить, не голодна! Ви б скільки тисяч гривень могли щомісяця відкладати! Вже б давно той свій кредит закрили і дітям по квартирі на старт у житті купили б. А ви все проїдаєте! В унітаз спускаєте! Навіщо вам стільки одягу? І на те море не обов’язково щороку їздити, відпочинок має бути святом, а не звичкою!

Коли Тарас намагається з матір’ю сперечатися, миттєво спливає коронний аргумент — та сама нещасна квартира:

— От я економила, копійку до копійки складала, квартиру змогла купити! Знадобилася ж вона вам? Жили там, як у Бога за пазухою! А якби не я, то де б ви по чужих кутках тинялися? А ви своїм дітям такого не дасте, бо жрете без міри і їх до того самого привчаєте!

— Тільки й залишається їй відповісти, що наші діти житимуть у її квартирі, коли її не стане, — сумно всміхається Наталка. — Але ж мовчу. Все-таки матір мого чоловіка.

— Ой, Наталко, я як згадаю ту мамину економію, аж вилиці зводить, — зізнається Тарас дружині. — Бувало, так хочеться чогось смачненького, а мені під ніс — порожній суп.

Подружжя не живе одним днем.

Мають відкладену копійку про всяк випадок. Квартири дітям на неї, звісно, не купиш, але кілька місяців родина зможе протриматися, навіть якщо обоє раптом залишаться без роботи.

Та свекрусі їхнє харчування просто не дає спати спокійно.

— У гості до неї їдемо, як у похід, із повним пакетом, — сміється Наталя.

— Веземо для дітей фрукти, на долю свекрухи теж беремо. Сирочки для хлопців, ковбаску хорошу, сир. Знаємо ж бо: Ганна Петрівна наллє по тарілці рідкого супчику, на друге поставить те саме виварене м’ясо, а поряд із кожним викладе рівно по одному яблучку. Але навіть із нашим пакетом потім стогону не оберешся!

Усі делікатеси свекруха миттю ховає до холодильника — «це на свято».

А коли бачить, як онуки наминають привезені сирочки та банани, знову хапається за голову:

— Ви знову за своє?! Треба дітей обмежувати. Смаколики мають бути святом, не можна на це стільки грошей спускати! От я цього місяця на харчі витратила менше трьох тисяч гривень!

Так, вас четверо, але просто порахуйте, скільки ви марнуєте? Делікатеси — щодня, солодощі — без ліку! Поклала одну котлету — і досить. Салат можна й з дешевої капусти нашаткувати, а не купувати ті помідори втридорога, коли не сезон!

Ганна Петрівна щиро переконана, що в усьому винна невістка. Адже її син виріс із зовсім іншими поняттями! Він же пам’ятає, як вони харчувалися і кожну копійчину рахували.

Але ні, це Наталя його приворожила, і тепер вони працюють виключно на їжу, переплачуючи банку шалені відсотки замість того, щоб економити.

— Вона навіть до нашого туалетного паперу чіпляється. Бачте, занадто м’який і дорогий! Бісить мене часом неймовірно, — зітхає жінка.

— Іноді Тарасові кажу: чому я одна маю бути для неї монстром? Скажи їй сам усе, що думаєш! А він каже, що мама нам дуже допомогла свого часу, і грубіянити їй негарно. От так і живемо. Кожного разу вислуховую, п’ю заспокійливе, киплю всередині, але продовжую робити так, як краще моїй родині.

***

Цей життєвий лист надійшов на пошту нашої редакції від однієї з читачок, і ми з ніжністю підготували його для вас, зберігши кожну емоцію. Справді, межа між розумною ощадливістю та добровільною відмовою від простих щоденних радощів часом буває занадто тонкою.

А як вважаєте ви: чи варто відкладати життя на примарне «колись», економлячи на дитячих усмішках та зайвому яблуці вже сьогодні?

You cannot copy content of this page