Кажуть, колишніх дружин не буває, особливо коли є спільні діти. Але я ніколи не думала, що мені доведеться ділити власну кухню, чоловіка й навіть свої нерви з жінкою, для якої я була просто порожнім місцем.
Щоразу, коли вона привозила малих на вихідні, я стояла поруч, як та тінь. Вона дивилася крізь мене. Жодного «добрий день», жодного погляду.
— Софійці краплі — три зранку і три ввечері, Денису… — лунав її владний голос на моєму ж порозі.
— Знаємо, знаємо, — спробувала я розрядити обстановку й привітно всміхнулася. — Дати таблетку на ніч і перевірити, як він…
Але я так і не договорила. Мене просто знищили одним крижаним поглядом. Для неї мене тут не було. Я тут, як то кажуть, і близько не стояла.
— Богдане, ти все зрозумів? У мене зайвих дітей немає, — відрізала Наталя.
А мій чоловік лише приречено кивнув. Звісно, він усе зрозумів. Тільки от навіщо вона розпинається перед ним, якщо всі вихідні біля дітей крутитимуся я?
Мене це так зачіпало, так боліло!
Вона методично диктувала Богдану список справ, хоча чудово знала, що малі з радістю біжать до мене, і саме я буду варити їм супи та витирати носи.
Того разу я не витримала. Щойно за нею зачинилися двері, я висловила чоловікові все.
— Оленко, ну Наталя така людина… скандальна, важка. З нею краще не сперечатися, ти ж знаєш.
— Уявляєш, не знаю! — зірвалася я. — Вона мені не кума, не сестра і не подруга. Вона взагалі робить вигляд, що мене не існує! А ти хоч раз міг би подати голос і сказати, що це я, а не ти, буду з дітьми займатися!
Чого ти вічно перед нею на задніх лапках скачеш? Стоїш, як школяр напроказив: голову опустив, очі в підлогу… Все, увірвався терпець. Чуєш? Займайся ними сам!
— У сенсі, Олю? Ти це серйозно?
— Серйозніше нікуди. Я йду. Приїду в неділю ввечері.
— Куди ти?
— До мами. На всі вихідні.
Відтоді я так і робила: у п’ятницю ввечері збирала речі й їхала до матері. Аж поки одного разу не зателефонував стривожений чоловік.
— Оленко, я розумію, що не маю права тебе просити, але Софійка якась квола і вся горить. А Наталя поїхала за місто, там немає зв’язку…
— О, які подробиці! То я вам уже не заважаю? — сарказм із мене так і лився.
Я, звісно, гнівалася. Розуміла, що це дурість: Богдан із Наталею розійшлися одразу, як з’явилася Софійка, дівчинці вже п’ять років.
Ми з чоловіком у шлюбі три роки. Я їх не розлучала, в чужу сім’ю не лізла. Але це зверхнє ставлення колишньої мене просто допікало.
Я не збиралася ставати їй найліпшою подругою, але ж ти привозиш дітей — май повагу хоча б привітатися!
— Олю, Софійці справді дуже зле.
— Зараз буду.
Я примчала додому швидше вітру. Софійка лежала млява, з палаючими щічками.
— Квіточко моя, що з тобою?
— Я не знаю, тьотю Олю, але в мене дуже горлечко болить.
— Ох ти ж моя бджілка… Богдане, чим ти їх годував?
— Та нічим таким… Одне морозиво з’їли.
Я зиркнула на Дениса. Хлопчик був на три роки старший за сестру і робив вигляд, що з ним усе добре, але я відразу зрозуміла: він теж захворів.
Викликали лікаря, купили ліки, здали аналізи. Що й казати, всі вихідні я протанцювала навколо дітей Богдана.
Коли в неділю він повіз їх додому, я надиктувала йому цілу купу інструкцій. Але мій чоловік, звісно ж, усе забув, переплутав і перелякано набрав мене.
— Олю, що там треба давати? Я щось усе забув.
Я почала терпляче пояснювати.
— Я нічого не зрозумів. На, Наталю, поясни їй сама.
— Алло… — я ледве проковтнула клубок у горлі й почала диктувати.
На тому кінці слухали дуже уважно, не перебиваючи.
— Дякую, — раптом тихо прошелестіло в слухавці.
Відтоді Наталя почала залишати вказівки безпосередньо мені. Щоправда, в очі все ще не дивилася, але хоча б почала вітатися. А якось, пильно подивившись на мене, кинула одне коротке слово.
Я густо почервоніла і ствердно кивнула.
Того ж вечора Богдан, повернувшись від неї, здивовано простягнув мені банку з домашніми квашеними огірками.
— Наталя сказала, що ти дуже просила. Тільки я не второпав, коли ви встигли так здружитися, що вона тобі гостинці передає?
А я вже й не слухала. Стояла посеред кухні, тягала ті хрумкі, пахучі огірочки прямо з банки і мружилася від неземного задоволення.
Як? Ну як вона здогадалася, чого мені так хочеться? Вона тоді просто спитала: «Огірків солоних хочеш?», і я, не стримавшись, кивнула.
— Оленко, тобі зле не стане? — з побоюванням спитав чоловік. — Ти ж цілу банку сама змолотила.
— Тобі що, шкода? — в мене аж сльози на очі навернулися від образи.
— Та ти що, маленька, просто я згадав… Стоп… Я згадав, як Наталя чекала на Дениса, вона ті огірки банками їла! Олю… Ти що, при надії?
— Угу, — промуркотіла я, хрумкаючи черговим огірком. — Уже другий місяць пішов. Вже час думати про пелюшки, а не сумніватися.
— Та ти з глузду з’їхала, дружино! Яке сумніватися?! Я ж найщасливіший!
Життя пішло своєю чергою. Спочатку Наталя хотіла трохи обмежити візити дітей до нас, щоб мене не обтяжувати, але я стала на диби. І зловила її вдячний погляд.
Якось Богдана терміново викликали на роботу, і Наталя сама приїхала по малих.
— Хороший він? — питаю тихо, притримуючи рукою ниючий поперек.
— Хто?
— Ну, чоловік твій новий. Хороший?
— А як ти дізналася?
— Ти ж мені своїх секретів не розкриваєш. А як ти здогадалася, що я дитину чекаю? Навіть Богдан ще не знав!
— По обличчю, по жестах. По тому, як ти замріяно усміхалася і гладила Софійку по голові…
— А я — по твоїх очах.
— А що з ними не так? Червоні?
— Щасливі. І голос такий м’який, ніжний став.
— Так, він класний… — ми обидві тихо розсміялися. — Наталю… а діти… він їх прийме?
— Так. Він давно намагався до мене залицятися, я все ж здалася і, знаєш, не шкодую… Є такі речі, які не розкажеш ні мамі, ні сестрі… А поділитися хочеться. Він надійний такий. Без нього аж дихати важко.
— Ну, значить, це твоя людина.
— Сподіваюся… Колись я й про твого Богдана так думала, а потім пішли скандали, істерики… Думала, у всіх так. А подивилася, як він із тобою спілкується — зовсім інший чоловік. Ти пробач мені, Олю.
Я ж просто позаздрила тоді, вирішила, що це зі мною щось не так. Прости мене.
— Та за що?
— За злість мою, дурна я була…
— Та годі тобі, я теж хороша, — відмахнулася я. — Я ж теж нервувавла, місця собі не знаходила. Не розуміла, чого ти все йому розказуєш, а не мені. Ти мене теж пробач, Наталю. І це… огірків ще принесеш?
Наталя похитала головою:
— Не принесу. Ти он яка вся набрякла, лікар, мабуть, свариться?
— Ага.
— Ну все, терпи. Ще трошки, а десь через рік усе знову можна буде їсти.
— Чого це через рік? — я аж очі витріщила.
— Бо дитинку грудьми годуватимеш, дивачко ти така! Чи ти з тих, хто тільки за фігурою труситься?
— Ні-ні, буду годувати! Ох, і наїмся ж я потім тих огірків…
— Мам, тьотю Олю! Ми вже впріли тут стояти! Ви довго ще одна одну прощати збираєтеся? — не витримав з коридору Денис.
— Так, прощайте вже швидше, бо я зараз знову пісяти захочу, і вам доведеться мене роздягати! — підтакнула Софійка.
Того вечора Богдан застав мене в сльозах.
— Що сталося? Щось болить?
— Ніі.
— А чого плачеш? Може, хочеш чогось?
— Нічого не хочу-у-у! Наталя… у-у-у…
— Що Наталя? Образила тебе? Сказала щось?
Я замотала головою.
— Вона… вона… така хороша, така чудова… а ти… а я… у-у-у…
— Та ти ж моя дівчинка гормональна, — розсміявся чоловік і міцно мене обійняв.
Минув час. Народився мій Івасик.
— Наталю? Що трапилося? — питаю якось, відкривши двері.
— Нічого. Одягай малого, я з дітьми з ним у парку погуляю, а ти хоч поспиш.
— Та я не знаю… незручно якось.
— Що ти не знаєш? Глянь на себе, ти ж уже синя від недосипу! Зубки ріжуться? Мазала ясна?
— Так, — я ледь не плачу від утоми, — не помагає нічого.
— Одягай і лягай. Пару годин у тебе точно є. Ну, що таке? Хто тут нашу мамочку мучить? — Наталя лагідно бере мого Івасика на руки. — Ти ж наш зайчик, хай мама відпочине… Денисе, бери візочок! Софійко, візьми сумочку, хай тьотя Оля поспить.
Прокинулася я, коли за вікном уже вечоріло. У ліжечку солодко сопів мій хлопчик. Оце так сон, думаю…
Виходжу на кухню — а там на плиті вечеря свіжа парує. Дива та й годі. Золота вона жінка, ця Наталя.
— Минулого разу гуляла з твоїм малим, — сміється Наталя за чашкою чаю. — Сусідка ваша вийшла. Видно, дітей моїх знає. Давай сюсюкати: «Ой, а з ким це ви? А де ж ваша мамочка?».
А мій Денис такий серйозно: «Мама спить, а це наша няня». А потім ще й у парку знайому зустріла. Та очі вирячила, допитлива ж така. Питає: «Чия дитина?». А тут Софійка виступає: «Наш! Мій братик, ще один».
У тієї знайомої ледь удар не стався! Мабуть, тепер усім рознесе, як це я без чоловіка третю дитину народила!
Сміємося обидві до сліз. Сидимо на моїй кухні, п’ємо чай. От ніби й не найліпші подруги з нею, а так тепло на душі. Здавалося б, мали ворогувати довіку, а вийшло он як… І слава Богу. Хай так і буде.
— Олю… я заміж виходжу.
— Та ти що-о-о?!
— Ага…
— Ну і слава Богу! Ти ж он яка в нас… хороша.
— А ти в нас…
Перехвалили одна одну і знову сміємося.
Цю теплу історію про жіночу мудрість довірила нашій редакції одна з читачок, і ми з радістю ділимося нею з вами. Іноді життя розплутує найскладніші сімейні вузли там, де, здавалося б, можлива лише ворожнеча.
