Оленка співала від щастя, ще б пак!
У неї є квартира, своя квартира, без злісної господині, яка вимикає світло об одинадцятій, стоїть над душею і вимикає газ під киплячою каструлею.
Не дозволяє користуватися феном і випрямлячем для волосся, щоб «не намотало».
Ванну приймати не можна, тільки душ, раз на день, обирай коли, вранці чи ввечері, однаково Людмила Аркадіївна стоятиме біля дверей і стукатиме, щоб воду тихіше зробила.
Рік жила під гнітом Людмили, яка уявила себе ментором і наставницею Олени і щойно виповнилося вісімнадцять, випросилася у батьків жити в гуртожитку.
Це теж випробування те ще, клопи і таргани – це дрібниці, вкрадена сковорідка з картоплею, що смажилася, поки відвернулася, це теж.
Сусідки, які приводили хлопців, ось це так.
Терпіла рік, потім пішла на квартиру, після того, як тато приїхав і побачив хаос, що творився в гуртожитку.
Звичайно, їй ні дня не дозволили там залишитися, і ще п’ять років Олена жила на квартирі, у бабусі Віри.
Хороша бабуська, з примхами трохи, але хороша.
А потім Олена, відучившись, пішла працювати, жила так само в бабусі Віри, збирала на початковий внесок, була мрія купити власну квартиру, хоч зовсім крихітну, але свою.
У той час, коли інші дівчата бігали по побаченнях і спускали зароблене на красивий одяг і модні сумки, Олена працювала і складала гроші.
Навіть баба Віра говорила, щоб відпочила дівка, не рвала жили, але Олена вперто йшла до мрії.
Одного разу приїхали батьки, і тато, хвилюючись сказав, що вони вирішили допомогти Олені, вони з мамою і бабуся Уляна.
Бабуся Уля, це далека родичка тата, у неї ніколи не було сім’ї, вона працювала вчителем у школі, викладала до вісімдесяти п’яти років, характер у бабусі був суворий, пересварилася з усіма родичами. Єдина людина, до якої вона трохи прислухалася, це тато Оленки.
А маму Олени вона просто любила, мама теж працювала вчителем.
Одного разу бабуся попросила тата Олени, коли вони вкотре з мамою приїхали з продуктами, щоб він допоміг їй влаштуватися в будинок для людей похилого віку.
Нічого він не сказав тато тоді, поїхали, подивилися з мамою, куди пропонує оформити її бабуся, і, не змовляючись, приготували кімнату Олени в користування старенької. Все одно донька в іншому місті живе.
Бабуся Уля, незважаючи на поважний вік, голову мала ясну, тому й сказала племінникові, щоб не мучився сумлінням, усе добре, вона прекрасно знає, що характер має надзвичайно химерний, що може зіпсувати те гарне враження про неї, яке склалося за роки дружби.
Але тато з мамою веліли не вигадувати, так і їм буде спокійніше, мовляв, через корисливість дбають про свою, кіт у них, і папуга, коли виїжджають кудись, доводиться по знайомим прилаштовувати.
А так бабуся Уля стежитиме за ними, а вони зі спокійною душею можуть їздити.
Знову ж таки їм не треба витрачатися на продукти, на бензин, усі разом будуть їсти, їздити нікуди не треба, коли, наприклад, тато на рибалку поїде, мамі не нудно буде.
Посумнівалася бабуся Уляна та й погодилася, радісно їй, що все-таки не одна вона на білому світі.
Пожила кілька років з коханими і люблячими людьми, надихалася любов’ю і пішла тихо, залишивши все майно на користь племінника, тата Оленки.
Олені особисто передала кольє, що від бабці дісталося і ретельно зберігалося, навіть у важкі часи не продала його бабуся Уля.
Олена з радістю і любов’ю прийняла кольє, часто милувалася ним, згадуючи добру бабусю.
Тато запропонував продати бабусину квартиру і купити Олені в тому місті, де вона влаштувалася, раз їй там так подобається.
Так у Оленки з’явилася своя, двокімнатна квартирка. Жінка, яка там жила, говорила, що енергетику залишає хорошу, Оленка з радістю почала робити там ремонт, тато з мамою часто проводили час у доньки, допомагали їй з ремонтом.
Оленка пропонувала все нові й нові варіанти, тато терпляче втілював усі її ідеї в життя.
У підсумку квартира змінилася, мама вирішила вдома теж все переробити, донька пообіцяла придумати дизайн.
Так Оленка влаштувалася у своїй квартирі, вона звикла до чужого спочатку міста, полюбила його.
На роботі дівчина познайомилася з Катрусею, дівчата здружилися, Катя часто приходила в гості до Олени.
Одного разу Олена розповіла, як вона, коли була ще маленькою, тікала на дах їхнього семиповерхового будинку, разом із сусідкою і подружкою Женькою, і там засмагала.
— Прикольно, – каже Катя, а чому б нам…
Дівчата переглянулися і розсміялися.
— Головне, щоб нас там не зачинили, а то ми з Женькою один раз до вечора просиділи, у нас двірник був дядько Михайло, він глухуватий був, закортіло йому зачинити вхід, ми кричали, кричали, а він не чув і повісив замок.
Якось дочекалися тата з роботи, він раніше прийшов, як зрозумів де ми – відкрив нас. Ух і натерпілися ми тоді.
— Сильно попало? – співчутливо запитала Катя.
— Ні, – безтурботно відповіла Олена, тато мене балував у дитинстві, мама сувора була, то він мене прикривав від мами, вона про багато моїх витівок і по цей час не знає.
— Пощастило, а мені діставалося в дитинстві, я теж шкоду робила. Слухай, а може краще з двірником поговорити, взяти ключ і спокійно засмагати?
— Давай спробуємо.
Двірник спочатку чинив опір, не належить, мовляв, дізнаються якщо, його покарають, потім про техніку безпеки, от якщо дівчата з даху раптом впадуть.
— Ми дорослі люди, – обурюються дівчата, просто позасмагаємо і спустимося тихесенько, ніхто й не дізнається.
— Ну добре, погодився двірник, – тільки без пустощів, а то…
І дівчата провалялися половину вихідного на даху. Вони ще кілька разів брали ключі в дядька Павла, так звали доброго двірника.
Одного разу дівчатам здалося, що скрипнули двері, що ведуть на дах, прислухалися, та начебто ні, зібравшись додому, вони тихесенько обійшли виступ і побачили літню жінку, чисто вдягнену, зачесану, вона сиділа, притулившись до труби, і їла неквапливо бутерброд.
— А ви хто? – в голос запитали дівчата.
— Я? – дама впоралася зі збентеженням, прожувала бутерброд, – Я… Я Ірина Борисівна.
Оленці здалося, що вона знає цю жінку.
— Ви… Ви ж колишня господиня квартири? – запитала Олена, округливши очі.
— Так, це ж ви, та мила дівчинка, яка купила мою квартиру, – сказала Ірина Борисівна і почервоніла, – розумієте дівчатка…
І літня жінка заплакала. Вона розповіла чудову історію.
— Я Коленьку одна ростила. Чоловік утік, звичайна історія, покохав іншу.
Миколка був хворобливим хлопчиком, заміж я більше не вийшла, все для мого хлопчика робила.
Він навчався добре, університет, потім магістратура…
Працював, керівництво його цінувало, він рухався кар’єрними сходами, але ось із дівчатами якось не щастило.
П’ять років тому Миколка став затримуватися на роботі. А потім познайомив її з Анжелою.
Анжела дівчина виявилася проста, відразу включилася в роботу, мила, прала, готувала, дуже добре доглядала за Коленькою.
Ірина Борисівна зрозуміла що може тепер пожити спокійно, для себе.
Коленька купив давно вже велику квартиру, але жив з мамою, так зручно.
Тепер молоді переїхали у своє житло, а Ірина Борисівна почала тихесенько жити своїм життям.
Ідилія тривала недовго.
Анжела подарувала Миколі сина Дмитрика, бабуся обожнювала онука, на наступний рік Іванка, на третій рік Сонечку.
Коли зʼявилася на світ Сонечка, молоді запропонували мамі продати квартиру, мовляв, однаково в них живе, допомагає, що вона буде стояти.
Ось так Ірина Борисівна опинилася в маленькому пеклі, як вона сама сказала.
Анжела зібралася виходити на роботу, а дітей… вирішили залишати на Ірину Борисівну.
Але тут раптово виявилося, що Ірина Борисівна прихворіла. Вона звалилася з високим тиском.
Лікарі перевіривши дорослу жінку, призначили їй лікування і приписали тишу і спокій, але де її взяти ту тишу, якщо вдома троє неслухняних шибеників.
Анжела воліла сама займатися вихованням дітей, бабуся повинна була тільки готувати дітям, годувати їх, переодягати, якщо вони заляпалися.
Читати казки, ходити гуляти, підтримувати порядок у квартирі, готувати до приходу сина і невістки з роботи.
Виховувати дітей, карати їх або чомусь вчити, бабусі не дозволялося.
Нагодувавши господарів, прибравши і помивши посуд, вклавши дітей і почитавши їм казку, всі бабусі читають казки, Ірина Борисівна могла розраховувати на вільний час.
— Ну що тобі, мамо, – бубонів Коленька, – рух це життя, – коли Ірина Борисівна поскаржилася на втому і сказала, що вона вже не в тому віці, щоб цілий день слідкувати за трьома дітьми, готувати, прибирати, – мамусю, – каже Коленька, – ти ж усе це так добре робиш! Я їм їжу приготовану твоїми дбайливими руками. Діти під наглядом улюбленої бабусі, ми можемо побільше заробити грошей. Матусю, це ж чудово, ми живемо однією сім’єю, хіба хтось може похвалитися цим?
— А на початку літа діти поїхали відпочити до моря, залишивши мене з онуками, я думала, що не доживу.
Ні, ні, вони мої онуки і я їх люблю, але я так втомилася. Ось і придумала, кажу Коленьці, що їду на вихідні, до подруги на дачу.
А сама гуляю містом, ходжу в музеї на виставку.
— А де ж ви спите? Ночуєте де? – запитують дівчатка.
Жінка усміхається.
— А я не сплю літо ж. Я сиджу біля річки, на лавці.
А сьогодні прийшла до мого, тепер уже не мого будинку, піднялася на поверх, знаєте, дивлюся – відчинено, Миколка маленький любив ховатися від мене там, на даху, у мене промайнула шалена думка залишитися там на ніч.
— Що за жах, обурюються дівчата.
Сяк-так Олена з Катею змусили Ірину Борисівну піти до Олени в гості.
— Ого, Оленко, ви так усе переробили! Яка краса. Ах, як я шкодую, що послухала тоді Коленьку й Анжелу. Ой, ви не подумайте…
— А знаєте що! Ви приходьте до мене, – каже Олена.
— Ні ви що, мені незручно.
— Все зручно!
— Зачекайте, – каже Катя, – а ви продали квартиру і куди гроші пішли? Вибачте.
— Катруся гарний юрист, каже Оленка, ви не соромтеся її і не сердьтеся.
— Звісно віддала дітям, – каже Ірина Борисівна, – Коленька сказав, що покладе половину мені під відсотки, а свою половину собі.
— Ви можете купити однокімнатну квартиру, за цю суму – задумливо каже Катя.
— А ми з батьками допоможемо зробити ремонт, – натхненно додає Олена.
— Але… як же…я…
— А ви довірте це мені, не переживайте.
Уже за місяць Ірина Борисівна в’їжджала в нову квартиру, у своєму старому будинку.
Що вже сказала Катерина, коли прийшла до Коленьки на роботу, ніхто не знає. Але він довго м’явся, висловлював мамі, що раз їй так важко, то потрібно було сказати їм… Все ж рідні люди.
Анжела взагалі фиркнула і відмовилася спілкуватися зі свекрухою.
Онуки розподілили як будуть ходити ночувати до бабусі, по черзі. З часом і Анжела змирилася, дітей влаштували в садок, куди вони із задоволенням ходили.
А Ірина Борисівна з Оленою ходили в гості одна до одної, іноді в музеї та на виставки.
— Ні, – каже Катя, – я коли постарію, у своєму житлі житиму, ні на які вмовляння не піду, ну його, від гріха подалі. Чи зможу я ночами не спати, сидячи на лавці, і по дахах шастати.
— Це точно, погоджується Олена.
