Алла машинально поставила на стіл ще одну тарілку.
— Когось ще чекаєш? – помітив чоловік Олег.
— Ой, зайва! – Схаменулася господиня. І щойно встигла прибрати блюдце, одразу почула дзвінок.
— Ну, точно хтось прийшов, може сусідка…
Алла, не знімаючи фартуха, відчинила двері й ахнула. – Шуро! Та як же це?! Ти хоч би подзвонила, ми б зустріли.
Легкий рум’янець на добродушному обличчі гості ще не зник, і вона, важко дихаючи, бухнула сумку на поріг. – Яке там дзвонити, у нас телефон тепер на все село один. Вона випросталася і так само добродушно розпростерла руки: – Ну, привіт, Аллуська!
Алла теж гаряче обійняла старшу сестру, яка була їй майже як мати. Рано залишившись без батьків, Шура була Аллі і старшою сестрою, і практично матір’ю, і з любов’ю називала «Аллуська».
— Олеже, Катю, ідіть сюди… дивіться, хто приїхав! – Закричала Алла.
— Шуро, добридень! Не очікували, – сказав Олег, – але дуже раді!
— Ну, здрастуй, зять мій дорогий! – Гостя з тією ж привітністю обійняла Олега. А потім побачила племінницю Катю, вона щойно вийшла з кімнати і спостерігала за тим, що відбувається. – Ну, йди до мене, моя маленька, давно я тебе не бачила, – Шура потягнулася до дівчини.
— Здрастуйте, – сказала Катя, скрививши посмішку на своєму ніжному личку. Її губки були злегка надуті, і від цього здавалося, що дівчина на когось ображається.
— Шуро, роздягайся, проходь, зараз обідати будемо.
Жінка зняла пальто, фасон якого був доволі старомодним, потім акуратно склала яскраву кольорову хустку, поправила розпатлане волосся. Раніше в неї була знатна шевелюра, потім із роками поріділа. Але Олександра за звичкою прибирала темні пасма, скріплюючи шпильками. Залишившись у темно-синій спідниці й теплій кофті сірого кольору, видихнула, оглядаючи квартиру родичів.
— Добре, дорогі мої, добре, ремонт я ваш ще не бачила.
— Ну, так ти приїжджаєш рідко, – зауважила Алла.
— Так дорога ж не близька.
— Тим більше треба було повідомити, – сказав Олег, я б на машині зустрів.
— Олежку, я ось Аллі кажу, що телефон на все село один і той через раз працює. Хоч багато чого пережили, а цивілізація до нас все одно не поспішає.
— А що у вас хіба немає мобільного телефону? – запитала Катя, розглядаючи нехитре вбрання рідної тітки.
— Радість моя, та в нас хоч би телевізор без перебоїв працював… але обіцяють усе зробити, сказали, що село в нас перспективне.
— Хм, дві тисячі перший рік взагалі-то, – сказала Катя, – час уже…
— Катю, заспокойся зі своїм телефоном, – зупинив батько, – у нас із мамою теж поки що немає новомодних мобільних, тобі купили, а самі обійдемося.
— Шуро, присядь, відпочинь, а потім уже за стіл. – Алла метушилася, і навіть трохи соромилася, що рідко відвідує сестру. Справді, їхати не близько, та й робота в обох, от якщо тільки зідзвонитися якийсь раз.
— Шуро, а в нас новина: Катя заміж зібралася, – повідомила Алла, заставши сестру зненацька.
— Ой Боже, Катруся… наша Катруся… заміж, та вона ж ще молоденька…
— Ну, взагалі мені вже дев’ятнадцять виповнилося, – зауважила Катя, ще більше надувши губки.
— А мені ти все дівчиськом семирічним уявляєшся, як згадаю тебе в селі з косичками, – зітхнула гостя.
Катя труснула легкими кучериками, явно показуючи, що косичок вона давно позбулася.
— Ось так, Шуро, – із сумом сказала Алла, – самі не помітили… і раптом – заміж. Завтра чекаємо майбутніх сватів знайомитися…
— Ага, прийдуть значить… ну а наречений який? Гарний хоч?
— А ми ще не бачили, – відповів Олег, увійшовши в зал. І взагалі, мені здається, поспішають вони… молодь, одним словом.
— Катрусю, це ж на все життя! – Олександра злякано глянула на племінницю. – Чи добре ти подумала, дитинко?
— Ну, починається! От тільки вас ще не запитала, – зарозуміло відповіла Катя.
— Катерино, це що за відповідь? – Олег суворо подивився на доньку.
— А що? Я вважаю: заміж треба виходити швидко, а то залишуся… – вона подивилася на Олександру, – а то залишуся як тітка Шура… старою дівою.
— Катю, замовкни! – закричала на доньку Алла.
— Та годі, не кричи на неї, має рацію Катруся: таких як я раніше старими дівами називали. А я й не ображаюся, звикла. Та й усе тепер – мені вже заміж не треба поспішати, я вже на пенсії, залишається городик тримати, та курочок…
— Ой, Шуро, а як же твоє господарство? – запитала Алла.
— На сусідку залишила. Та й яке там господарство, городом ще зарано займатися, весна нині холодна, а курей моїх, та собаку з кішкою Ніна погодує і догляне. Ну і за розсадою догляне.
— Ну все, ходімо за стіл, – нагадав Олег, – посидимо, поговоримо.
Усі жваво піднялися, і тільки Катя неохоче пішла слідом.
Уже потім, коли Шура, втомлена від дороги, прилягла на розкладеному дивані, Катя повернулася на кухню і пошепки сказала матері: – Мамо, вона що, і завтра буде в нас?
— Катю, як тобі не соромно? Адже вона твоя рідна тітка, а для мене майже як мати. Та якби не вона, невідомо, як би моє життя склалося…
— Мам, ну я не проти, але ти б одягнула її… ну що це, якась сільська хустка, оця безглузда блузка, безлика спідниця, та й волосся можна по-іншому укласти, а краще стрижку зробити… ну, щоправда, завтра Дмитра батьки прийдуть, а в нас – таке диво.
— Припини! Твої рекомендації недоречні! Шура нам завжди допомагала, і зараз гостинці привезла, та й узагалі, вона ж тобі рідна тітка… забула, як маленька гостювала в неї?
Катя образливо відвернулася. – Це було давно. І взагалі, мені в селі не подобається…
— А мені не подобається, як ти поводишся, а ще заміж зібралася. – Алла важко зітхнула. – Хоча, це ми з Олегом винні, що упущення зробили, прогледіли тебе…
— Мам, ну гаразд, я ж нічого такого не сказала, та й узагалі хвилююся, адже у мене завтра відповідальний день. Вибач, звісно, але для Дмитра батьків Шура – просто чужа тітка. Та вона й не виглядає як тітка… а якщо ще дізнаються, що заміжня не була, то взагалі… якось негарно.
— Негарно гидоти говорити! Катю, не випробовуй моє терпіння! Краще скажи: ви впевнені з Дімою, що вам треба одружитися?
— Звичайно, я впевнена!
— А він?
— І він… само собою.
Батьки Діми мали такий самий молодий вигляд, як і батьки Катрусі. Подолавши збентеження, пройшли за стіл.
— Ну, ось, настав час познайомитися, – сказала мати Дмитра.
Господарі метушилися, і теж трохи ніяковіли, Катя з Дімою переглядалися. Старшу сестру Олександру Алла все-таки посадила за стіл. Ще вчора вони довго розмовляли, обговорюючи нинішнє знайомство. Шура частково чула розмову Алли з дочкою, розуміючи, що в сучасному житті племінниці вона має вигляд чогось безглуздого, але водночас анітрохи не ображаючись.
У житті Шури досить було кривдників. Спочатку не до заміжжя було: хотілося сестру в люди вивести. А потім дивилися на неї вже як на немолоду наречену. Знайшовся один, та так і не дійшло до весілля. І це її так поранило, що довго одуматися не могла. А потім пішло життя по накатаній доріжці: робота і дім. Та ще радість – сім’я Алли й племінниця улюблена.
Розуміючи, що Катя їй не рада, Шура не образилася. Навпаки, не хотіла бути тягарем, тому й почала збиратися додому. Але Алла відрадила і переконала бути під час знайомства з майбутніми сватами.
— Як там кажуть: у вас товар, у нас купець, – сказав Дмитра тато.
— Так-так, так і кажуть, – погодився Олег.
— А давайте за знайомство, – запропонувала Алла, – так легше буде, і не соромтеся, ми з Шурою старалися. Це моя старша сестра Олександра Павлівна, вчора приїхала.
— Дуже приємно, – Дмитра батьки шанобливо поглянули на розчервонілу Шуру.
І здавалося, всі захопилися обідом і розмовами. І тільки Катя з Дімою були напружені, ніби щось тривожило.
Діма, високий, світловолосий хлопчина, двадцяти років, уже двічі відволікався на дзвінок. Він вибачався і виходив з-за столу, щоб відповісти.
— От молодь, збожеволіли на цих телефонах, – сказав батько Дмитра, – та вимкни ти його, – він винувато звернувся до сина.
Але Дмитро знову вийшов з-за столу.
— А ми всі скоро будемо з мобільниками, – відповів Олег, – усе до цього йде, технічний прогрес, однак.
Катя теж піднялася і вислизнула в передпокій. А потім грюкнули двері – схоже, молодь вийшла на майданчик. Батьки переглянулися, відчувши щось недобре.
Хвилин за десять Катя повернулася зі сльозами на очах і пішла в кухню. – Доню, що відбувається? – Алла пішла за нею слідом. Прийшла і Шура. – Краса наша, Катруся, навіщо сльози в такий день? Що сталося?
— Ой ну ти хоч не лізь, – сказала Катя, ось тітки мені тут ще не вистачало.
— Не груби, скажи, що сталося? Де Діма? Адже ми вас чекаємо…
— Діма по телефону з якоюсь Олесею розмовляв…
— Ну і що? Може по роботі…
— Ну, яка робота у вихідний? Вона йому вперто надзвонює, навіть сьогодні… мама, він мене не любить…
— Катю, вибач, нам треба поговорити, – у дверях з’явився Дмитро. – Ти не так зрозуміла…
— Я все зрозуміла, – заплакала Катя, – я знаю, вона позавчора тобі дзвонила… незрозуміло, навіщо сьогодні прийшов, та ще й із батьками.
— Тому що ми домовилися, а Олеся просто зателефонувала.
— Так, якраз у день знайомства вона подзвонила тобі втретє.
— Що сталося? – Підійшли батьки Дмитра, злякано подивившись на сина і на Катю, яка плакала. – Діти, що не так?
— Вибачте, нам, справді, з Катею треба поговорити, – Дмитро зблід і був ніби не в собі.
— Здогадуюся, ти хочеш сказати, що ми поквапилися, – відповіла Катя.
— Просто ти постійно мене ревнуєш, я думав, що хоч сьогодні, в такий день, усе буде спокійно…
— Як я можу бути спокійною, коли якась дівка тобі надзвонює?!
— Вона не дівка, вона моя знайома, всього лише…
— Так, гаразд, – Дмитра батько зблід, – збирайся, їдемо додому. І знайди час поговорити з Катею, сподіваюся, ви все з’ясуєте і повідомите нам своє рішення.
— Так, хотілося б якось прояснити ситуацію, – підтримав Олег.
— Ви вибачте, ми не в курсі, – сказала Дмитра мати, – не очікували, що будуть сльози і непорозуміння.
— Так, мені теж здавалося, що наші діти поспішають, – відповіла Алла.
Коли гості спішно пішли, Катя розридалася.
— Катрусю, сонечко ти наше, побережи оченята, – стала втішати Олександра, – може, тобі здалося, може, він і не винен, а інакше, навіщо з батьками знайомитися йти…
— Та що ти розумієш! – закричала Катя. – У мене нареченого з-під носа забрали, а ти міркуєш, як тітка сільська…
— Катю, припини! – крикнула Алла.
— Нічого, Аллуся, нічого страшного, – стала заспокоювати Шура, – це вона на емоціях, засмутилася. Але ж, і справді, – тітка, що з мене взяти, минув мій час, нічого толком не розумію в сучасному житті. А в Каті все ще буде.
Олег підійшов до вікна і важко зітхнув.
— Ременя нашій Каті треба всипати, шкода, раніше не зробили цього. Та й Дмитрові теж не завадило б задати прочуханки, щоб знав, як батьків тягнути на знайомство, коли сам на двох стільцях сидить.
Увесь вечір Катя листувалася з Дімою, було чутно, що вона не спить. Не спали й батьки, шепотілися і зітхали. Шура теж не могла зімкнути очей, переживаючи за сестру і племінницю.
А вранці Катя повідомила, що з Дімою вони розлучилися. Остаточно.
Алла присіла на табурет і, похитавши головою, сказала: — Мої вітання, ось і познайомилися.
— Ви про що думали, коли затіяли знайомство? – запитав Олег.
— У нас усе добре було, тільки от останні два дні якось напружено… а тепер він каже, що й сам не знає, що треба розібратися…
— Катю, так може воно й на краще? – запитала Шура. – Краще зараз, ніж потім. А наречений ще знайдеться, ти ж у нас як картинка, і ми всі тебе любимо…
— Ну гаразд, я на роботу,- сказав Олег.
— Я теж. – Алла піднялася.
— Я в інститут,- повідомила донька.
— Ну, а я вам обід приготую, – пообіцяла Шура. – А завтра додому їхати треба, затрималася я щось.
Залишившись одна, Шура, не поспішаючи, стала робити заготовки для борщу. Вона знала, що Олег любить борщ, та й Алла знала, як смачно готує сестра. Коли подзвонили у двері, вона, як учила Алла, подивилася у вічко, потім запитала: «Хто там?»
— Вибачте, будь ласка, сімʼя Коваль тут мешкає?
— Тут.
— Мені б поговорити.
— А ви хто?
— Я… як сказати… дідусь Діми… вони вчора у вас були…
Олександра відчинила двері і з подивом глянула на чоловіка середнього зросту. Був він не молодий, досить просто одягнений, та й зовнішність звичайна. Якби зустріла Олександра його на вулиці – нічого примітного не знайшла б у ньому.
Він зняв кашкет і винувато подивився на Олександру.
— Доброго дня, вже вибачте, що наважився прийти, вчора з дітьми говорив, із сином і з невісткою, довідався, яка неприємність трапилася, мені б із Катериною переговорити.
— Ну, проходь, милий чоловіче, – запропонувала Шура, – уже так вибачаєшся, відразу видно, без злості прийшов.
— Так от і прийшов, що шкода мені їх… молодих, може, у них через дурість сварка вийшла, може, помиряться.
— Катерини вдома немає, Алли з Олегом теж немає. Одна я.
— А ви…
— Я тітка Каті, рідна тітка, проходьте, можна прямо за стіл, чайку наллю.
— Ні, що ви…
— Присядьте, гість усе-таки.
— Олексій Михайлович мене звати.
— А я Олександра Павлівна, та можна просто Шура.
Чоловік винувато подивився в очі. – Я все думаю: може, це помилка якась… буває ж.
— Та ні, Олексію Михайловичу, це не помилка. Катя вчора спілкувалася телефоном із Дімою… розлучилися вони, ось так от…
— Ох, як недобре вийшло, – прикро сказав гість, – якраз у день знайомства… вибачте нас, розумію тепер, що не треба було поспішати… видно, не все я онукові про це життя роз’яснив…
— Ви тут не винні.
— Усе одно, передайте Каті та її батькам моє старече вибачення.
— Передам. Тільки який же ви старий?
— Ну так, не старий, я і за кермом ще…
— А чай пийте, тут у мене своє сільське, випічка моя…
— Так ви з села?
— Так і є. У гостях я.
— Ох, заздрю білою заздрістю, давно мрію в село перебратися, а все не наважуюся. Один я тепер, дружини вже два роки як немає. А сам я теж сільський, тільки нашого села вже немає, ось і нудьгую в місті. Хоча у нас тут і хороше є, парки, магазини різні. А тут поруч із вами музей народної творчості… може, були…
— Ні, не знаю, не чула.
— Хочете, покажу? Ось прямо зараз!
Шура розгубилася.
— Ну, так обід я приготувала, всі мої пізніше прийдуть, надвечір… може, й справді вийти на вулицю… як там погода?
— Погода цілком гарна.
— А підемо! – Вона накинула своє пальто, одягла квітчасту хустку. – Тільки вже не засуджуйте, я одягнена просто, не по-міському…
— Шуро, та що ви! Вам хустка так личить! Та й узагалі… ви якась справжня… шкода, у нашої молоді розлад вийшов.
Давно вже відцвів бузок, і сонце з кожним днем було гарячішим, наближалася верхівка літа.
— Мам, я в шоці. – Сказала Катя, спостерігаючи, як Алла збирає сумку. – Тітка Шура виходить заміж. Перший раз офіційно заміж. І за кого?! За рідного діда мого колишнього хлопця, майже нареченого…
Алла сіла навпроти.
— А що тебе бентежить?
— Та взагалі все. Не можу звикнути.
— Знаєш, донечко, Шура заслужила своє щастя. А те, що вона буде з Олексієм Михайловичем щасливою – я не сумніваюся. Чи ти все ще за Дімою страждаєш?
— Ні, мам, це в минулому, я все зрозуміла. В останній момент він засумнівався, а знайомство з батьками не зміг скасувати, боягуз…. Ну, а я не помилилася, відчула, що та дівчина йому подобається. Прикро, звичайно, що зі мною ось так, але, з іншого боку, краще зараз, ніж потім. Коротше, я їду з вами.
— Ні, Катю, ми з татом поїдемо без тебе.
— Це чому ж? Хіба я не можу привітати?
— Знаю я тебе. Ти минулого разу багато зухвалостей наговорила Шурі, наплювавши на те, що вона мені як мати. Тому сиди вдома. До того ж там нікого не буде, крім нас і сина Олексія Михайловича з невісткою. Діми точно не буде.
— Мам, та я не через нього, чесне слово… просто я тоді на нервах була, відчувала щось, ось і ображала тітку Шуру. Я і подарунок приготувала….
Катя винувато дивилася на матір. – Ну чесніше слово, хочу вибачення попросити.
— Гаразд, повірю.
— Алла, соромно, чесне слово, соромно. Я вже на пенсії два роки, а тут заміж нагрянув, коли не чекала. Казала Олексію, приїжджай, та й житимемо просто… а він, сказав, що треба по-людськи, розписатися, щоб усе як годиться. Ну, ось тепер буду в сільраді червоніти.
— Шуро, а який сором?! Поглянь на себе, яка ти гарна, і костюм тобі цей личить.
— Правда, тітко Шуро… ти гарна, – Катя винувато глянула на неї, підійшла ближче. А Шура, змахнувши сльозу, обійняла племінницю. – Вибач, не гадала, не думала… але запам’ятай: наступна ти! Зрозуміла мене, Катруся? Заміж – ти наступна.
— Тітонько Шурочко, дякую, все я зрозуміла. І думаю добре, що так вийшло. І я знаю, яка в мене чудова тітонька, сподіваюся, і Дімка розуміє, який у нього класний дід!
