Дмитро поспішав додому після важкого робочого дня. Забіг дорогою в кулінарію “Сільпо”, набрав смаколиків і вже уявляв, як затишно повечеряє. Аж раптом біля під’їзду його гукнув дзвінкий жіночий голос:
— Дядьку Дмитре!
Чоловік озирнувся і побачив племінницю Настю, доньку покійного брата.
— Настуню? — розгубився він. — Ти як тут? Заходь, зараз відкрию.
Чесно кажучи, Дмитро давно відвик від гостей. Його холостяцька квартира пахла пилом і старими книжками. Та й племінницю він востаннє бачив років сім тому — тоді вона була ще незграбним дівчиськом, а зараз витягнулася і стала дорослою жінкою.
Поки підіймалися ліфтом, Дмитро ламав голову: чого це він раптом знадобився родичці?
Увійшли до хати.
— Сама приїхала? Без матері? — поцікавився чоловік.
— Сама. Власне, дядьку, якраз про маму я й хотіла поговорити.
Настя пройшла на кухню й по-хазяйськи виклала на стіл випічку та якийсь чималий пакунок.
— А це що?
— Домашнє сало! Сама солила, уявляєте? Навчилася.
— Треба ж… Господинею виросла. Вся в матір.
Дмитро поставив чайник на плиту. Запала незручна тиша.
— Дядьку Дмитре, — прокашлявшись, видала Настя. — Я заміж виходжу.
— Ну, вітаю! Хто наречений?
— Костя з нашого села. Але мова не про нього. — Вона опустила очі. — Я ж знаю, що після того як не стало тата ви заглядалися на мою маму.
Дмитро притих і густо почервонів.
— Ну а що? Життя є життя, — вела далі дівчина. — Я бачила, що між вами зароджувалися почуття, але, каюсь, повелася тоді як типовий підліток-егоїст. Заборонила мамі з вами спілкуватися. Не бачила далі власного носа…
Але тепер, коли сама йду під вінець, дуже за неї переживаю. Їй же лише сорок, ще не пізно створити сім’ю, правда ж?
— Настю, — зітхнув Дмитро. — Розумію тебе. Колись у мене справді була симпатія до твоєї мами, але ж скільки років минуло…
— Старе кохання не іржавіє! — пирхнула племінниця. — Мама досі червоніє, коли про вас згадують. Та й бабуся мені все розповіла: ви живете один як палець. І мама сама. Отже, сходьтеся і живіть разом!
Дмитро мало салом не поперхнувся від такого прямолінійного напору.
— Засиділася я у вас, — підвелася Настя. — Ми з бабусею ще в салон за весільною сукнею маємо встигнути. А це вам запрошення. Весілля за тиждень, час підганяє. Тому маму я до вас привезу післязавтра.
— Післязавтра?! — злякався чоловік. — Мені ж подумати треба!
— А що тут думати? Подобається — забирайте. Ми з бабусею згодні. А то так і вікуватимете самотою.
Як і обіцяла, через день Настя заявилася з матір’ю. Дмитро від цих переживань геть втратив сон та апетит. Повертаючись із роботи, він ще здаля почув гучний голос племінниці:
— Дядьку Дмитре! Доброго дня!
«Ну й галасує, — подумки скривився чоловік. — Одразу видно — з села приїхала».
Але вголос нічого не сказав. Для його літньої матері ця онука була єдиною втіхою після втрати сина. Хоча колись мати категорично не приймала невістку, вважаючи її нерівнею, через що брат образився і поїхав з Катею жити в село.
А от Дмитрові вибір брата дуже подобався. Катя завжди здавалася йому неймовірною жінкою з дуже світлою душею.
Катерина стояла, ніяково опустивши голову.
Вона ніби соромилася власного вигляду: на ній було якесь чудернацьке молодіжне пальто, волосся закручене в дрібні кучерики, на очах — блискучі тіні, а на губах — яскрава помада. Дмитро ніколи не бачив її такою штучною.
— Доброго дня, Дмитре.
— Д-доброго, — від несподіванки заїкнувся він.
У ліфті Катя глянула на своє відображення, здригнулася і швидко стерла яскраву помаду тильним боком долоні. Настя невдоволено штовхнула її в бік.
За столом жінка теж очей не підіймала. Дмитро мовчав, пригнічений власною сором’язливістю.
— Дядьку, у вас келихи є? — розрядила атмосферу Настя. — Я мамину вишневу наливку привезла. У мене мама взагалі молодець!
Після чарочки солодкої наливки напруга трохи спала. Поїли, поговорили, а тоді дівчина підвелася:
— Я сьогодні ночую в бабусі — будемо сукню підшивати. А мамі там місця забракне, тож вона у вас лишиться. Вона сама хотіла попросити, та соромиться.
Швидко попрощавшись, племінниця грюкнула дверима. Катерина тієї ж миті підскочила з-за столу.
— Вибачте мені, Дмитре. Дочка поводиться просто нахабно, мені так соромно… Я зараз же піду.
Вона кинулася в коридор до свого пальта. Дмитро вийшов за нею і раптом помітив, що Катя крадькома витирає сльози.
— Ви плачете? Я вас чимось образив?
— Ні, що ви… Це все донька.
— Заспокойтеся. Я вас у такому стані нікуди проти ночі не відпущу, — твердо сказав чоловік.
Катерина довго вмивалася у ванній, змиваючи чудернацький макіяж. Коли вийшла, вже спокійна, сіла за стіл.
— Я чаю свіжого налив. А тепер розказуйте, що трапилося, — лагідно попросив Дмитро. — Не наполягаю, але нагадаю: ми не чужі люди. Якщо треба — я заради вас гори зверну.
Вона підняла на нього заплакані очі, повні гіркого болю:
— Донька заміж іде. А жити молодятам ніде. От вони з родиною майбутнього чоловіка й вирішили, що житимуть у моїй сільській хаті, яка ще від мами лишилася. А я їм там… заважаю. Тому Настя й згадала, як ви колись до мене залицялися.
Обидва напружено замовкли, згадуючи минуле. Через пару років після похорону брата Дмитро часто їздив у село — допомагав невістці добудувати сарай, заготовити дрова.
Тоді й наважився проявити почуття. Катя теж відтанула.
Але Настя влаштувала таку істерику, що їхній можливий роман обірвався, так і не розпочавшись.
Дмитро постелив гості у вільній кімнаті. Сам довго не міг заснути — лежав і думав, як допомогти Каті.
Вчинок племінниці не вкладався в голові. Вирішити своє квартирне питання, просто виставивши рідну матір із хати? Та ще й нахабно «прилаштувати» її до дядька, як непотрібну річ!
А колись же саме вона найбільше кричала проти їхніх стосунків. Тієї ночі Дмитро остаточно розчарувався в Насті.
Ранок видався туманним, але на кухні вже затишно пахло млинцями та омлетом.
— Доброго ранку, Дмитре.
— Доброго, Катенько.
Її тепла усмішка одразу розігнала всі похмурі думки. Давно в його домі не було так затишно.
— Знаєте, я все вирішила, — впевнено сказала Катя за сніданком. — Не буду опускати руки. Знайду роботу в місті, зніму якийсь куточок. А те, що з дому вигнали… Переживу. Дякую вам безмежно, що прихистили й вислухали.
Бо вчора я просто дихати від болю не могла. Донька вирядила мене у свої старі речі, накрутила кучері, намалювала, як не знати кого… І привела до вас як річ.
Вона сховала обличчя в долоні.
— Годі, Катю. Я вас чудово розумію, — лагідно спинив її Дмитро. — Я допоможу вам знайти житло. І з роботою вирішимо — у нас на підприємстві якраз у буфет люди потрібні. Для початку згодиться. А сьогодні просто відпочиньте.
Катя вдячно закивала.
На роботі чоловік постійно позирав на годинник — йому нетерпілося повернутися додому.
Життя раптом заграло новими, світлими барвами.
За тиждень Катерина вже працювала в буфеті й перебралася в орендовану квартиру. Напередодні весілля Настя знов завітала до дядька.
— А де мама? — невдоволено спитала вона, побачивши порожню квартиру. — Я їй дзвоню, а вона слухавки не бере. У мене весілля на носі, хотіла забрати її в село, щоб зі столами допомогла!
Дмитро навіть чаю гості не запропонував. Лише знизав плечима:
— А на що ви розраховували, голубонько? Що мати покірно сидітиме там, де їй наказали? Ви ж самі казали, що в неї все життя попереду. От вона й пішла будувати нове життя. Тільки без вас, зрадниці.
— Дядьку, що ви таке говорите?!
— Беру приклад з вас, Настю. Кажу правду так, як мені зручно, — холодно відрізав чоловік. — І попрошу надалі забути про моє існування. З людьми, які зраджують рідну матір, я спілкуватися не бажаю.
Виставивши дівчину за двері, Дмитро почав збиратися на побачення. Звісно ж, із Катею.
На весілля Насті вони не поїхали — провели гарний вечір удвох у ресторані за келихом ігристого.
Минуло два роки.
У родині Дмитра та Катерини з’явився довгоочікуваний первісток. Стосунки з донькою ніби трохи потеплішали, але рівно до того моменту, коли Настя з образою не випалила мамі:
— Взагалі не розумію, чого ти на мене тоді розізлилася! Я ж тобі добра бажала, і ви з дядьком Дімою все одно одружилися.
А от дитину заводити було зовсім необов’язково! Попросила б — я б тобі онука подарувала, бавилася б. І ніякого поділу житла в майбутньому не було б! А то привели на світ зайвого спадкоємця…
Почувши ці слова, Катерина стримуватися не стала. Вона мовчки дала доньці дзвінкого ляпаса і вказала на двері.
Від редакції:
Цю історію нам надіслав читач, а ми лише трохи причепурили її для вас, зберігши кожну емоцію. Кажуть, що чужа душа — темний ліс, та інколи найближчі люди виявляються глухішими за лісову гущавину, а справжнє, вистраждане щастя знаходить нас тоді, коли його вже зовсім не чекаєш.
А як вважаєте ви: чи варто взагалі шукати виправдання такому дитячому прагматизму, чи деякі вчинки назавжди перекреслюють довіру?
