— Скільки можна сидіти на моїй шиї! — на лобі в Антона здулася вена, обличчя налилося червоним, а губи скривилися від злості. — Набридло! Сил моїх більше немає це терпіти!
Те, що вона йому набридла, Діна зрозуміла ще тиждень тому. А от щодо шиї Антон відверто брехав. Діна сама заробляла на себе, ніколи не просила в нього грошей на сукні чи манікюр.
Єдина її справжня провина перед Антоном полягала в тому, що вона любила його до нестями. Сім років вона дихати без нього не могла, раділа кожному дню поруч і благала Бога, щоб це було назавжди.
Антон приймав цю любов прихильно, наче належне. Дозволяв оточувати себе турботою, хвалився красунею Діною перед друзями, пишався тим, яка жінка варить йому борщі.
Аж поки не зустрів іншу. Ще кращу. Таку, на тлі якої Діна раптом стала здаватися бляклою і нецікавою.
Він вирішив, що час змінювати життя, і прямо повідомив про це розгубленій Діні.
Треба віддати йому належне: не вигнав одразу в ніч, благородно дав три дні на збори.
— Поки знімеш квартиру… а далі, дівчинко, сама-сама, — повчав він із батьківською турботою. — Я розумію, ти звикла за моєю спиною ховатися. Але час ставати самостійною. Не можна все життя на когось сподіватися. І я даю тобі таку можливість.
Він шляхетно поїхав ночувати до нової пасії, давши Діні час, щоб вона не поспішаючи зібрала всі свої речі.
От тільки куди вона мала вивезти величезне ліжко, кухонний гарнітур, посуд і сотні тих дрібничок, які сама ж і купувала, він не уточнив.
— А знаєш, Антон таки мав рацію, — думала Діна через три дні, сидячи на старому стільці на напівпорожній кухні орендованої квартири.
Справді, не можна сподіватися навіть на найкоханіших людей, хоч би якими чудовими вони здавалися. Хоч би як вони клялися в коханні, обіцяли пестити, леліяти і захищати.
Коханий виростає: із невпевненого хлопчика — у чоловіка, зі студента — у керівника з непоганою зарплатою. І разом із цим у нього змінюються смаки. На життя, на одяг. І на жінок теж.
От і Антошка виріс. Він уже давно не був тим худим студентом із тонкою шиєю та переляканим поглядом, з яким Діна колись познайомилася на вечірці спільних друзів.
Та сама шия, на якій Діна нібито «сиділа», обросла м’язами і стала міцною, мов у бугая. Тошик перетворився на Антона Дмитровича, у нього з’явилися атрибути успішного життя: гроші, машина і коханка.
Про останню Діна дізналася, як це часто буває, найостаннішою.
А Діна… Діна не виросла і нічим не обросла. Вона як була перукаркою, так нею і залишилася. Хіба що клієнтів з роками побільшало.
Могло б бути й більше, але життя жінки, яка вважає себе заміжньою, не може складатися лише з роботи. Треба ж і за домом глядіти.
От тільки, виходить, заміжньою вважала себе лише вона. Її «чоловік» Антон про це або не здогадувався, або просто не хотів бути тією надійною кам’яною стіною.
За сім років він так і не освідчився. Усе відкладав — і весілля, і поява дитини.
— Потім, коли доучуся! — казав він раніше.
Після інституту платівка змінилася:
— Потім, коли трохи піднімуся по кар’єрних сходах і почну нормально заробляти.
А ще додалися мрії про великий заміський будинок, мовляв, із дітьми у їхній двокімнатній буде тісно. Колись батьки Антона пустили сина з подругою в цю вбиту часом і квартирантами квартирку з однією умовою: вони зроблять там ремонт.
Умову було виконано.
Діна привела квартиру до ладу: дешеві шпалери в квіточку замінила на дорогі, натяжна стеля сяяла білизною, вікна, двері, підлога — усе поступово мінялося завдяки вправним рукам майстрів, яким Діна платила власно зароблені гроші.
— Нарешті тут приємно знаходитися, — зраділа мама Антона, побачивши результати трьох років Діниної праці. — А я вже думала, ви той ремонт ніколи не закінчите.
За чий рахунок син-студент робив цей ремонт, вона не питала.
Вирішила, що хлопчик дорослий, сам якось викручується.
А Антон і не шукав підробітків. Навіщо надриватися, якщо поруч є любляча жінка, яка добровільно звалила на себе обов’язок забезпечувати їм нормальне життя?
— Дякую тобі, кохана, — муркотів Антон, цілуючи Діну в шию. — Ти даєш мені можливість спокійно вчитися. От почну працювати — віддячу по-царськи!
Але до подяки діло так і не дійшло. Антон із головою поринув у нову роботу, куди його прилаштували знайомі. І, як виявилося, поринув не тільки туди.
Про його нову пасію Діна дізналася випадково, за пару тижнів до розставання. Усе сталося банально: екран його телефону засвітився повідомленням.
«Коханий, цілую, сумую» — промайнуло якраз тоді, коли Діна ставила перед Антоном тарілку з вечерею. Він миттю прикрив екран рукою.
Вона не одразу збагнула, хто і для кого там «коханий». Поклала поруч із тарілкою серветку, дістала з холодильника сметану, і тільки тоді її серце обдало крижаним холодом.
Вона нічого не запитала. Але її мозок, перемкнувшись із закохано-розслабленого режиму на підозрілий, почав помічати дивацтва в поведінці Антона.
Та Діна так і не встигла до кінця усвідомити всю глибину зради — її просто виставили за двері з речами, ще й прочитали лекцію про самостійність.
Вона, як у тумані, пакувала одяг у наспіх куплені картаті сумки. До неї ще не доходило, що її щасливе життя в затишній квартирі з коханим закінчилося. А що буде далі — невідомо і страшно.
Антон мав рацію в одному: вона розучилася жити сама. Ця ілюзія захищеності привчила її бути слабкою дівчинкою.
Вона віддала віжки від власної долі в чужі руки і розслабилася. А тепер раптом опинилася в холодній порожнечі, беззахисна, як домашня кішка, яку просто взяли й викинули на вулицю.
Бо набридла!
За вікном орендованої квартири постійно стояла ніч. Діні здавалося, що темно було навіть удень — її засліпила пекельна суміш болю, образи і все ще шаленого кохання до свого Антона.
Ночами вона вила в подушку до істерики. Вранці збирала волю в кулак, натягувала на обличчя ідеальний макіяж і йшла в салон, щоб відпрацювати день із прямою спиною і міцно стиснутими губами.
Дівчата-колеги все розуміли, а може, й знали, тому ні про що не питали. Діна мовчки стригла, фарбувала, а потім ішла додому — плакати. Вона схудла, змарніла, стала якоюсь кутастою.
Через тиждень цього пекла, не витримавши розлуки, Діна поїхала до будинку Антона. Туди, де була з ним щаслива, і де тепер у його обіймах спала інша.
Сутінки і глибокий капюшон куртки ховали її обличчя від сусідів. Вона сіла на знайому лавку в кущах бузку і дивилася на балкон квартири Антона.
Рідні вікна із зеленими шторами світилися. На перекур виходили ті самі друзі Антона, що бували в них раніше.
Дзвінко сміялися їхні дружини, лунала музика. Все було до болю знайомим і звичним. Тільки без неї.
Життя йшло за своїм розкладом. Ніхто особливо й не помітив, що хазяйка вечірки змінилася: була шатенка, стала білявка. Одна пішла, інша прийшла. Може, завтра буде третя.
— Перша готувала краще, — це єдине, чим згадали Діну дружини друзів. — А ця навіть бутерброди нормально нарізати не вміє.
Діна не зводила очей з балкона, куди зрідка виходив покурити і сам Антон. Щоразу, як з’являлася його фігура, її кидало в дрижаки, а по щоках котилися нескінченні сльози.
Вона не помітила, як настала глибока ніч, двір спорожнів, і лише кривий серп місяця залишився з нею на цьому темному боці планети.
— На кого чекаємо, красуне? — величезні, як лопати, долоні раптом лягли на її плечі і рвучко повалили на лавку. — Певно, на мене?!
Від нього тхнуло дешевою горілкою і чимось кислим. Чоловік явно засидівся з дружками і тепер плентався додому, чудово розуміючи, що дружина влаштує йому за це добрячого прочухана.
Вислуховувати докори, брехати про аврал на роботі, запихати свою чоловічу гордість куди подалі йому страшенно не хотілося.
Гордість і так рвалася назовні, їй було прикро, хотілося довести свою владу хоч кому-небудь.
І ось вона — ця нагода. Худенькі опущені плечі за кущами. Така точно не дасть відсічі. На ній можна відігратися за всі свої приниження.
Здоровило навалився на Діну всією вагою, боляче стиснув груди. Слиняві губи зашарили по її обличчю, він збуджено шепотів якусь гидоту, видихаючи нестерпний сморід.
Діна спробувала відштовхнути його, але сили були надто нерівні.
Її марні спроби вирватися викликали в нападника лише хтивий сміх.
— Не сіпайся, я швидко! — заіржав чоловік, заламуючи їй руку за спину, і знову поліз із поцілунком. — А потім іди куди хочеш, шльондро!
Оце останнє слово впало на благодатний ґрунт. Ґрунт, який Діна цілий тиждень рясно поливала слізьми та кров’ю з розбитого серця.
Нею користувалися сім років, її обдурили, принизили, виставили за двері, як річ. І вона все це терпіла, бо любила!
Але коли тебе намагається використати смердючий, нахабний від випитого нікчема… Навіть у найслабшої, загнаної в кут жінки всередині прокидається хижак.
Це сталося само собою. Це не можна відрепетирувати, це виривається з самих нутрощів.
Крик пораненого звіра, дикий виття-рик — той самий первісний жах, від якого холоне кров у жилах. Разом із цим криком відчаю і помсти за всі пережиті образи, Діна мертвою хваткою вп’ялася зубами в щоку нападника.
Відчула смак чужої крові.
Не відпускаючи, як розлючений тер’єр, вона перескочила на його плече, мітила в шию, кусала все, до чого могла дотягнутися.
Вона кусала, ледь не вивертаючи власні щелепи, дряпала нігтями, ричала, верещала і крила його таким матом, про який раніше й не підозрювала.
Вона билася, як скажений тхір, загнаний у пастку.
Ошелешений таким диким опором і болем, чоловік спробував відірвати від себе цю несамовиту жінку, але Діна вчепилася намертво. Вона навіть не відчула удару кулаком по спині.
— Поліцію викликайте!
— Там жінку вбивають!
У будинку навпроти спалахнули вікна, з балконів почулися крики. Діна на мить послабила хватку, і нападник цим скористався. Він підскочив, жбурнув дівчину в кущі і дременув щосили.
Діна вилетіла з кущів і вже хотіла кинутися навздогін за чоловіком, який був удвічі більший за неї. Але вчасно отямилася.
Зрозуміла, що може провести залишок ночі в поліції, де доведеться довго пояснювати, що вона взагалі робила вночі під чужим будинком.
Здивований серп місяця згори спостерігав кумедну картину: нічним містом, лякаючи рідкісних перехожих, у різні боки мчали дві постаті.
Одна на бігу затискала долонями роздерте обличчя і з жахом думала, як пояснити дружині укуси на щоці та плечі.
Друга постать бігла босоніж, загубивши туфлі в пилу боротьби, і стиха попискувала, наступаючи голими п’ятами на гострі камінці.
Діна добігла до свого під’їзду і прослизнула на поверх непоміченою. Пощастило — всі спали, ніхто не бачив розпатлану сусідку в розірваній куртці.
Задихаючись після бігу, вона ніяк не могла влучити ключем у замкову щілину. Бурмотіла під ніс брудні лайки, яким щойно навчилася, бо щось постійно плуталося і заважало в руці.
Нарешті ключ піддався, двері відчинилися, і Діна ступила в тісний передпокій, де все ще горіла лампочка.
— Забула вимкнути, роззява, — тихо насварила себе. — А платити ж по лічильнику тепер самій. Усе самій. Сподіватися нема на кого.
Вона й раніше за все платила сама, але тоді за спиною була ілюзія захисту. Якої, виявляється, не існувало.
Діна машинально покрутила в руці ключі й раптом охнула. У долоню міцно вп’ялася товста, розірвана посередині золота оковита цепочка.
— Я його… пограбувала?!
Вона сповзла по стіні і сіла прямо на килимок для взуття. Розтягнула ланцюжок, роздивилася ближче і навіть спробувала на зуб — сама не знаючи навіщо.
— Я побила мужика… і пограбувала його… — повторила вона, прислухаючись до власного голосу. — Оце так поворот!
Після душу, де вона тихенько поскулювала, коли мильна вода щипала подряпані коліна й лікті, Діна знову взяла зі столу свій трофей. І здивовано присвиснула.
— А я не така вже й дурепа, виявляється, — вона несподівано дзвінко розсміялася, перебираючи масивні ланки на долоні. — Зі здобиччю повернулася!
— От молодець, от… — хотіла сказати «сучий син», але вчасно згадала, що вона все-таки дівчинка. Хоч і кусюча, здатна відгризти шматок ворога, коли її заганяють у кут. Але дівчинка!
Тієї ночі вона вперше за тиждень заснула без сліз. Розкинула руки й ноги зірочкою на всьому ліжку, іноді застогнуючи уві сні, коли поверталася на збитий бік. Синці та подряпини горіли вогнем — надто відчайдушною була та боротьба за власну честь і залишки гордості.
Але боліло тільки тіло. А душа… Душа раптом випростала спину і бадьоро забила в барабан, мов у тій пісні:
— Бий! Бий, барабан печалі! І тіло твоє прокричало: Бий! Бий! Бий! Бий! Бий! Бий! Бий! Бий!
Від цього переможного маршу страх перед майбутнім ганебно втік. Заткнувши вуха, кудись попленталася образа, а слідом за нею потягнулася і звичка бути жертвою — у цьому домі їм усім раптом стало дуже незатишно.
Діна спала міцно. Вона посміхалася уві сні, трохи кривлячись від болю в розбитій губі — все ж таки трохи перестаралася, коли вгризалася в того пияка.
