Валя присіла відпочити на ганку своєї дачі. Весна ставала дедалі теплішою та сонячнішою.
Поки Валя робила “суботники” — прибирала на своїх шести сотках, палила сміття та згрібала торішнє листя, до неї часто заглядав чорний кіт із білою краваткою.
— Ей, ти чий будеш? — запитувала Валя кота, а він дивився на неї з-під куща й не наважувався підійти.
— Це напівдикий кіт, — відповідала з сусідньої ділянки Рита, — я тут усю зиму живу, то він іноді з’являвся, я його підгодовувала. Блукав по всьому дачному селищу. Де пригостять, там і посидить. А от щоб залишитися, то ні… Вільний циган!
Валя так і стала кликати кота — Циган.
Вона поставила йому миску з їжею під високими сходинками ґанку, і там кіт спокійно їв.
— Цигашко, залишайся в мене. Тепер тобі не треба нікуди ходити, я постійно тебе годуватиму, дуже вже не люблю мишей, — попросила якось Валя.
І кіт, немов зрозумівши її добру душу, приходив тепер щодня.
Поїсть, посидить біля ґанку, а потім кудись зникає.
— От блуда, — скаржилася Валя сусідці, — все одно не ночує, а мені б добре було, щоб він і в домі лад навів. Здається, що мишами пахне…
— Він же покинутий, тепер навряд чи в когось приживеться, — розмірковувала Рита, — хоча ти така добра, дивись він тебе й оцінить, та залишиться назовсім.
Валя вставала вранці рано й любила пити чай, сидячи просто на сходинках ґанку.
Одного разу вона сіла так на сходинки з гарячою кружкою й слухала пташині трелі, а потім глянула собі під ноги — а на першій сходинці лежить задушена миша.
Валя ледь не скрикнула. Потім помітила в кущах Цигана.
— Ой, ну ти й налякав мене! От це подаруночок мені на сніданок… — жінка засміялася й тут же налила в миску молока.
Кіт пив улюблене частування, а Валя тим часом закопала мишку за ділянкою.
— Ну, якщо так і далі підуть справи, то ми з тобою поладимо, — прошепотіла вона котові.
А він, взявши шматочок риби з підготованої заздалегідь йому тарілки, сховався в кущах.
— Та не балуй ти його, зараз мишей повно. Молочка налила за мишку, вже добре, нехай працює! — порадила Рита.
Валя раділа, коли кіт щодня навідувався до неї.
У селищі стали говорити про Цигана: Валин кіт.
І хвалили його, бо тепер практично щоранку у Валі на ґанку були трофеї після нічного полювання працьовитого хвостатого друга.
— Я вже одразу виходжу не з чаєм, а з віником і совком. Знаю, що кіт мені подарунки приніс, — сміючись, розповідала Валя Риті.
Але одного разу кота не було дві доби.
Валя вже занепокоїлася про нього і всюди кликала його, заглядаючи і на чужі ділянки, і виходячи за ворота дачного селища.
— Ой, не знаю, що мені без нього робити? Так звикла вже, невже загинув, чи його господарі повернулися? Він же явно наш, дачний… — скаржилася Валя, розповідаючи Риті про пропажу.
— Та кому він потрібен, крім тебе, це ж ти добра душа? — заспокоювала сусідку Рита, — повернеться, от побачиш, іди займися справою й не журись. Коти іноді пропадають, гуляють, а потім тут як тут.
Так і сталося.
Через деякий час повернувся кіт на радість Валі. Але був він не один.
Не відразу господиня помітила, що в кущах сиділа молода кішечка, тонка, зовсім юна, але вже з животиком.
— Ах, ось воно що… — здивувалася Валентина, — та ти дружину привів. Так ось кому шматки їжі тягав. Треба ж! Рито, глянь-но! Мій кіт одружився!
Дачниці роздивлялися кішечку, яка дичилася, не підходила до будиночка, проте й не тікала, оскільки кіт приніс їй шматочок рибки, і вона з жадібністю почала їсти частування.
— Ну, ось. Був він у тебе один, а стало двоє, і незабаром потомство очікується, — зітхнула Рита, — що робитимеш?
— Не знаю, але не гнати ж “невістку” в положенні. А красуня яка! — Валя милувалася кішкою.
А кохана кішечка Цигана поїла і лягла під дальнім кущем відпочивати.
— Ого, наче й була тут. І звідки ж він її привів? — роздумувала вголос Рита, — ну, Валько, тобі щастить на хвостатих.
— Доведеться й її прийняти, вони — пара. Циган довів свою відданість мишами, а ця дівчинка — його половинка. Нехай живе. Що поробиш.
Усе літо Циган і Люська (так назвала Валя кішку) жили біля Валі.
Пригощала їх і Рита, і вони із задоволенням навідувалися і до неї, благо ділянки сусідок були суміжними.
Коли настала осінь, Рита запитала:
— Ну, що, Валя, залишаєшся зимувати цього разу, чи знову мені тебе не вмовити? Ми ж на пенсії, ну, що там у місті робити?
А тут свіже повітря завжди, і пічку стару можна топити будемо, у горщику кашку і борщ варити. Вважай, те ж і магазинчик є під боком, біля кінцевої міської зупинки…
— Добре, ні тебе не залишу, ні тваринок своїх. Як же Циган тут без мене жити буде?
Котенят ми роздали благополучно, всіх у добрі руки прилаштували, і треба, щоб і хвостаті мати й батько не сумували без мене… Залишаюся, звичайно! — сказала Валя.
— От це так! Хороша подруга! Я скільки років прошу, а кіт з кішкою миттю допомогли вмовити тебе… — зареготала Рита.
— Так вони безпомічні, хто їх годуватиме? Раптом знову підуть по дачах жебракувати? А в людей свої вихованці, не всі подадуть… — виправдовувалася Валя.
— Вірно, до того ж до зими ще може хтось кине своїх котів на дачах. Ох, вже ці люди… Ось таким би я точно руки не подала… — сердилася Рита, — я б годувала, але до себе взяти не можу — алергія…
— Поживемо-побачимо. А я закуплю поїду на базі мішок сухого корму, щоб на всіх вистачило. Про всяк випадок, — відповіла Валя, — так значить, зимуємо!
Я вже дров замовила, завтра будемо складати в сарайчик. Переживемо зиму, мої друзі! І знову буде весна, і сонце, і тепло.
— Так, тепло, коли всі разом… — підтвердила Рита, — іди обідати! Сьогодні моє чергування, і я наготувала і накрила стіл, добра ти моя кошатниця…
Теплого і гарного вам дня, любі наші читачі!
