Мені 26 років, дружина молода, ще навчається. Я працюю скільки можу, заробляю.
Але батьки дружини це просто «нехороші люди». Це я так особисто вважаю.
Коли ми одружилися, у мене були гарні стосунки з батьками. Купили загальну машину для справи, тесть узяв кредит, а потім половину вартості віддав за 3 місяці.
Ремонти, робота, все було нормально. Згодом уже почалося.
Тесть не працює, теща теж сидить вдома. Обидва сидять на шиї у бабусі дружини, тобто у матері тещі, добре, що пенсія дозволяє.
Я перебуваю на роботі інколи місяцями, вони на мене чекають із грошима. До того дійшло, що тесть розетку не може замінити, я маю у бабусі в квартирі це зробити.
Я розумію і завжди все роблю. Але чекати на мене два місяці! Мені смішно.
Чомусь чекають на допомогу завжди, хоча в мене і дружина, і своя мати є, вона в мене одна живе, їй теж завжди допомагаю, коли вдома перебуваю. Три дні тому я приїхав додому.
У перший же день, пішли прохання – “дай 200 гривень”, “завтра потрібно буде їхати у справах в інше місто, відвезм мене на своїй машині”.
Я якось у шоці. Зло мене взяло. Сказав, що зарплати в мене ще немає, грошей немає, і в місто я не поїду, бо тільки приїхав і своїх справ повно.
Увечері дзвонять дружині, кажуть, щоб розлучалася, що їм не потрібен такий зять. Може в чомусь і праві, але скільки разів я допомагав, а у відповідь тиша повна.
А потім ще, ще й ще. Я зрозумів, що це нескінченно триватиме.
