– Бабусю, ми в місто, години через дві повернемося, не сумуй. Дітей я погодувала, вони й не прокинуться, – Ірина зазирнула в закуток за грубкою

– Бабусю, ми в місто, години через дві повернемося, не сумуй. Дітей я погодувала, вони й не прокинуться, – Ірина зазирнула в закуток за грубкою, поправила Аліні хустку, що збилася на лоб, – Пити хочеш?

– Не хочу, – насилу відповіла стара, – А якщо сповивати треба буде? Не їздила б, хай Микола сам… Не діло дітей залишати на мене.

– Які пелюшки, бабусю?! Вони у памперсах. А позику йому одному не видадуть, мій підпис теж потрібний.

Аліна тільки головою хитнула. Ох вже ці памперси… Внучка пробіглася по будинку, перевірила, чи скрізь вимкнене світло, вивернула пробки, перекрила газ – старий будинок був ненадійний, від прогнилої проводки вже якось спалахувала стіна, добре, Ірина клопотала у дворі біля відкритого вікна і почула слабкий голос бабусі.

Для того й позику брали – на новий будинок. Аліні обіцяли окрему кімнату прибудувати, але стара тільки головою хитала – яка кімната?

Так і доживати повік у закутці за грубкою, скільки його там залишилося? Вже вісімдесят років восени виповниться.

На подвір’ї вимогливо просигналила машина. Ірина поправила на дітях ковдру, підхопила пакет із документами та вискочила за двері.

Аліна зітхнула і заплющила очі. На що їй було дивитись? Стеля та стіни свого куточка за піччю вона і з заплющеними очима могла уявити у всіх подробицях – за роки вивчила напам’ять кожну тріщину.

Стара спробувала згадати, скільки вона вже лежить тут – і не змогла. Пам’ять пустувала, як пустотливе дівчисько, підкидаючи яскраві спогади юності – пронизлива синева обмитого грозою неба, блискучі краплі, що падають з листя старої берези, під якою вони з Тимофієм сховалися від негоди, шалені очі хлопця і перший поцілунок…

І злива, що ринула на них, коли він потягнув на себе Аліну і зачепив гілку, що звисала низько. Тимофій не прийшов із війни. Зник безвісти десь.

Так і залишилася Аліна вдовою, не вийшла заміж, чекала, та не дочекалася. Ростила сина, піднімала як могла, славного хлопця виростила.

Як же раділа вона, коли на весіллі сина пила та співала! Гості кричали «Слава молодим!» – а їй солодко було, тільки й пожалкувала, що не бачить Тимофія, яким син виріс.

А може, й бачив, подумалося Аліні. Як там батюшка казав, коли відспівував Микиту – немає у Бога мертвих, чи всі живі? Обоє там тепер, і батько, і син…

Недовго Микита пожив, мати порадував. Внучці й року не було, подалася його молода дружина на навчання до міста, та так там і лишилась, інше щастя собі знайшла. Бог їй суддя…

Удвох з Микитою дитину Іринку піднімали, не звикати було Аліні дитя виходжувати. І перше слово Іринка їй сказала – “ба-ба”, та виразно, по складах, і перший крок до неї зробила …

І про хлопця свого, червоніючи і блискаючи щасливими очима, теж їй розповіла … А потім прибігли з поля чоловіки, чорну звістку принесли – налетіла гроза, блискавкою Микиту вразило.

Як стояла Аліна – так і впала, ноги в неї відійшли. Більше й не стала на них. І стало всього її життя – закута за піччю, куди втиснули ліжко та руки онуки.

Не кинула Іринка стару, хоча сусідки радили здати Аліну в будинок похилого віку – куди, мовляв, тобі в сімнадцять такий тягар на плечі брати? Іринка очима на порадницю блиснула і на двері вказала. Більше не радили.

Скільки років минуло? Сімнадцять Ірині тоді було, почала рахувати Аліна. Та о двадцять заміж вона пішла. А в двадцять два народила ось – та одразу двійню, Оксанку та Надійку… П’ять років виходить?

– Господи, та коли ж ти мене забереш? – поскаржилася стара пошепки. – втомилася я…

З дитячого ліжечка долинуло кректання – діти прокидалися. Значить, дві години минуло – де ж їх носить, цих батьків недолугих? До міста на машині – двадцять хвилин, і то не дуже поспішаючи.

Хіба тільки черга там за цією позикою? Звідки б – молодих сімей на селі на пальцях перерахувати, то однієї руки вистачить…

На душі стало неспокійно. Аліна насилу, чіпляючись кістлявими пальцями за печурки, сіла на ліжку, подивилася на ліжечко. Крізь різьблені стовпчики видно було миготливі рученята – це Оксана прокинулася першою і тепер з цікавістю розглядає кулачки.

Скоро ця гра їй набридне, почне голосити… Стукнули в сінях двері, Аліна видихнула, – але з порога пролунав голос сусідки – та, що п’ять років тому радила відвезти її в будинок для людей похилого віку.

– Аліно, спиш? Прокидайся, біда!

З ліжечка пролунав плач. Рідко молилася Аліна і сама себе за те лаяла, а вдіяти не могла нічого – не йшла молитва з серця, а даремно – Бога не поважати, так вона вважала.

Плакала ще рідше. «Кам’яна ти, Аліна, — казали сусідки. – Тому й ноги тебе не носять. Сина ховала – і хоч би слизинку пролила…»

Одна Іринка знала, як плакали вони тоді вдвох, обійнявшись – мати зненоженої матері та осиротіла дочка…

Аліна і тепер не заплакала – не хотіла, щоб бачили сусідки її сльози. Старі, що набігли, переказали, що трапилося на дорозі. Не доїхали Іринка з Миколою до міста.

Тільки завернули – знесла їхню стареньку автівку в кювет фура. Заснув водій за кермом. І як не жили троє людей на землі…

– З поліції в раду подзвонили, а голова наказав тобі сказати, – торохтіла сусідка. – А що ж із дітьми буде?!

– До дитбудинку доведеться здати, – підхопила друга. – І Аліні в будинок похилого віку потрібно, так. Хто ж тепер її доглядатиме? Іринка дбала … – вже з порога.

– Пішли, бабусі, треба там заяву написати, щоб забрали – бач, гомонять, так…

– Ох, Іринко, я не вберегла тебе… як серцем чула – не треба було вам їхати…

Голодні дівчатка заходилися у плачі. Аліна штовхнула неслухняне тіло з ліжка – хоч поповзом, та дістатись дітей, заспокоїти… Боляче вдарилася ліктем об половиці, заплакала знову. І вперше за довгий час благала, впустивши голову на ослаблі руки.

– Господи, заради сиріт – дай мені сили! Мені б їх тільки на ноги поставити, Господи! Ти мене все життя не залишав, сина дав на радість, онучку дав – опору на старість, а їм тепер спертися не буде на кого… Багато не прошу – дай мені п’ятнадцять років! Тільки б у чужі руки не віддавати… Заради дітей – допоможи!

І відштовхнулася руками. Коли за годину повернулися сусіди, діти мовчали. На плиті грілася вода, а сама Аліна виметала за поріг нанесений з вулиці бруд. Бабки остовпіли.

– Чого встали? – напустилася на них Аліна, – Віника не бачили?

– Що там у вас – заява?
– Заява, – запинаючись, підтвердила сусідка.

– У вбиральню віднеси свою заяву, – відповіла стара.

– Так ти ж того… безнога… була, тобто, – сусідка про всяк випадок сховала папір за спину.

– Настуню, у тебе коза дійна? Тягни молоко, діти голодні.

Хотіла їм на нові меблі подарувати, як відбудуються, та не доля.
– Кам’яна ти, Аліно… – зітхнула Настуня.

– Мабуть, тому й підіймаєш усіх.
– Прокип’ятаю, – кивнула Аліна, витягаючи на середину кімнати таз.

– Бач, нанесли бруду…

До себе додому, мабуть, так не заходите. Аліна прожила ще рівно п’ятнадцять років, щодня, зовсім трохи не дотягнувши до дев’яноста п’яти років.

Ховали її правнучки.

You cannot copy content of this page