Ганна Петрівна поверталася з поліклініки в піднесеному настрої. Тиск був у нормі, сонечко привітно гріло крізь пожовкле листя, а в сумці-«кравчучці» лежав свіжий, ще теплий хліб.
Жінка подумки планувала свій день: треба розібрати ті картонні коробочки, що лишилися з-під взуття, акуратно скласти туди клубочки ниток, а ще — помити кілька гарних скляних слоїків, які вона вчора дбайливо принесла додому.
Вона неквапом піднялася на свій поверх, дістала ключі, але двері виявилися незамкненими. З квартири тягнуло чужим, їдким запахом якоїсь хімії та лимонів.
Ганна Петрівна переступила поріг і завмерла. У її коридорі, де ще вранці затишно (як їй здавалося) височіли стоси потрібних у господарстві речей, тепер гуляла луна. Порожньо.
Жодної коробочки. Жодного пакетика. Стіни ніби стали голі й чужі.
З кухні почулися голоси — там порядкували її донька Олена та доросла онука Олюня.
— Та як у вас тільки совість дозволила?! Олено, Олю, що ви взагалі тут виробляєте?! — Ганна Петрівна зойкнула так, що аж відлуння пішло під’їздом, і спересердя кинула свою сумку на коліщатках просто біля порога.
— Де все? Де мої коробки з коридору?!
— Мамо, ну не кричи, будь ласка. Ми все прибрали, — тихо, але твердо сказала Олена, витираючи ганчіркою пил із порожнісінького підвіконня.
— Тут же пройти було неможливо, боком протискувалися. Коробки твої порожні стояли, тільки пилюку збирали.
— Порожні?! Та там же банки лежали! Під закрутки! Я їх цілісіньке літо по людях збирала! — Ганна Петрівна заметалася передпокоєм, зазираючи в кутки, наче сподівалася, що її скарби просто сховалися.
— Олю, а ти чого матері потурала? Ти ж доросла дівчина, повинна розуміти ціну речам!
— Бабусю, ті банки брудні були, зі щербинками на вінцях, — озвалася Оля з кухні, брязкаючи посудом. — З-під магазинного майонезу взагалі якісь пластмасові. Навіщо вони тобі? Зараз нормальні банки в будь-якому господарському копійки коштують.
— У магазині купувати? З глузду з’їхали?! Гроші вам нікуди дівати? — Ганна Петрівна важко опустилася на єдиний стілець у коридорі, хапаючи ротом повітря.
— Я пенсію маю таку, що кіт наплакав, кожну гривню до копієчки бережу. А ви прийшли і все моє добро на смітник повиносили! Хто вам таке право дав у чужій хаті командувати?
— Мамусю, це не чужа хата, це квартира твоєї доньки й онуки, — зітхнула Олена, присідаючи навпочіпки перед матір’ю і беручи її за натруджені руки.
— Ми ж про тебе дбаємо. У тебе в кімнатах уже дихати не було чим. Запах цей кислий на весь під’їзд стояв. Сусіди вже скаржитися почали.
— Які ще сусіди? Тамара з сорок п’ятої? Та вона сама на свій балкон мотлох тоннами тягне, двері не зачиняються! — вигукнула пенсіонерка, вириваючи руки.
— А моїх речей не руште! Я їх не просто так збирала. Кожна річ у хазяйстві згодиться. От скажіть, де ті ніжки від старого столу? Ті, що за шафою стояли?
— Бабуню, ті дерев’яшки зогнили давно, — крикнула з кухні Оля, шарудячи великим сміттєвим пакетом. — Ми їх ледве підняли, вони трухляві, прямо в руках розсипалися.
— Нічого вони не зогнили! Хороше дерево було, міцне! З них можна було поличку на кухню змайструвати. Або ослінчик полагодити. У мене на кухні табуретка хитається, хто її ремонтуватиме? Ви, чи що?
Хоч би раз чоловіка свого прислала, Олено! Та де там. Все сама, все своїми руками. А тепер ви в мене ще й матеріал відібрали!
— Мамо, ми ж тобі новеньку табуретку купили, он на кухні стоїть, на металевих ніжках, міцна. Не треба нічого ремонтувати.
— Не потрібна мені ваша залізяка! Вона холодна, бездушна! — Ганна Петрівна закрила обличчя долонями, і по її зморшках покотилися дрібні сльози.
— Ви ж у мене душу винесли на смітник. Я вчора ті пакетики цілий вечір у мисочці прала, на мотузочці сушила. Рівнесенько так поскладала. Де вони?
— У сміттєвому баку вони, мамо, — голос Олени став жорсткішим. — Ті пакети з-під молока та хліба вже липкі були. Навіщо їх роками збирати? У тебе їх три величезні мішки під столом лежало. Там уже комашня могла завестися.
— Не було там ніякої комашні! Я чистоти дотримуюся! — літня жінка підняла заплакане, але горде обличчя.
— Ви просто злі. Вам аби тільки викинути, знищити. Самі нічого руками робити не вмієте, тільки грошима розкидатися звикли. А я все життя економила. Нам у молоді роки кожну ганчірочку берегти доводилося, а ви…
— Бабусю, ну інший час зараз, — Оля вийшла з кухні й м’яко присіла поруч. — Навіщо було збирати старі журнали? Їм по тридцять років. Вони пожовклі всі, розсипаються.
— Там рецепти були корисні! Золоті рецепти! — Ганна Петрівна спересердя стукнула долонею по коліну. — І викрійки. Я тобі, Олюню, хотіла сукню пошити, як раніше шили. Зі смаком, щоб на роки.
— Бабуню, сонечко, я таку сукню не одягну, чесне слово, — лагідно посміхнулася дівчина. — Зараз так не носять. А в інтернеті рецептів стільки, що за життя не перечитаєш, на будь-який смак.
— Ваш інтернет сьогодні робить, а завтра світло вимкнуть — і що ви робитимете?! — Ганна Петрівна сердито шмигнула носом. — А в мене все на папері було. Надійно. Своє.
— Добре, мамо, годі, — Олена важко підвелася на ноги.
— Справу зроблено. Ми оцю модну клінінгову службу замовили, хлопцям-вантажникам заплатили. Три чоловіки три години все це виносили. Величезний бус забили твоїми картоном і ганчір’ям.
— Бус?! — ахнула мати, хапаючись за серце. — Ви чужих мужиків до хати пустили?! Вони ж усе бачили! Мій сором тепер на весь двір рознесуть!
— Нічого вони не рознесуть, їм байдуже, вони щодня таке бачать по квартирах, — спробувала заспокоїти її Олена.
— Вони взагалі в респіраторах працювали, бо пилюка стояла страшенна. Мамо, у тебе ж астма почнеться, якщо так далі жити.
— Не почнеться! Я сімдесят років на світі прожила і ще стільки ж проживу! — Ганна Петрівна рвучко піднялася зі стільця, тримаючись за стіну.
— Ідіть собі з Богом. Бачити вас не хочу. Помічниці знайшлися. Все з хати вигребли, як ті злодюжки, поки я в лікаря в черзі сиділа.
— Мамо, ми ж тобі свіжих продуктів привезли, холодильник забили під зав’язку, — Олена спробувала обійняти матір, але та вперто відштовхнула її руку.
— Не треба мені ваших продуктів! Сама собі куплю! Ідіть, кому кажу!
Олена з Олею лише безпорадно перезирнулися. Сперечатися далі не було жодного сенсу. Вони мовчки зібрали свої речі, прихопили останній пакет зі сміттям і тихо вийшли на сходовий майданчик.
Наступного ранку, щойно за вікном почало сіріти, Ганна Петрівна вже не спала. Вона сиділа на краєчку ліжка, обводячи поглядом порожні, «голі» кутки своєї спальні.
Запах мийного засобу ще досі не вивітрився, і ця нав’язлива свіжість дратувала її до глибини душі, наче нагадувала про вчорашню поразку.
Вона тихенько підвелася, накинула теплішу кофтину, взяла свою вірну сумку-«кравчучку» і нечутно вислизнула з квартири. Надворі було ще вогко й прохолодно.
Двірник, дід Михайло, тільки-но починав шаркати мітлою біля сусіднього під’їзду.
Ганна Петрівна впевненим кроком попрямувала до контейнерного майданчика. Вона з власного досвіду знала, що в таку рань там завжди можна натрапити на щось вартісне.
І справді: біля зелених баків самотньо стояв старий дерев’яний стілець без сидіння.
— О, Петрівно, доброго здоров’ячка! — гукнула до неї сусідка Клавдія Іванівна, яка саме вийшла викинути сміття.
— Чого це ви так рано піднялися?
— Та от, Клаво, дихаю свіжим повітрям, — зітхнула Ганна Петрівна, зупиняючись біля своєї знахідки. — Мої дівчата вчора знов набіг влаштували. Все повивозили. Найняли машину і дочиста все вигребли, як Мамай пройшов.
— Та ти що? — Клавдія Іванівна скрушно похитала головою, спираючись на парканець. — Знову? Ну, дівки дають. Дбають про тебе, мабуть.
— Яке там дбають? Це чисте шкідництво! — обурено сплеснула руками Ганна Петрівна. — Усі мої запаси знищили. А я ж кожну дрібничку доглядала. От поглянь на цей стілець. Гарний же стілець, правда?
— Ну… сидіння ж немає, — обережно зауважила сусідка. — Та й ніжка он, бачу, тріснула.
— Тріснула — то дурниця, склеїти можна! А сидіння з фанерки вирізати — раз плюнути. Зате дерево яке, справжній масив! Зараз такого не роблять, усе з тирси ліплять. Я його, мабуть, заберу.
Вдома в мене якраз шматок фанери лишився, вони його вчора не помітили, за шафу завалився.
— Тяжко ж тягнути, Петрівно. Спину зірвеш, — застерегла Клавдія.
— Та що тут тягнути? На візочок прив’яжу та й докочу. Допоможи-но мені його трохи підважити, Клаво.
Сяк-так закріпивши знахідку гумками на візку, Ганна Петрівна повільно, але з гордо піднятою головою покотила свою здобич до під’їзду.
Настрій у літньої жінки миттєво поліпшився. Гірка образа на доньку та онуку почала потроху відступати.
Минуло рівно два тижні. Олена приїхала провідати матір. Вона звично відкрила двері своїм ключем і… одразу зрозуміла, що всі їхні титанічні зусилля пішли прахом.
У передпокої знову гордо стояв той самий стілець без сидіння, а поруч із ним уже височіла свіжа стопка картонних коробок з-під взуття.
— Мамо, ти вдома? — приречено гукнула Олена, проходячи до кімнати.
— На кухні я, — озвалася Ганна Петрівна.
Олена зайшла на кухню і завмерла: на підвіконні рівнесенькими рядочками вишикувалися пластикові пляшки з відрізаними горлечками.
А під столом знову причаївся пузатий пакет, туго набитий іншими пакетиками.
— Мамо, ну ми ж домовлялися! — Олена в розпачі сплеснула руками. — Лише два тижні минуло! Звідки знов оцей мотлох?
— Це не мотлох, Оленко, — абсолютно спокійно відповіла Ганна Петрівна, розмірено калатаючи ложечкою в горнятку з чаєм.
— Пляшки мені під розсаду потрібні. Я навесні на балконі чорнобривці та петунії посію, така краса буде!
— Мамо, у тебе цих пляшок уже штук тридцять! Навіщо стільки? У тебе той балкон — три квадратні метри!
— Зайві сусідкам роздам, вони просили, — незворушно парирувала матір. — А стілець у коридорі — то взагалі раритет, золота річ. Його зачистити, лаком покрити — і буде служити вірою й правдою.
— Та хто його покриватиме, мамо?! Він же голий, без сидіння!
— Сама зроблю. Руки в мене ще, слава Богу, з правильного місця ростуть.
— Мамо, ми ж такі гроші платимо тій службі прибирання, — Олена безсило опустилася на табуретку й подивилася на матір втомленими очима.
— Ми хочемо, щоб ти жила в нормальних, людських умовах. Навіщо ти знов тягнеш усе це до хати? Це ж зі смітника! Там щури могли бігати, болячки всілякі.
— Я його спиртом протерла, — відрізала Ганна Петрівна.
— Ніяких болячок там немає. І взагалі, це моє життя. Мені нудно сидіти склавши руки й просто в телевізор витріщатися. А так я при ділі. Річ врятувала від загибелі. Вам, молодим, цього не зрозуміти.
У цей момент в Олени задзвонив телефон. Це була Оля.
— Так, Олюню, — зітхнула Олена в слухавку. — Так, я в бабусі. Тут усе по новому колу пішло. Стілець зі смітника вже в коридорі прописався. І пляшки пластикові по всій кухні колосяться.
— Ну от, я так і знала, — почулося в динаміку тяжке зітхання доньки. — Мам, може, не треба сваритися? Це ж марна справа.
— Та я не сварюся, доню. Просто руки опускаються. Ми ж стільки сил і нервів витратили минулого разу.
— Я розумію, мам. Давай просто замовимо вантажників на наступний місяць, коли в бабусі знову буде запис до лікаря. Іншого виходу в нас немає.
Олена подивилася на матір. Ганна Петрівна сиділа з надзвичайно незалежним виглядом, дрібними ковточками пила свій чай і всією своєю постаттю демонструвала, що здавати позиції не збирається.
— Добре, Олю, зідзвонимося пізніше, — Олена поклала телефон на стіл. — Мамо, ти ж хоч розумієш, що ми все одно все це знову вивеземо?
— Вивозьте, — філософськи кивнула Ганна Петрівна.
— А я нове принесу. Поки ноги носять, буду носити. Ви мене на старість літ не переробите. Я в бідності все життя прожила, звикла, що кожній речі треба давати друге дихання. А ваша оця стерильність мені тільки душу випікає.
— Мамо, ну яка бідність? Ми ж тобі допомагаємо, гроші переказуємо, продукти торбами возимо! — скрикнула Олена. — Оля тобі новий одяг купує. Навіщо тобі те старе лахміття?
— Ваш новий одяг — то сама синтетика, два рази виправ — і воно розлізлося, — пробурчала жінка. — А старе — воно на віки робилося. З душею.
— Добре, мамо. Давай чай пити, — тихо сказала Олена, остаточно зрозумівши, що ці розмови — як вода в пісок. — Розкажи краще, як до лікаря сходила. Що кардіолог каже?
— Та що він скаже… Тиск, каже, як у космонавта, нормальний для моїх років, — махнула рукою Ганна Петрівна, і в її очах майнула хитринка.
— Сказав більше пішки ходити на свіжому повітрі. От я і ходжу. Вранці особливо корисно: повітря чисте, машин ще немає.
— І поєднуєш приємне з корисним, так? — сумно, але вже без злості посміхнулася Олена.
— Аякже, — переможно усміхнулася матір. — Рух — це життя. А якщо при цьому ще й якусь користь у дім приносиш — то взагалі подвійна благодать.
Олена мовчки підійшла й обійняла матір за худенькі плечі. Вона чітко усвідомила: ця мовчазна боротьба триватиме нескінченно.
Кожні тридцять днів вони з Олею найматимуть вантажний бус і вичищатимуть квартиру до блиску, а Ганна Петрівна на ранок гірко плакатиме на дивані, звинувачуючи рідних у жорстокості.
Та вже наступного дня вона знову рішуче братиме свою вірну “кравчучку” і вирушатиме у двір — на пошуки чергового врятованого скарбу.
***
Ось такий лист-сповідь надіслала до нашої редакції читачка Олена, і ця історія до болю знайома багатьом родинам. Можливо, для наших батьків ці старі речі — не просто мотлох, а спосіб відчувати себе потрібними, живими й здатними на щось впливати у цьому мінливому світі?
А як ви знаходите компроміс зі своїми старенькими батьками, коли їхня економність переходить усі межі?
