— Павле! Ану виходь, паразите! Я знаю, що ти в неї! Виходь, кому кажу, бо двері виламаю!
Здавалося б, звичайнісінький вечір у нашому спальному районі.
Люди після роботи вечеряють, хтось серіал дивиться, діти спати вкладаються. І тут цей крик, від якого аж шибки у вікнах задзвеніли.
Жінка років під п’ятдесят, вбрана як на свято, з високим начосом на голові (лаку там, мабуть, пішло пів балона), підстрибувала під дев’ятиповерхівкою і верещала, задираючи голову.
Цей пронизливий, наче пожежна сирена, голос змусив прилипнути до вікон мало не половину будинку.
— Ця твоя Марійка — підстилка дешева! З половиною заводу плутається, а ти, старий дурню…
Далі пішла така добірна, густа лайка, що навіть у місцевих пияк біля під’їзду вуха б згорнулися в трубочку.
Хтось із сусідів на п’ятому поверсі не витримав і гаркнув, що зараз викличе поліцію.
Тетяна Миколаївна — так звали цю «актрису» — миттю переключилася на сміливця і видала таку тираду, що той аж похлинувся.
Її верескливий голос стих лише тоді, коли з-за рогу справді виринула патрульна машина з мигалками. Вона миттю дала драла, тільки п’яти замиготіли, здіймаючи куряву.
— На Павлівці сьогодні день відкритих дверей, чи що? — філософськи зауважив дідок із сусіднього двору.
Усі мовчки погодилися, бо психіатрична лікарня давно славилася буйними пацієнтами.
Але Тетяна помчала зовсім не в бік лікарні. Вона, задихаючись, оббігла довгу сіру п’ятиповерхівку, минула торговий центр і влетіла у свій під’їзд.
Ліфт гостинно відчинив двері й підняв її на поверх.
Вона вривається у квартиру, а там… Телевізор тихо муркоче, а на дивані, спокійнісінько наминаючи макарони з сиром, сидить той самий Павло. Її законний чоловік.
— Таню, ти де бродиш? Десята вечір, — підняв він лисіючу голову на шум її кроків. — Навіть Орися вже з танців прийшла, а тебе нема.
Тетяна важко прихилилася до одвірка і заплющила очі.
«От же ж змій, — майнуло в голові. — Встиг, паразит, вискочити від тієї лярви через вікно на першому поверсі і переді мною прибігти! Інакше як він тут опинився?»
Вона ж на власні очі бачила, як Павло обіймав якусь білявку в сірому пальті і заходив із нею в сусідній будинок!
Його стару картату куртку і коричневу кепку, куплені ще п’ять років тому на Троєщинському ринку, ні з чим не сплутаєш.
І ту білявку вона ніби десь бачила. Точно з ним на підприємстві працює! Марійкою звати — сусід Василь якось проговорився по телефону.
Тридцять років Тетяна живе в цьому божевіллі.
Усі нерви собі витріпала, вишукуючи чоловікові зради. Скільки сивого волосся нажила через цього гуляку!
Телефон його перевіряла, по кишенях нишпорила, прислухалася до кожної розмови.
А Павло… Павло все життя ходив, опустивши очі, боявся зайвий раз на жінку глянути, аби не спровокувати скандал.
Та Тетяна не здається. Вона контролює кожен його крок. Вирішила зайти з іншого боку — поговорити з донькою.
Орися саме базікала з кимось по телефону, але, побачивши матір, швидко сховала мобілку під подушку.
— Орисю, сонечко, — солодко заспівала Тетяна Миколаївна, — а ти о котрій додому прийшла?
— О восьмій. А що? — нічого не підозрюючи, відповіла дівчина, підпилюючи нігті.
— А тато коли прийшов? — ще солодше проворкувала мати. — Мабуть, щойно, еге ж?
— Та вдома він був, макарони варив! Голодний з роботи прийшов, а ти ж вечерю так і не зготувала, — невдоволено буркнула донька.
— А-а-а! Він тобі щось пообіцяв купити, щоб ти його покривала, так, доню?! — Тетяна примружилася, а її пальці з червоним манікюром хижо скрючилися, мов кігті в шуліки.
Ще мить — і не витримає, вчепиться доньці в обличчя.
— Яка коханка?! Мамо, схаменися! Батько з роботи і на роботу по прямій ходить! Він очі боїться від землі підняти. Ти його вже замордувала своїми безглуздими підозрами! А от де ти вечорами вештаєшся?
— Ах, он ти якої думки про рідну матір! Вважаєш мене хворою на голову бабою, яка на рівному місці проблеми створює?! Може, ти ще й з його коханкою каву п’єш?!
Черговий грандіозний скандал гримів у родині Симоненків до півночі, поки сусіди не почали лупити по батареях.
Втомлена, але надзвичайно задоволена собою Тетяна впала в ліжко і заснула сном немовляти.
Ох, нелегка це праця — берегти сімейне вогнище…
Наступного дня вона прокинулася в обід. Горло боліло, голос сів. Але відступати Тетяна не збиралася.
Заздалегідь викликала таксі просто до прохідної чоловікового підприємства. Сьогодні вона цю розлучницю налисо обстриже!
Молодий таксист ледь стримував сміх, дивлячись на цю «Міс Марпл» у темних окулярах, яка скрутилася в три погибелі під приладовою панеллю і стежила за стареньким «Ланосом», у який сів її невірний благовірний.
Павло вийшов біля великого торгового центру і хутко попрямував усередину.
Тетяна кинула таксистові гроші і, як хижак на полюванні, на напівзігнутих ногах рвонула слідом.
Таксисту аж закортіло подивитися, чим усе закінчиться, але жадоба заробітку перемогла.
Вона нишпорила поверхами, аж поки в одному з бутиків не майнула знайома картата куртка.
Біля великого дзеркала крутилася струнка дівчина у світлому плащі та крислатому розкішному капелюсі. А Павло стояв поруч і світився від щастя.
Очі застелила червона пелена злості. Тетяна не бачила обличчя — вона бачила Здобич.
З диким криком вона стрибнула на худенькі плечі «розлучниці» і щосили вп’ялася нігтями їй в обличчя.
Крик жаху дівчини і переможне виття Тетяни злилися воєдино, ураганом прокотившись усім торговим центром.
Люди кинулися врозтіч, а охоронці побігли до відділу, де на підлозі катався клубок із трьох тіл. Так, із трьох!
Бо Павло кинувся захищати супутницю, і Тетяна миттю скрутила його в баранячий ріг, при цьому продовжуючи нехило гамселити кулаками суперницю.
— Я тебе на шмаття порву, шльондро! — ревла вона, вириваючись із рук охоронців, які нарешті їх розтягли.
Вона встигла роздерти той плащ, розтоптати капелюх, вирвати жмут волосся і роздряпати дівчині обличчя до крові.
Тетяна важко дихала, тріумфуючи. І тут дівчина на підлозі підвела голову, витираючи розбиті губи.
Тетяна заклякла. Це була Орися. Її рідна донька.
Вона сором’язливо прикривала голі плечі лахміттям кофтинки і того самого роздертого плаща, який батько щойно купив їй на майбутній день народження.
Але думаєте, Тетяна знітилася? Анітрохи!
— Вирішив мовчання доньки ганчір’ям купити?! Витратився, щоб вона твої шашні прикривала?! — засичала мати, роздуваючи ніздрі й з ненавистю дивлячись на своїх рідних.
Павло мовчки заплатив за зіпсовані речі, за розбиту вітрину, взяв Орисю і повів до лікарні.
На дружину він навіть не озирнувся.
— Хвора на всю голову… — прошепотіла одна продавчиня до іншої, ховаючись за стійкою від погляду Тетяни.
— Я не хвора! — з гідністю, абсолютно спокійно відрізала Тетяна. — Я — справжня жінка, яка хоче зберегти свою сім’ю! А вам, легковажним вертихвісткам, цього ніколи не зрозуміти!
Вона гордо віддалилася, дзвінко цокаючи підборами по блискучій підлозі, а люди самі розступалися перед нею.
«Поважають!» — подумала Тетяна, високо несучи пошарпану в бою зачіску. Не кожна ж зможе отак з кулаками відстояти своє жіноче щастя!
Увечері чоловік і донька повернулися додому. Мовчки дістали сумки і почали збирати речі, налякавши Тетяну до напівсмерті.
Вона зрозуміла, що пахне смаленим, і пустила в хід важку артилерію — гепнулася в театральний обморок просто їм під ноги.
Полежала хвилин десять. Зрозуміла, що цих безсердечних людей уже нічим не пройняти.
Вона підскочила, розкинула руки в дверях:
— Нікуди не відпущу! Не дозволю вам зруйнувати сім’ю!
Павло просто спокійно відсунув її вбік. Найрідніші для неї люди вийшли з квартири, ніби й не помітивши її старань.
— Ви ще пошкодуєте про це! — крикнула вона в темну глибину під’їзду. У відповідь прилетіла лише глуха, потрійна луна.
Залишившись у порожній квартирі, Тетяна сіла біля вікна. Раптом пішов дощ, і дрібні краплі потекли по склу, немов сльози.
Вона щиро поплакала для профілактики, похлипала до гикавки, а потім… взяла листочок, ручку і почала писати.
На пенсійній картці — 15 тисяч гривень. У заначці, зашитій у дивані — ще 70 тисяч. На шафі під коробкою з-під взуття — 15. «На пів року ситого життя вистачить, — посміхнулася вона, солодко потягуючись аж до хрускоту в хребті.
— А за цей час треба або Павла повернути, або знайду собі іншого чоловіка, якогось лопуха, що буде мені безбідне життя забезпечувати. Тридцять років не працювала — і далі не збираюся!»
А Орисю… Орисю, звісно, шкода. Але сама винна. Могла б стати на бік матері, підтримати її у прагненні зберегти родину.
А вона натомість почала з батька гроші витягувати на ті свої наряди.
Тетяна лягла в ліжко і моментально заснула. Після істерик і криків їй завжди спалося напрочуд солодко.
Така вже в неї натура: не вміє тримати в собі негатив. Виллє весь свій яд на інших, і сопе в подушку, як немовля.
Чим може, тим і обдаровує цей світ — тож приймайте як дар і не смійте відмовлятися!
***
Ця трагікомічна історія, що надійшла до нашої редакції від постійної читачки, здається сюжетом для кіно, але, на жаль, таких «рятівниць сім’ї» можна зустріти майже в кожному українському дворі.
Часом у шаленому, хворобливому бажанні контролювати життя іншої людини жінка не помічає, як перетворює на пекло будні найрідніших.
Бо там, де любов і довіра замінюються підозрами та тотальним егоїзмом, справжня родина закінчується, залишаючи по собі лише випалену пустку.
Цікаво, чи усвідомить колись наша героїня, що головним руйнівником свого жіночого щастя була вона сама?
