У тісній кімнатці пахло теплим молоком і дитячою присипкою, але з коридору все одно тягнуло кислим, в’їдливим перегаром.
Галина Назарівна обережно, щоб не рипнула стара підлога, підійшла до ліжечка. У ньому тихо сопів крихітний клубочок.
— Ох і козак! Не дитина, а картинка. Хай Бог береже тебе, мій золотий, — жінка тихенько перехрестила маля і лагідно погладила ситцеву пелюшку. — Як назвали ж хоч?
— Іллею. На честь діда, — Аліна, бліда й змучена, з чорними колами під очима, обережно забрала сина.
Руки в неї дрібно тремтіли.
— Це Ромка твій придумав? — Галина Назарівна відступила, пропускаючи сусідку, і мимоволі скривилася, згадавши її чоловіка.
Аліна гірко усміхнулася, і в цій усмішці було стільки жіночого відчаю, що в старої аж серце защемило:
— Та де там йому думати! Він не просихає вже тиждень. З лікарні нас забирав — я думала, додому не доїдемо, вгробить і мене, і дитину. Сама так вирішила.
— Добре зробила… Світла людина був дід його. Правильний чоловік. Був би живий — не дав би цьому іродові так над сім’єю знущатися. Жаль, що пішов зарано, — Галина витерла куточком хустки очі й рішуче стисла губи.
— Треба з Ромкою поговорити. По-чоловічому.
— Навіщо, тьотю Галю? — Аліна безнадійно зітхнула, кутаючи малого в новеньке, вив’язане сусідкою покривальце.
— Що йому ті ваші бесіди? Випити він любити не перестане, а злість потім на мені зірве. Як же я втомилася від цього пекла… Якби не оця кровинка, пішла б від нього світ за очі, навіть не озирнулася б. Ні краплі любові там не лишилося, саме вигоріле згарище…
Галина лише важко зітхнула — те глибоке жіноче «охохох», у якому сховані тисячі таких самих поламаних доль.
Накинула на худенькі плечі Аліни свою теплу вовняну хустку:
— Не застудися, дитино…
Ілюшка смачно зацмокав уві сні. Аліна тихо заплакала, дивлячись на сина, а Галина поринула у спогади.
Кому, як не їй, знати, як воно — жити за чоловіком, який дно в чарці бачить частіше, ніж власну дружину.
Сама ж через це пекло пройшла.
Перший чоловік і пив, і руки розпускав, і душу мотав. Все на своїй шкурі відчула, коли ще зовсім зеленим дівчиськом повірила бравому моряку.
Обіцяв золоті гори, море показати, на руках носити…
Рано лишившись без матері, Галя приїхала в місто вчитися. Наївна була, повірила кожному слову.
До моря він її таки повіз. А от щасливою зробити забув.
Тікала вона від нього через три роки. З маленьким синочком на руках, синцем на пів обличчя і жалюгідними копійками в кишені пальта.
Тоді на вокзалі, горда, але розчавлена, вона просиділа майже добу.
Аж поки поруч не підсіла якась жіночка. Подивилася на Галю, що марно намагалася заспокоїти розплакане маля, і просто спитала, що сталося.
Галя хотіла огризнутися, мовляв, не ваше діло, але глянула на незнайомку — і заніміла. Та була так невловимо схожа на її покійну маму, що дівчина ледь не кинулася їй на шию.
І якось само собою вилила всю душу абсолютно чужій людині. А та не стала читати моралі чи докоряти за дурість.
Просто допомогла купити квиток, тицьнула в руки пакунок із домашніми пиріжками й печеною куркою, і перехрестила на дорогу:
— Їдь додому, доню. Там твоє місце.
Вже потім, під стукіт коліс, Галя зрозуміла, що зовні та жінка зовсім не була схожа на її матір.
Уся справа була в теплому погляді і тій затишній, рідній говірці.
Довгі роки потім Галина тихо просила в Бога здоров’я для тієї, що врятувала її в найчорнішу мить.
У батьківську хату — порожню, незатишну — вона повернулася змученою. Але недарма кажуть: удома й стіни гріють.
Хай із рідних нікого не лишилося, зате був свій куток, город і син, якого вона любила так сильно, що аж страшно ставало.
Навела лад і твердо вирішила: житиму сама, підніму дитину, і жоден чоловік мені більше не треба.
Але ж ми плануємо, а доля керує. Своє щастя Галя знайшла там, де й не думала шукати — за сусіднім тином.
Зі своїм другим чоловіком, Сашком, вона колись сиділа за однією партою. Верткий, як дзиґа, діловитий Сашко завжди дивився на високу, статну Галю згори вниз, дарма що сам був на голову нижчий.
— Ти, Галько, якась не така! — заявляв він малій Галі ще в школі.
— А яка маю бути?
— Ну, не така! — глибокодумно видавав Сашко і давав драпака, бо кулаки в дівчини були міцні і за себе вона постояти вміла.
І куди ж та сила ділася потім? Чому жодного разу не згадала, що може дати здачі, коли перший чоловік приходив напідпитку?
Терпіла, плакала, давала знущатися, сподіваючись, що все якось владнається… Аж поки не урвався терпець.
А Сашкові слова вона чомусь пам’ятала завжди. І коли той прийшов свататися — вичепурений, мов на свято, — Галина не витримала, гірко всміхнулася:
— Ну що, Сашко, «такою» я стала?
— Не починай! — відрубав він. А тоді присів навпочіпки і поманив до себе її хлопчика, що ще невпевнено тупцяв на ніжках:
— Ходи-но сюди, козаче. Батько твій прийшов. Будемо знайомитися.
Коротшого шляху до Галиного серця він би не знайшов.
Вони прожили разом без малого сорок років. Бувало всяке, але погане — на пальцях однієї руки перелічити.
Сашко жодного разу її ні словом, ні ділом не образив. Пилинки з неї здував. Дихав нею.
Бо знав: ближчої душі в неї немає. І тримав її міцно, коли вона ледь не втратила розум від горя, вирішивши, що жити більше немає сенсу…
Її єдиний, її рідний хлопчик загинув у липневу спеку. Кинувся в озеро рятувати жінку з дитиною. Йому було всього п’ятнадцять.
Дитину він витяг, повернувся за матір’ю. А та, ошаліла від паніки, почала топити його.
Він зміг виштовхнути її на мілину, та сам зник під водою… Жінка кинулася до своєї дитини, а коли оговталася, шукати рятівника було вже пізно.
Галина тоді мало не наклала на себе руки. Стояла на березі кам’яною статуєю цілу добу, поки сина не знайшли. А потім світ для неї згас.
Сашко став тим єдиним, хто знайшов слова і витяг її з тієї прірви.
— Думаєш, йому там легко буде, якщо ви по різні боки розійдетеся, Галю? Він же світла душа. Тільки таких зразу до Бога пускають. Двох людей врятував! А ти що надумала?! Щоб йому за матір соромно було? Живи, як людина!
— А ти…
— А я буду поруч.
І він дотримав слова. Розуміючи, що порожня хата душить Галину, запропонував:
— Якщо самі вже не можемо, давай хоч сироті дім дамо. Що скажеш, Галю?
— Добре діло… — тихо відповіла вона, подумавши, що син би це схвалив.
Так Галина стала матір’ю не одному, а шістьом.
Якось воно само вийшло: де Сашко — там і Іванко з Анею, де Оля — там і Оленка з Сергійком…
Всіх дітей вони вивели в люди, вивчили.
Дали найголовніше — міцний корінь.
Упевненість, що в них є батьківська хата, куди можна повернутися в будь-яку мить, щоб не сталося.
З рідного села вони їхати відмовилися навідріз, хоч як їх не кликали до себе діти, що порозліталися по всій Україні.
— Тут наше місце, тут і віку доживатимемо. А ви в гості приїжджайте, так краще буде.
Коли хата спорожніла, Галина прикипіла серцем до сусідки Аліни. Колись перша красуня і співуха на все село, після заміжжя дівчина наче зів’яла.
Про своє життя вона мовчала, але Галина бачила, як тяжко їй ведеться. І як могла, підтримувала.
— Ти ось що, Аліно, — казала не раз. — Як припече — біжи до нас. Ми з Сашком тебе в образу не дамо.
— Та навіщо я вам, тьотю Галю? — Аліна обережно поклала сонного малюка в ліжечко.
— Ніхто мені вже не допоможе. Так і буду мучитися. Йти мені нікуди. Мати назад не прийме. Сказала: якщо вийшла заміж, то й тягни свого хреста до старості. У неї такі поняття.
— І рідної дитини їй не шкода? А онук як же?! — жахнулася Галина.
Батьки Аліни жили в сусідньому селі.
— Не шкода… Сказала: якщо хочу йти від Романа, то доведеться малого в інтернат здавати. У свою хату не пустить. Батько зовсім хворий, матері не до нас. Сама ледь ходить…
— Господи, та хіба ж можна отак від своєї крові відректися? — похитала головою Галина.
— Куди ж цей світ котиться… Ану йди сюди!
Вона пригорнула до себе Аліну, яка вже ридала навзрид, і почала гойдати її, як малу дитину.
Тонка футболка молодої матері звимокла від сліз і молока.
— Оце так багатство… — Галина теплою долонею витерла Аліні щоки.
— Молока — хоч залийся! Пощастило Ілюшці. Все, витирай сльози, бо від нервів пропаде твоє багатство, чим малого годуватимеш? Збирайся!
— Куди ж я? Ромка скоро прийде. Кинеться шукати…
— А хай йому грець! Правильно ти казала — годі з ним розмовляти. Не розуміє по-людськи — навчимо інакше. Кому сказала?! Пакуй речі!
Свої і малого. Було в мене троє доньок, буде четверта. Не повинно так бути, щоб людині нікуди було піти, коли біда в двері стукає!
І нікому не дозволено чуже життя нівечити!
— Тьотю Галю, та навіщо вам ці проблеми? Він же вам життя не дасть! Буде кров пити!
— А хай тільки спробує! — Галина взялася в боки, і в очах її блиснув давній вогонь.
— У мене сини — як дуби, а в зятях — бойовий офіцер! Хай-но сунеться! Довго ти ще м’ятися будеш? Життя своє не шкода? Сама ж казала, що нічого до нього не лишилося. Ну то чого чекати? Ходімо!
Аліна завмерла на мить, а потім гарячково почала кидати в сумку дитячі речі. Підхопила малого на руки:
— Я готова.
— А задньої не даси? — примружилася стара. — Не дозволиш знову об себе ноги витирати?
— Ні! — твердо похитала головою Аліна, притискаючи до себе сина.
— Мені тепер є заради кого жити. Не хочу, щоб син мене такою затурканою бачив. Хай краще взагалі батька не знає, ніж бачити Романа таким…
— От і добре. А Ромці ми трохи мізки на місце вправимо. Не захоче по-доброму — то нехай котиться під три чорти.
Аліна ступила за поріг, але раптом зупинилася й обернулася.
— Що, дитино?
— Навіщо це вам?
— Борги віддаю. Це мені треба, рідна. От і дозволь мені зробити щось для вас із малим. І не питай нічого. Прийде час — сама розкажу.
Так у хаті Галини й Сашка з’явилися ще одна донька та онук.
Роман, звісно, припхався качати права. Але отримав такого відкоту, що більше й носа не потикав.
Стара мисливська рушниця, яку дід Сашко тримав у руках, коли вийшов на ґанок, була відома на все село — кращого мисливця за нього тут не знали.
— Мені, синку, втрачати нічого, — лагідно, по-батьківськи всміхнувся Сашко Романові, з якого вмить злетів увесь хміль.
— Мене навіть не посадять, вік уже не той. А поваги в людей вистачить, щоб повірили: ти на мене кинувся, а я оборонявся у своєму дворі. Тож ти ці дурниці покинь.
Моя Галя сказала, що Аліна їй тепер донька. Значить, і мені теж. А за своїх дітей я горлянку перегризу. І ти це знаєш. Тому йди-но проспися гарненько.
Роману нічого не лишалося, як забратися геть. До нього намагалися достукатися, але горілка виявилася сильнішою.
Пив, поки не зник із села взагалі.
Залишив по собі тільки гіркий спогад та світлого, трохи капловухого і дуже доброго хлопчиська, який щиро називав Галину бабусею, а Сашка — дідом.
І хай вони не були рідними по крові. Хіба ж серцю накажеш? Воно не розбирає, де свій, а де чужий. У нього інші мірки.
Якщо воно велике, у ньому всім вистачить тепла. Заб’ється сильніше, віддаючи любов тим, хто цього найбільше потребує, і заспокоїться лише тоді, коли відчує — своїм добре.
***
Чужих дітей, як і чужого болю, мабуть, справді не буває, якщо дивитися на світ не лише очима, а й душею.
Деколи абсолютно стороння людина може стати ріднішою за тих, з ким нас поєднує кров, просто простягнувши руку у найтемніший момент.
Цікаво, скільки ще таких тихих, непомітних янголів живуть поруч із нами на сусідніх вулицях, щодня рятуючи чиїсь поламані долі?
