— Мамо, Богдан з нами їхати не хоче.
На кухні пахло печеною картопелько з свіжим салом. За вікном хлопчаки вже гукали одне одного на футбол — і між цими двома звуками, материнським голосом у слухавці й дитячим галасом надворі, Олена Василівна раптом зрозуміла: сьогодні знову говоритимуть так, ніби онука їм лише позичили. А вони ніби не впоралися.
— Звісно, не хоче, — тихо сказала вона. — Тут його однокласники, друзі. А там, у вашому закордоні, він нікого не знає.
— Я ж просила вас поговорити з ним. Підготувати, що доведеться переїжджати.
— Говорили. Пояснювали, що йому буде краще у великому місті. Поруч із татом. Поруч із мамою.
— І що?
— І нічого. Він навіть слухати не став. Утік грати у футбол із хлопцями.
— Зовсім ви його розбалували. Нікого не слухається. Нас за батьків не вважає.
Олена Василівна гучно поставила каструлю на плиту так, що алюміній дзенькнув.
— Он як заговорила тепер. Ми з батьком винні, що не так виховали? То не залишали б дитину нам, раз ми погані. Взяли б із собою.
— Мамо, ти ж знаєш: ми не могли інакше.
— Тоді й не треба нас винити.
Вона відвернулася до плити, ховаючи сльози образи. Не вперше чула від доньки й зятя, що Богдан виріс неслухняним і розбещеним.
Особливо багато претензій посипалося тоді, коли онук відмовився їхати до батьків назавжди. Сказав просто: хоче лишитися з бабусею й дідом.
Внука вони з чоловіком ростили років десять. А може, й більше — якщо порахувати всі ті рази, коли донька із зятем лишали його «ненадовго». З різних причин. Завжди з причин.
Уперше батьки поїхали, коли Богданові було лише вісім місяців. У рідному місті з підприємств — консервний завод, невеликий м’ясний і молочний комбінати. Добре оплачувану роботу знайти було важко.
Молоді пожили з батьками: спершу з одними, потім з іншими. Зняли квартиру. Зять Петро не вжився з тестем і тещею. Невістка Рита — зі свекрухою і свекром. До великих сварок не дійшло, але в хаті стало тісно від недомовок.
Тож вирішили шукати щастя далеко. Зібрали валізи й рвонули на заробітки в Нідерланди: заробити грошей, купити квартиру, потім уже все як слід.
Маленький Богдан у валізу не вліз. Довелося лишити батькам Рити. «На час», як тоді здавалося.
Петрові батьки теж не стояли осторонь. Дитина кочувала з однієї хати в іншу — залежно від того, хто того дня був вільний. Підключилися сестри й брати Рити та Петра. Допомогти молодим досягти такої великої мети вважалося справою святою.
До двох років Богдан жив на кілька будинків. Батьки приїжджали в гості, тискали сина — і знову зникали. Жили в гуртожитку. Квартири, на яку відкладали, ще не було навіть у мріях. Не сумували. Працювали практично цілодобово.
З дитиною на руках так заробляти навряд чи змогли б.
Того дня, коли святкували день народження Богданчика — дві свічки на торті, — гостро постало питання, що з ним далі. Петро з Ритою виннувато розводили руками: жити з дитиною ніде, і з місцем у садочку біда.
І Богдан знову лишився в діда з бабусею. Рідня поклопотала — хлопчик пішов у садочок «Сонечко», під самим будинком.
Жилося йому добре. Бабусі читали книжки й розповідали казки. Діди катали на машині й брали на риболовлю. Дядьки й тітки дарували подарунки.
Їхні діти дружили з Богданом, тягали його всюди за собою, витирали носа й нікому не давали кривдити.
За мамою з татом він не скучав. Але щиро радів подарункам, які надсилали поштою або привозили самі.
Сидів у них на колінах, поки були.
І забував, що вони існують, щойно від’їжджали.
Квартиру Петро з Ритою купили, коли Богданові виповнилося шість. Вирішили: пора з’єднуватися. Хлопчик жахнувся самої думки розлучитися з дідом і бабусею. Довелося вивозити обманом.
Умовили подивитися мамонта в музеї. Він неохоче погодився.
— Тільки ненадовго. Подивимося мамонта — і назад, — твердив усю дорогу й витирав рукавом сльози.
Рита тоді вже чекала на другу дитину, і ті дні давалися їй нелегко. А Богдан, щойно приїхав до мами з татом, занедужав першого ж дня.
Застуджений, увесь у сльозах, він просидів біля вікна тиждень. Так і не дійшов до музею з мамонтом. Мама боялася підхопити від сина недугу, тож ховалася в сусідній кімнаті й виходила на кухню в масці — нагодувати своїх чоловіків.
Довелося терміново викликати Петрового батька. Дід забрав онука назад. І щойно потяг повернув в напрямку додому — кашель, шмарклі й усе інше зникли, наче їх і не було.
Далі чекали, поки в сім’ї з’явиться менший. Потім — поки Данилко трохи зміцніє. Потім випливли інші справи.
Богданові йшов уже дванадцятий, коли батьки нарешті виявилися «готовими» забрати старшого сина. Квартира обставлена. Меншому Данилові дали місце в садочку. Рита нарешті могла вийти на роботу.
А Богдан, за їхнім задумом, мав допомагати доглядати молодшого, коли старших не буде вдома.
З такими добрими намірами Петро з Ритою приїхали до батьків. Чомусь ті новині не зраділи.
— Могли б попередити заздалегідь, — буркнув невдоволено батько Рити.
Олена Василівна хапнулася за серце, уявивши розлуку з улюбленим онуком.
— Так то ми його батьки, — спалахнув Петро на тестя. — Можемо забрати, коли захочемо.
— Ага. Чого там церемонитися. Захотіли — лишили. Передумали — забрали.
Вони з Петром не терпіли один одного ще з тих часів, коли молоді змушено жили в цій хаті. Зятеві захотілося показати: він уже не хлопчик. Серйозний чоловік. Сам вирішує.
Тому якось, поки старші гостювали в родичів, він затіяв ремонт у їхній квартирі. З коридора викинув шафу, розламав комірчину, розширив прохід. З дружиною наклеїли світлі шпалери й чекали захоплених зойків.
Зойки були. Але з зовсім іншого приводу. Шафа була дорога як пам’ять. А в комірчині завжди стояли банки з соліннями.
— Хто вас просив, щоб вас розкурочило! — гримів тесть.
Теща зітхала над банками, виставленими посеред спальні.
— А речі де? Що в шафі були?
— Там же самий мотлох лежав, — надули губи молоді. — Ми все викинули.
Може, й мотлох. Але дорогий серцю. Старші довго жалкували за втраченим. А ображені зять із донькою переїхали до інших сватів. Там спробували критикувати давній кухонний посуд і «несучасний» побут. Не на тих натрапили.
Свекор стукнув кулаком по столу:
— У своєму домі житимете як хочете. А тут наші правила. Будьте ласкаві їх дотримуватися.
Дотримуватися не схотіли. Зняли квартиру. За пів року проїли всі запаси. З малою дитиною на руках і на одну зарплату винаймати житло виявилося важко. А вертатися до старших не хотілося.
Тому свого часу Петро з Ритою й поїхали так далеко: жити заможно й не терпіти «забаганок» дорослих.
Усе в них вийшло. Квартиру купили. Обжилися. З’явився ще один синочок. Лишалося забрати старшого — і можна жити щасливо у великій світлій квартирі з новими меблями.
От тільки Богдан чомусь цій перспективі зовсім не зрадів.
Він знизував плечима й озирається на бабусю з дідом, шукаючи захисту від тих, хто збирався вивезти його з рідної хати.
Мама з татом його влаштовували як гостьові батьки: з’являються раз на рік із подарунками та розповідями про свою “країну мрій”.
— Не хочу я з вами жити. І вашого Данька няньчити, — заявив він, коли батько почав тиснути. — Залиште мене тут.
— Що значить — вашого Данька? — спалахнув Петро й стукнув кулаком по столу. — Він твій брат.
— Не треба тут кулаками стукати, — заступилася теща за Богдана, якого виняньчила з пелюшок і любила більше за всіх інших онуків. — Не лякай дитину!
Богдан зло дивився на молодшого брата — через якого, як йому здавалося, доведеться їхати на якийсь інший край світу.
Він заздалегідь зненавидів усе, що там на нього чекало. Страшило незнайоме велике місто, де він нікого не знав.
— Не поїду я з вами, — твердо сказав Богдан, стиснувши кулаки. — Це дуже далеко. І взагалі…
На очах блиснули сльози. Він опустив голову й гірко всхлипнув.
— Ти ще пореви, — розізлився Петро. — Виростили з хлопця нюню. Слюнтяя безтолкового!
Це було гірше за ляпас людям, які стільки літ віддали онукові. Піднявся скандал. Наговорилося зайвого.
Рита з Петром били себе в груди, доводячи батьківське право. Ображена рідня перелічувала, скільки вклала сил — і грошових, і душевних, і звичайної щоденної праці. Але закон був на боці молодих батьків. Дитину забрали силою.
Заплаканого навзрид Богдана відірвали від бабусь і запихали у вагон. Діди стискали кулаки від безсилля.
Решта родини теж образилася. Вони ж бо також ростили племінника. Слова невдячних батьків зачепили всіх. Велика сім’я відчула себе приниженою. Стільки років допомагали молодим задурно, іноді навіть собі на шкоду.
А Рита з Петром були певні своєї правоти: довірили близьким найдорожче, що мали, — а результат виявився сумним.
Цей результат сидів із кам’яним обличчям на верхній полиці купе. Відмовлявся від їжі. Не хотів із ними розмовляти.
— Налаштували хлопця проти нас, — кипів Петро.
Дружина підтакувала: от і довіряй після цього батькам дітей.
— Він жодного разу не назвав нас татом і мамою, — зривалася Рита й смикнула Богдана за ногу. — Чого сидиш? Злазь. Пограйся з братом.
— Не хочу. Сама грайся зі своїм сином.
Богдан засунувся в самий куток. Батько силоміць видер його звідти й стягнув униз.
— Грайся, тобі сказали!
Малий Данько простягнув братові іграшкову машинку й усміхнувся, намагаючись привернути увагу:
— Богданчику, пограємось!
Той зі злості відкинув його руку. Від ненавмисного поштовху малюк вдарився обличчям у залізний кузов.
Цієї подряпини й цяточки крові вистачило, щоб роздратований Петро зірвався. Одним рухом випхнув Богдана з купе в коридор.
Хлопець відлетів, упав, швидко схопився на ноги й викрикнув брудні, дуже негарні слова.
— Я тебе зараз… — батько стиснув кулаки, але, побачивши, що з сусіднього купе виглядають люди, тільки просипів: — Іди сюди. Не сором нас!
Богдан кинувся коридором і замкнувся в туалеті. Витягнути його було непросто: міг утрутитися провідник. А привертати чужу увагу Петрові не хотілося. Сусіди й без того вже голосно обговорювали його поведінку.
Плакав Данько. Рита, утираючи йому обличчя, збилася з голосу. Петро відволікся на них. А коли згадав про старшого й підійшов до туалету — там уже нікого не було.
Найближчу годину він шукав сина по вагонах. Не знайшовши, змушений був звернутися до провідника. За цей час потяг зупинявся один раз, ненадовго. Якщо Богдан зійшов — то лише там.
Так і було. Хлопець вискочив із туалету, поки потяг стояв, і прошмигнув за будівлю вокзалу. Що робити далі — не знав. Головне було втекти від батька й матері, які силою тягли його в бік кордону — нянькою для Данька.
Молодший брат йому навіть подобався. Може, вони б і потоваришували, якби дорослі були обережнішими в словах. Але ті одразу заявили: Богдан їм потрібен як нянька. І цим налаштували підлітка і проти себе, і проти Данилка.
Його, що виріс без їхньої участі, вони бачили вже майже дорослим. Розумним. І водночас зобов’язаним слухатися. Вони не бачили його перших кроків. Не чули перших слів. Не сиділи ночами біля ліжечка, коли дитині було зле. Не плакали від страху за нього.
Лишили крихітку батькам — і отримали підлітка, якого не треба вчити тримати ложку й зав’язувати шнурки. Абетку й таблицю множення вже вивчено. Два роки з хлопцем займався логопед. З п’яти років ходив у басейн.
У Рити з Петром був лише маленький Данько. З ним вони знали, як бути. А норовистий підліток виявився не по зубах.
«Зникла дитина, відстала від потяга на станції», — повідомлення розійшлося всім, хто того дня був на зміні й міг стати до пошуків.
Слід знайшовся швидко. Хлопець у жовтій футболці й самих шкарпетках, без взуття, питав у двірника, як пройти до траси.
Поліцейська машина наздогнала Богдана за десять кілометрів від станції. Голодного. Босого. Від шкарпеток лишилася лише гумка зверху.
— Якщо віддасте мене батькам — утечу в ліс і там пропаду, — похмуро сказав він і сів, відвернувшись до вікна.
Потерті до крові ноги йому перев’язали. Після довгих розбирань передали мамі з татом, які трусилися від страху.
Вони зійшли з потяга, забрали речі й мовчки повізли сина таксі до бабусі з дідом. Ризикувати більше не стали — побачили, з якою ненавистю дивиться на них син.
У таксі дорослі мовчали. Лише Данько всю дорогу смикав старшого брата й пошепки розповідав, як за нього боявся. Богдан відвертався, намагався відчепитися. А потім обережно обійняв малюка. І вони заснули вдвох на задньому сидінні.
— Наробили діла, — зітхнув дід, приймаючи на руки Даню.
Бабуся плакала, притискаючи втікача до себе.
— Заходьте в хату. Чого вже тепер.
— Ми в готелі переночуємо, — Петро з Ритою так і не вийшли з машини. — Завтра їдемо. За Даньком заїдемо в обід.
— Ідіть ви…
Дід зірвався — і одразу опанував себе.
— Робіть що хочете. Тільки Богдана не чіпайте. А якщо вам іще не затьмарила голову ця зарплата — продавайте квартиру й переїжджайте сюди. Будете поруч із сином.
Щасливий Богдан увесь вечір грався з молодшим братом. Вони шушукалися, сміялися й знову заснули в обіймах. Старший спав неспокійно, метався, стогнав крізь сон, випадково зачіпаючи перев’язаними ногами узголів’я. Менший лише міцніше стискав обійми й сопів, уткнувшись братові в груди.
А в готелі Рита з Петром знову і знову шукали розв’язку цієї неможливої задачі.
— Може, таки переїдемо сюди? — дружина заламувала руки й з надією дивилася на Петра. — Люди ж живуть.
— Ти митимеш підлоги, а я піду в котельню, — криво всміхнувся чоловік. — І прощавайте мрії про хорошу машину, про поїздки до моря. Ми з таким трудом улаштувалися на добре підприємство. За місяць маємо стільки, скільки в цій дірі за рік не заробиш. І все кинути через забаганки нестерпного хлопчака?
— Він же наш син, — несміливо пробувала Рита.
Різко ламати життя вона теж не була готова.
— Який він наш, — відмахнувся Петро. — Оті…
Він вилаявся так, що дружина здригнулася й затулила вуха. Зробила вигляд, що не почула.
— Оті… виростили чорт зна що. Легше лишити його тут, ніж перевиховувати.
— Богданчику, поїдь зі мною, — вранці Данько зазирав старшому братові в очі й благально склав руки на грудях. Так робила мама, коли хотіла щось випросити в тата.
— Не поїду, Даньку, — погладив підліток малюка по голові. — Мій дім тут. Ти краще сам приїжджай у гості. На все літо. Підемо на риболовлю. Я тобі вудки подарую.
— Приїду, — по-дорослому запевнив Даня. — Обов’язково приїду. Я тільки не розумію: чому твій дім тут, а мій — там? Ми ж брати. Мали б жити разом.
— І я не знаю, — знову торкнувся Богдан світлих пасом молодшого. — Напевно, так треба було дорослим.
***
Дитину можна залишити «ненадовго» — і не помітити, як це ненадовго стає її єдиним справжнім життям. Батьківське право вміє звучати гучно, а от батьківська присутність — завжди тихіша, і саме її потім неможливо добрати подарунками чи великою квартирою. І найгіркіше, мабуть, питання лишається не до закону, а до серця: чиєю насправді є дитина — тих, хто її народив, чи тих, хто був поруч, коли вона вчилася бути людиною?
