Бачу дорогу машину і подумки помічаю, що я стільки за все життя, напевно, не зароблю, щоб її купити, колега обговорює дизайнерський проект за 150 тисяч, говорить як про якусь дрібницю, а я думаю, що навіть простий ремонт у квартирі за таку суму собі дозволити не можу, в поліклініці на першому поверсі особливе крило для «елітних» пацієнтів, і мене точить зсередини думка, що я ніколи не лікуватимуся там, це для обраних, еліти суспільства

Останнім часом сильно мучать думки про своє низьке соціальне становище. Мені близько 30 років, раніше не задумувалася  на цю тему, жила своїм життям (у якому все було більш-менш нормально), але зараз мене немов перекосило.

Може це і є криза середнього віку, не знаю. Наприклад, бачу дорогу машину і подумки помічаю, що я стільки за все життя, напевно, не зароблю, щоб її купити.

Колега обговорює дизайнерський проект за 150 тисяч, говорить як про якусь дрібницю, а я думаю, що навіть простий ремонт у квартирі за таку суму собі дозволити не можу.

Уточню про всяк випадок, що зла нікому не бажаю і, навпаки, готова порадіти, що хоч у когось із фінансами все гаразд. Або в поліклініці на першому поверсі особливе крило для «елітних» пацієнтів, і мене точить зсередини думка, що я ніколи не лікуватимуся там, це для обраних, еліти суспільства.

А я, як то кажуть, холоп чи смерд, якому судилося все життя стояти в черзі за талонами. Звучить абсурдно, але навіть у книгах та фільмах  мене переслідує це якесь дивне божевілля.

Перечитую періодично класику, і якщо раніше я звертала увагу на атмосферу того часу, характери героїв, сюжет, то зараз у першу чергу впадає у вічі те, що є пани, багаті, шановні люди з цікавим життям, а є прислуга. І, звичайно ж, я себе записую в другу категорію.

Переглядала фільм «Титанік», і якщо раніше для мене це був лише фільм, то тепер в очі кидаються приниження пасажирів нижчого класу, як на їхній палубі вигулювали собак, наприклад. І проводжу паралелі — адже я і є той самий пасажир третього класу і третього сорту, здатний оплатити лише найдешевший квиток, і то тільки раз на рік-два.

На ярмарку де всі їдять на вулиці на лавках, мені стало нудно. Усі сиділи битком набиті і змушені були їсти абияк, без жодного комфорту.

Обмовлюся, що ні в якому разі інших людей я не засуджую, думаю, у цьому натовпі було пристойно тих, хто заробляє на порядок більше за мене і не переживає з цього приводу. Загалом, це мої особисті таргани, що моя доля – тулиться на таких ось лавках.

І такі думки буквально переслідують мене всюди, у всіх ситуаціях. Мені подвійно дико, тому що все своє життя до сьогодення я абсолютно не переживала з цього приводу, не цікавилася предметами розкоші, жила своїм життям і горя не знала.

Про дітей думаю в тому ж ключі (з чоловіком плануємо дитину), який сенс мені планувати дитину, якщо жодного нормального життя і жодних унікальних і цінних генів я не зможу дати.

Сенс мені планувати ще одного холопа? Адже я і своє життя не змогла успішно побудувати.

Розумом я усвідомлюю, що в цих муках немає сенсу, це все одно нічого не змінить, а тільки нерви вимотає. Але як не намагаюся, не виходить позбутися таких думок. Буду вдячна, якщо порадите, як упоратися з цими дивними думками.