Головна

Життєві історії

— На рідного сина! Розумієш, Маріє? Вкрасти гроші у нас, у стареньких, а провину спихнути на власну десятирічну дитину… Що ж це за матір така? — Боже мій, Олю, та це ж у голові не вкладається
Життєві історії 0
— Як у неї тільки язик повернувся таке сказати? Дивиться мені просто у вічі, навіть не змигне, і заявляє: «Це не я взяла. На онука свого грішіть!». Ольга
Гончарювали в їхньому роду, скільки Дем’ян себе пам’ятав, і до нього ще стільки ж. Дід садовив його, трирічного, поруч із собою — не вчити, а щоб звикав до запаху вогкої глини, як інші діти звикають до запаху хліба. Копали її за річкою, синювату, масну; місили ногами в ночвах, вибирали камінчики пучками, і ця марудна справа була першим, що він у житті робив по-справжньому
Життєві історії 0
— Діду, ну чого ти як не рідний? Тебе ж в інтернеті з руками відірвуть! — Руки в мене свої, — Дем’ян навіть голови не підняв від гончарного
— Оксано, ну хто так ставить? Мамине місце — на чолі столу, обличчям до дверей! Я ж тобі сто разів казала. Ти в нас, звісно, людина нова, тобі не втямки, але в нашому роду так заведено. Так-с… Скатертину випрасуй. Доріжки вибий. І не метушися ти під ногами, заради Бога. Без тебе впораюся
Життєві історії 0
Двадцять років. Рівно двадцять років я для них «нова людина». Я мовчки відступила і віддала той нещасний стілець. Не вперше. І, як мені тоді здавалося, не востаннє. Зовиця
— Ягоди їдять залюбки, картопельку молоду теж полюбляють, а от самим ручками щось зробити — Боже збав! — Ми ж люди міські, — закочує очі невістка, коли мова заходить про город. — Ми просто тимчасово на природі живемо
Життєві історії 0
Літній вечір дихав приємною прохолодою, Надія Григорівна втомлено опустилася на стілець у кухні своєї київської квартири. На столі духмянів трав’яний чай із м’ятою, а навпроти сиділа давня подруга
У нас є на приметі чудовий хлопець… — Ні! — крик бабусі Олена почула з іншого кінця ділянки, де обрізала троянди на прохання мами. — Хватить нам домовлених шлюбів у родині! Нехай Оленка сама вирішує, з ким і як їй жити! — А що поганого в домовлених шлюбах, мамо? Щось я тебе не розумію! — здивовано протягнула Галина, дивлячись на доньку, що поспішала до будинку. — Ми з чоловіком так і познайомилися. Ви з татом вирішили, що так буде краще
Життєві історії 0
— І тата, Оленко! Не забудь про тата! Його треба годувати строго по годинах. Обов’язково. Інакше лікар знову почне лаятися. — Я пам’ятаю, мамо. — Ти в мене
Вона постійно їсть! І їсть багацько. Твій дід щодня їй такі торби тягає! А вона ще й носом крутить: не ту ковбасу взяв, не ті сирочки купив… Зовсім чоловіка заїздила! А він добрий, відмовити не може, жаліє: мовляв, у тебе суглоби хворі, важко самій сумки носити… Та вона ще всіх нас переживе
Життєві історії 0
Тетяна провідувала дідуся не так часто, як хотілося б. Дарма що Кирилу Володимировичу вже стукнуло сімдесят чотири, він і досі був жвавим та непосидючим. Навіть підпрацьовував у приватній
Після довгих торгів у ломбарді за рогом вона отримала вісімнадцять тисяч гривень. Знайомий оцінювач, ховаючи прикрасу, запобігливо всміхнувся: — До побачення, Вероніко Артурівно! Заходьте ще! — Зайду, якщо нарешті нормально оцінювати почнеш, — буркнула вона і швидко вийшла на вулицю. Одразу ж попрямувала до супермаркету. Набрала продуктів
Життєві історії 0
Знову їй наснився той прекрасний сон. Вона — молода, вродлива модель — дефілює подіумом. Ритмічна, граційна хода, жодного зайвого руху. Ідеальна постава, погляд, що приковує до себе сотні
— Мам, я до баби. — Мілано. Спати. У своєму ліжечку. — А в баби те-е-епленько… — дівчинка вже стояла босоніж на підлозі. — Я до неї під бік. Трішки. І перш ніж Юля встигла відповісти, донька прошльопала в сусідню кімнату, де на старому дивані прилягла відпочити Марія
Життєві історії 0
— Мамо, ну я ж сто разів просила: після сьомої — ніяких солодощів! У нас режим! Юля промовила це ще з порога, навіть не встигнувши роздягнутися. Слова вихопилися
— Та вони ж самі мене викреслили зі свого життя! Як річ, що відслужила своє. Сина, щойно він одружився з тією Оленою, ніби підмінили. Знаєте, вона з перших днів усім своїм виглядом показувала: у нас тепер своя родина, ми — окремо, а ви, мамо, — десь там, за бортом. Думаєте, мені не боліло
Життєві історії 0
Перебираючи старі пожовклі світлини, Ольга Данилівна надовго затримує погляд на одній із них — там, де її єдиний син ще малий і щиро усміхається в об’єктив. Жінка різко
— Ти тільки уяви! — сплескує руками Ірина Федорівна. — Найстаршій дочці двадцять п’ять! Вони двадцять років у Києві живуть і весь час по чужих кутках! Обоє батьків працюють, потім у них з’явилося ще двоє дівчат (одній зараз вісімнадцять, меншій — чотирнадцять), і всі гуртом туляться по орендованих квартирах! Це ж як треба жити
Життєві історії 0
— От скажи мені, Галю, як воно так треба примудритися прожити життя, щоб на старість літ не мати за душею геть нічого? — емоційно ділилася вона з давньою

You cannot copy content of this page