Тобі всього шістдесят три роки, мамо. Ти ще повна сил. У тебе є куми, сусідки, дача. Ти чудово даєш собі раду без мене — завжди давала, коли тобі це було вигідно. — Ти все перекручуєш з ніг на голову! — Я просто кажу правду. І якщо ти не можеш її прийняти — це вже не моя провина. — Ти потвора! — в істериці закричала матір. — Я дала життя бездушній потворі
Катерина стояла перед дзеркалом у ванній, спершись руками на холодний фаянс умивальника, і довго, пильно вдивлялася у власне відображення. Не впізнавала. Паспорт уперто стверджував, що їй сорок три,
— Це червона риба. І сир, — відповіла я, нічого не підозрюючи. — А що не так? Термін придатності вийшов? Віталик гепнув дверцятами так, що брязнули баночки. У його очах читалася суміш жаху і праведного гніву фінансового гуру. — Риба? Людо, це форель! Я знаю, скільки вона коштує в хорошому магазині. Це ж мінімум півтисячі гривень! А цей сир? Ще гривень триста! Ти взагалі розумієш, за що переплачуєш
У сучасному світі з’явилася зовсім нова, унікальна порода чоловіків. Якщо раніше жінки остерігалися відвертих альфонсів, маминих синочків чи неконтрольованих ревнивців, то тепер на арену вийшли вони — «мамчині
— А це що? — Домашнє сало! Сама солила, уявляєте? Навчилася. — Треба ж… Господинею виросла. Вся в матір. Дмитро поставив чайник на плиту. Запала незручна тиша. — Дядьку Дмитре, — прокашлявшись, видала Настя. — Я заміж виходжу. — Ну, вітаю! Хто наречений
Дмитро поспішав додому після важкого робочого дня. Забіг дорогою в кулінарію “Сільпо”, набрав смаколиків і вже уявляв, як затишно повечеряє. Аж раптом біля під’їзду його гукнув дзвінкий жіночий
Раз уже приїхали, раз уже нарили землі, раз уже моє хазяйство чіпаєте — давайте робити все по-хазяйськи. У мене картопля ще не саджена. Шість мішків у сараї лежить. Он те поле, від бані й аж до самого паркану — двадцять довгих рядів. Лопати є в підсобці. Вперед до праці
Марина стояла у дверях в одній шкарпетці — другу стискала в руці — і дивилася, як її Костя вантажить у багажник свого «Дастера» розкладний мангал і три здоровенні
На кухні мати сиділа біля плити і дивилася, як у сковорідці рум’яняться пухкі пиріжки. Дівчина підійшла, сіла просто на підлогу і пригорнулася до маминих колін. Більше нічого не було треба. Ось воно, щастя — рідні обійми і знайомий з дитинства запах маминого тіста. — Згорять же ж, Валю! — спохопилася матір. — Нічого, я і такі з’їм
— Та чому ж ви раніше не сказали?! — голос Валі зірвався на хрипкий шепіт, а пальці так стиснули слухавку, що аж кісточки побіліли. — Боже ж мій,
Чоловік у неї хоч і не красень, зате лагідний, її і дітей на руках носить. А тебе жаба душить! — Душить! От чого комусь усе, а іншим — нічого? Ні шкіри, ні пики, а діти в них — просто як з картинки! Звідки в таких батьків такі красиві діти?! — Та генетика це! Мій чоловік казав, що батько в Галі писаним красенем був
— Матінко рідна, та хіба ж то чоловік?! Якесь непорозуміння, їй-богу! Невже Галина сама не бачить, за кого заміж зібралася? Маленький, щупленький, страшненький, як смертний гріх! Ні вродою,
На невеликій кухні запаморочливо пахло смаженою картопелькою з цибулею. Віктор її просто обожнював і міг їсти хоч тричі на день. — Ой, ти ж з дороги, голодний! — стрепенулася мати й підняла кришку зі сковорідки, звідки смачно шипнуло гарячою олією. — Зараз нагодую, сідай
— Мам, я вдома! — гукнув Віктор, ледве переступивши поріг і втомлено стягуючи з плечей куртку. І тієї ж миті за стіною знову пролунав глухий, болісний зойк. Їхній
Я ж тут, по суті, не лише чоловік, а й гаманець. Я плачу за комуналку, купую продукти, одягаю його — хоча, давай відверто, не зобов’язаний. А він до мене як до порожнього місця! — Ну ти ж дорослий чоловік, — важко зітхала вона. — А він іще дитина. Ти маєш бути мудрішим і розуміти. У тебе ж своїх дітей не було, от ти й не знаєш, як це
Ох, якби мені ще кілька років тому хтось сказав, що мою, з такою любов’ю омріяну родину розіб’є не коханка, не втручання родичів і не життєві кризи, а один-єдиний
Приходжу з чергування, а в коридорі пакет фірмовий лежить, донька крутиться біля дзеркала, на дивані лахи нові розкидані, — згадує Галина. — Я одразу все зрозуміла. Те, чим я просто милуюся і не можу собі дозволити, Люда — мати-одиначка, яка живе за мій кошт і їсть за мій кошт, — легко собі купила, щойно завелися якісь копійки. — Я сама заробила! — обурилася донька на претензії матері. — Це мої гроші, і я маю право витратити їх на себе
— Тоню, ну які в неї можуть бути «свої гроші»?! — обурюється Галина, нервово стискаючи телефон. — Ти не плутай праведне з грішним. Ти ж не знаєш, як
— Ах ви, хапуги! Торгаші кляті! — заволав він своїм фірмовим, командирським басом, від якого дрижали шибки. — Та щоб я, старий хворий батько, рідній невістці за шмат мʼяса платив?! Та щоб я свою кровну пенсію вам віддав?! Кровопивці! Я до них з відкритою душею, а вони мені лічильник вмикають! Та ні копійки ви від мене не отримаєте
У нашому суспільстві чомусь намертво, мов цвяхом, прибитий один залізобетонний стереотип, який не піддається жодній логіці: щойно людині стукає шістдесят п’ять, вона автоматично отримує негласне право накинути на

You cannot copy content of this page