— Катре, ти мені ще довго жили витягуватимеш?! Чого сапа в кутку нудьгує, а на городі лобода вже в пояс?!
Мамин різкий окрик, здавалося, аж шибку у вікні сколихнув. Катруся важко зітхнула і мовчки закрила зошит. Знову доведеться дописувати рівняння вночі, при світлі старенької настільної лампи.
Мама ж бо щиро вірила, що всі ті шкільні премудрості сільській дівчині — як мертвому припарка.
— Худобу порати та грядки полоти — фізика не треба! — не вгамовувалася мати з сіней.
— А біологія? — несміливо озвалася дівчина.
— Теж мені наука! Якось же люди без неї обходилися, і ти не пропадеш. Іди-но краще Лиску подої. Більше толку буде!
Катруся слухалася. А куди ж дінешся? Про те, щоб поїхати вчитися до міста, залишалося тільки мріяти, сховавши ті світлі думки на самісіньке дно душі. Після того, як батько зібрав речі й пішов із сім’ї, мама сама ледь тягнула їх трьох.
Адже крім п’ятнадцятирічної Каті, підростали ще малі Павлик та Оленка. Їм і їсти треба щодня, і взути-вдягнути щось.
І був би той батько десь за морями-океанами — то ще пів біди. Так ні ж! Жив він прямісінько навпроти, через вулицю, світив своїми новими вікнами.
Тільки-но хвірткою гримнув, ідучи до молодої панянки, так і викреслив колишню родину з пам’яті, наче їх і не було на світі.
Тепер там, за високим модним парканом, бігало троє нових дітлахів — Василько, Марічка та Петрик. Малі, окасті, замурзані й вічно голодні до уваги.
Тільки-но Катю на вулиці вгледять — мчать назустріч, бо знають: старша сестра не відштовхне. Катя не вміла злитися на малих. Їй просто до сліз було прикро, що рідних Павлика з Оленкою так не люблять.
Мати ж суворо забороняла навіть дивитися в бік того двору.
— Ще чого! Чужі вони вам! Щоб і не думали з тим кодлом водитися!
— Мамо, ну як же? Батько ж у нас один… — не розуміла дівчина, чому діти мусять нести хрест за дорослі гріхи.
— Тобі соромно має бути, Катерино! Кого ти батьком кличеш? Того зрадника, що кусня хліба вам жодного разу не передав?!
Після таких слів мати чорніла обличчям. Відтоді, як чоловік її покинув, вона ніби постаріла на десяток літ. Очі запали, вуста зціпилися в тонку лінію, щоб, не дай Боже, жодне лагідне слово не вирвалося назовні.
Життя ж бо — не медяник. Солодкого в ньому на копійку, а гіркого — на сотню. От нехай і діти звикають до суворої правди, потім менше плакатимуть!
Точила туга материне серце, висушувала душу завчасу. Сусідки не раз радили їй плюнути на все та й виїхати кудись подалі, раз у колишнього совісті нема. Але та впиралася:
— Це моя хата, батьківська! Нікуди я звідси не піду!
Тож Катя просто мовчки тягнула свого воза. Гляділа менших, поралася на городі. Свої підручники ховала на саму верхню полицю, бо Павлик з Оленкою вже не раз малювали в них свої «шедеври».
А малим же восени до школи. Їм уже й наплічники новенькі купили. Катя навіть відмовилася від нових кросівок, коли побачила, як у сестрички загорілися очі на рожевий ранець «як у принцеси».
А кросівки Каті згодом усе ж придбали. Бо батько нарешті почав платити аліменти.
Стало трохи легше, але мамину усмішку це не повернуло. Навпаки — вона ще більше спохмурніла, остаточно зрозумівши, що колишній просто відкуповується.
Поки дорослі варилися у своїх образах, Катя тихцем наглядала за всією вуличною малечею. З сусіднього двору дітлахи часто вибігали самі-самісінькі.
— Одне дрібніше за друге, а та зозуля навіть не дивиться за ними! — бурчала мати у вікно. — Катре! Глянь там надворі!
Катя вискакувала за ворота, збирала малечу, мов курчат, і відводила до батькової хвіртки. Робила це тихо, бо знала, що за дітьми там справді недоглядають — молодій дружині було не до того.
— Мамо, я на город! — крикнула Катя того фатального надвечір’я.
Сонце вже хилилося до заходу, золотячи шиферні дахи. З чийогось двору лунала якась стара українська пісня, а під ногами крутився Бровко — великий кудлатий пес, якого зазвичай спускали з ланцюга тільки на ніч.
— Ах ти ж пройдисвіт кудлатий, чого гуляєш? — Катя погладила пса. — Рано тобі ще. Ану, сиди смирно!
Вона пристебнула карабін, і Бровко тужливо заскиглив. Роботи на городі залишилося небагато. Катя саме досапувала останній рядок буряків, як раптом собака моторошно, протяжно завив.
Дівчина аж похолола. Пес був розумний, дарма голосу ніколи не подавав. Мати розповідала, що колись він був дуже злим, коли його тільки прихистили.
Малий Павлик тоді не спав ночами, а Бровко гавкав на кожен звук. Аж якось мама не витримала, вискочила у двір та як закричить:
— Замовкни зараз же! Пожалій мене!
І пес тоді ніби все зрозумів — сів і замовк назавжди. Тож якщо зараз він вив — сталася велика біда.
Не роздумуючи ні секунди, дівчина кинула сапу і побігла до двору. Бровко, натягнувши ланцюг, люто рвався до воріт.
— Катре, куди?! — долинув у спину мамин окрик.
Але Катя вже була за хвірткою. У повітрі їдко потягнуло димом. Хвіртка до батькового двору була замкнена зсередини — мачусі, мабуть, набридли докори сусідів, що діти бігають вулицею. Катя перемахнула через паркан, не думаючи про наслідки.
Двері в хату були зачинені.
— Є хто?! — крикнула вона, і в ту ж мить з-за вікна почувся суцільний дитячий плач.
Схопивши уламок цеглини, дівчина розбила шибку. У хаті стояла стіна чорного диму. Діти заголосили ще дужче. Раптом за спиною пролунав голос її матері:
— Швидше, Катюсю! Зараз повітря зайде — і все, пиши пропало!
І справді, по одвірку вже повзли язики полум’я.
— Мамо, поможи!
Катя застрибнула на підвіконня і пірнула в дим. Підхопила малу Марічку, яка намертво вчепилася їй у шию.
— Давай сюди! — кричала мати з вулиці, простягаючи руки.
Потім був Петрик. Потім Василько, який сам потягнувся до сестри. Коли Катя перекидала останнього малюка матері, у хаті щось страшно бахнуло.
Уже падаючи з вікна надвір, дівчина інстинктивно згрупувалася, закриваючи собою дитину. Щось важке вдарило її по голові, навалилося зверху, і світ раптово вимкнувся. Залишився тільки мамин тонкий крик, який розчинився в суцільній темряві.
Отямилася Катя вже в лікарняній палаті. Відкрила очі — а навколо глуха ніч.
— Тихо, Катрусю, тихо, — тепла мамина рука лягла на щоку. — Все добре. Ти впоралася.
— Діти де?
— Живі. Марічка тут, поруч сопе. Хлопчики в іншій палаті, просто диму наковталися. Завтра батько їх забере.
— Мамо, а чого так темно?
— Це пов’язка на очах. Ти вдарилася об якесь залізяччя, коли падала. Лікар сказав, скоро знімуть. Усе заживе.
Мамин голос зрадливо затремтів.
— Мам, ти плачеш? Не треба, я ж жива.
— Ох, доню… — мати схлипнула, вже не ховаючись, і міцно стисла Катину руку. — Якби не ти… Хіба я знайшла б у собі сили кинутися туди в полум’я?
— Знайшла б! — упевнено сказала Катя. — Ти в мене хороша.
— Та де там… Я ж батька твого так любила. А він усе перекреслив. Я ж себе догризала, вас накручувала. Вчора бачила, як та жінка з двору пішла, знала, що малі самі замкнені. І нічого не зробила.
Тільки коли ти туди кинулася, мене ніби крижаною водою облили. Діти ж не винні… Вони за батьків не відповідають. Я мало не втратила тебе через власну дурість і злість. Занадто дорогою ціною я порозумнішала.
— Мамо, ну все, минулося, — тихо сказала Катя, відчуваючи величезне полегшення. Вона знала, що тепер малеча буде з батьком.
— Відпочивай, доню, — погладила її мати. — А я посиджу біля тебе. Мені ще є про що подумати…
Після того, як Катю виписали, батько вперше за багато років прийшов до них у двір. Розмова була важкою, але тихою. Дорослі нарешті навчилися говорити, а не кричати.
За тиждень він зібрав речі, забрав своїх молодших дітей і назавжди поїхав із села. Катя вибігла за ворота провести малечу. Ті плакали, чіпляючись за її сукню.
— Тату, — Катя несміливо подивилася батькові в очі. — Можна я якось приїду? Дітей провідати?
Батько кліпнув, ховаючи скупу чоловічу сльозу, і тихо відповів:
— Приїжджай, доню…
Катя хотіла сказати, що поїде лише заради малих, але промовчала. Бо тепер вона точно знала: у житті є речі, набагато страшніші за старі образи. І часом треба ступити прямісінько у вогонь, щоб це нарешті зрозуміти.
Ось таку щемливу й життєву історію надіслала до нашої редакції читачка Катерина, згадуючи своє минуле, а ми з любов’ю підготували її для вас. Як часто ми дозволяємо давнім образам керувати нашим сьогоденням, забуваючи, що чужого болю не буває — особливо, коли йдеться про дітей.
Цікаво, а чи змогли б ви переступити через найгіркішу образу заради порятунку тих, хто цього щиро потребує?
