— Квартира, в якій ми жили з батьками, повністю належала татові, – розповідає Віра, – його спадщина від його батьків ще залишилася. А тепер, коли його не стало, таке розкрилося…
Вірі 32 роки, вона одружена, живуть із чоловіком до маленької однокімнатної квартири, яку купили на 5-му році шлюбу. Жінка одружена вже 9 років, її дитині всього 2 роки. Раніше завести дитину не наважилася: не було куди, вони з чоловіком багато працювали, кожну гривню економили, щоб вирішити житлове питання.
— Я у батьків одна, – продовжує Віра, – точніше, це у мами я одна, як виявилося, у тата є ще й син.
Щоправда, розкрилася після того як його не стало. Він хворів, Віра з чоловіком, які продовжували збирати гроші тепер уже на розширення житлоплощі, допомагали в лікуванні батька. Про заповіт дочка не думала. А як думати? Віра була впевнена, що у батька спадкоємців буде лише дві людини: вона та мама.
— З чоловіком навіть обговорювали, – згадує молода жінка, – мовляв, зараз гроші віддаємо, зате потім можна буде з мамою помінятися квартирами. Вона в нашу однокімнатну піде, ми перейдемо до нашої двокімнатної. Так і чесно було б, якби не спливла ця історія.
Історія, що спливла, викликала у Віри шок. Через 3 місяці після прощання з батьком за своєю часткою спадщини з’явився його син. Молодший брат Віри від іншої жінки. З’явився разом зі своєю матір’ю, яка показала всі необхідні папери: батьківство встановлено, так і є законний син.
— Братцю моєму 19 років, – посміхається Віра, – але навіть не це найголовніше. Найболючішим для мене виявилося те, що мама всі ці роки чудово знала про його існування. Знала про зраду батька, знала про синочка на боці, знала про те, що татко батьківство встановив. І мовчала!
Другу дитину батьки Віри намагалися зробити багато років, коли Вірі було 12 років мама потрапила до лікарні із проблемами по жіночому. Віра чудово пам’ятає, що становище було тоді небезпечним, маму ледве врятували, низка операцій, мама тривалий час провела в лікарні, потім відновлювалася.
— Ось у цей важкий час мій тато, якого я вважала порядною людиною, – посміхається Віра, – сплутався з бабою на боці і зробив довгоочікувану другу дитинку. Щоправда, не із законною дружиною, але начхати. Синочок, спадкоємець, він йому і прізвище своє дав, і аліменти, як виявилося, платив. Щоправда, коли батько хворів, то синочка й поряд не було, він на кшталт студент, грошей у нього немає. Зате спадок ділити прибіг і братик, і матуся його, яка з одруженим мужиком плуталася. І мамо! Як вона могла пробачити, зрозуміти та зберегти сім’ю – не моя справа. Але чому вона жодного слова не сказала мені, коли я вже виросла, ось чого я зрозуміти не можу.
— Він мені чоловік, – сказала мама, – я його любила. Та й тебе без батька не хотілося лишати. Вибачила. А що не казала… А навіщо? Батько не хотів, щоб ви зналися, я – тим паче.
-Але чому ти не зажадала захистити нас від розподілу спадщини? Чому не вимагала написати заповіту, дарчу, зрештою? Я останні гроші витрачала на лікування тата, вважаючи, що вони нам не знадобляться на квартиру, що ми просто поміняємось із тобою?
— А як я могла щось вимагати? – була відповідь, – Батько сказав, що у нього двоє дітей та крапка.
— Матуся братика вимагає, щоб їй виплатили його частку. За законом, це третина вартості нашої квартири, – каже Віра, – у мами таких грошей немає. І у нас із чоловіком теж.
— Але ми все ще можемо помінятися, – пропонує мама, – я піду жити у вашу, свою частку на тебе перепишу, а ви кредит на третину нашої квартири візьмете, от і все.
— Можете мене вважати ким завгодно, – каже Віра, – мамин варіант, звичайно, теж вихід. Але він мені не підходить. Мені підклали свиню сповільненої дії. Я про це навіть не знала. Я порахувала, якщо продамо з чоловіком свою однокімнатну, додамо гроші від спадкової частини двокімнатної, то без боргів собі житло купимо. Мама? Не знаю, що робитиме мати. Нехай у село їде, нехай кімнату у комуналці купує.
Віра категорична. Вона вважає, що мама мала думати про те, що з нею буде в старості. Мала розповісти дочці про все ще за життя батька, тоді Віра мала б шанс якось змінити ситуацію. А зараз мама має те, що заслужила.
— Тобі мене не шкода? – Запитує мама зі сльозами, – Що ж таке, чоловік мене зрадив, тепер дочку зраджує.
— Шкода, – каже Віра, – але злість сильніша. У мене своя сім’я, мені про неї треба думати. Мама нещодавно вимагала, щоб я з нею на могилу до батька поїхала, мовляв, мертвим не мстять. А я не помщу, я просто не можу поїхати, не можу вибачити ні його, ні маму.
Що думаєте? Віра має право вчинити так, як планує? Чи ні?
