Першого вересня Юля йшла з подружкою зі школи і скаржилася:
— Бачила нашу нову класну керівницю, Марію Федорівну?
— Ну, – шмигнула носом Марічка.
— Ой Марійко. Нічого то ти не знаєш, усе пропустила поки гостювала літо в бабусі. Ця тітка тепер живе з нами, бо тато одружився з нею.
Дівчинка ахнула і подивилася на подружку в усі очі.
— На ній?! Звідки вона взялася, ця Марія Федорівна?
Юля зітхнула:
— Тато знайшов її в соціальних мережах. Колись давно вони вчилися разом. І тепер, раз мами не стало, тато вирішив замінити її тіткою Марією.
Марійка закотила очі й вигукнула:
— Повірити не можу, дядько Гриша одружився!
Юля сумно шмигнула носом теж і звично нахилилася всім корпусом тіла вліво. Так і дійшла до хати, а на ґанку вже стояла баба Тася.
— Юлечка моя прийшла! – закричала бабуся і підбігла до воріт. – Ах ти моя ягідка. Ну як ви тут без мене? «Ця» тебе не ображає?
Юля уткнулася обличчям у груди бабусі й схлипнула:
— Поки що ні!
— А ось нехай тільки посміє, ти відразу до мене біжи й розповідай! Вже я-то на неї знайду управу, нехай знає, що ти не безмовна сирота! Є кому за тебе заступатися! А знадобиться, виведу зміюку!
Бабуся приходила в гості часто, носила пироги, готувала їжу, прибирала в будинку. Вона сильно здала, коли доньки її не стало, проте намагалася продовжувати жити, заради онуки Юлечки.
Батько сильно змінився характером, весь занурився в себе. Він міг подовгу сидіти в кріслі, втупившись у кут кімнати і мовчати.
Нічого він не робив по дому, тільки сидів. Добре хоч не заглядав у пляшку.
Добре, що в них була баба Тася, вона й управлялася в домі, а без неї ніяк.
Баба Тася була тещею татові, тому з ним мало спілкувалася.
А ось Юлі було важче за всіх, вона часто згадувала матір. Зберігала в себе під ліжком усі речі мами, склавши їх у маленьку валізу, а під подушкою в неї лежала мамина світлина. І межею мрій дівчинки була надія, що мати відвідає її у снах.
Так, у нових реаліях, що настали після відходу мами, прожили так-сяк цілих два роки, перш ніж батько оговтався.
Він задумливо поглядав на доньку і хитав головою: баба Тася, яка приходила до них щодня, звісно, здорово допомагала з господарством.
Але й турбот завдавала чимало.
Так, вона почала виховувати внучку на свій лад. Дозволяла їй бігати з дітворою, коротко постригла, «щоб воші не завелися», приносила для неї старі сукні, що збереглися від тих часів, коли її покійна донька була такого самого віку, як Юля.
Принесла п’яльця, спиці і навіть прядку, почала привчати онуку до непотрібних, як здавалося Григорію, речей: шиття, в’язання, вчила прясти пряжу.
Усе це здавалося дрібницею, до якої він чіплявся. Але… Григорій раптом чітко усвідомив, що в його домі живе Юлечка, а вона – маленька жінка, яка потребує жіночого виховання. Якого він, Григорій би не зміг дати.
Не довго думаючи, Григорій вирішив одружитися вдруге.
Кандидатка в дружини вже знайшлася, торік їздив на зустріч однокласників, там і вигледів свою Марію. Марія була розлучена, жила одна. Дітей Бог їй не дав, вона про це сама йому розповіла.
Після тривалого листування, що тривало майже рік, Григорій і Марія зрозуміли, що звикли одне до одного. Прикипіли.
Виявляється, за листуванням все інакше складається. Це в реальності люди часто набридають одне одному, бо живуть поруч. А в розлуці почуття багаторазово загострюються, інший раз такою хвилею ніжності до співрозмовника «накриває», що впору згоріти від почуттів.
Так Марія Федорівна і увійшла в будинок вдівця господинею.
Баба Тася такому повороту була не рада.
Вона перестала ходити до хати зятя, відчуваючи себе зайвою, тільки інколи знаходила час і зазирала до онуки, передавала гостинці й шепотіла на вухо:
«Коли мачуха тебе почне ображати, одразу біжи до мене, я їй покажу, де раки зимують, мало не здасться! Ну, з Богом внученько, залишайтеся!»
…Марія Федорівна озирнулася в хаті й майже відразу встановила свої порядки.
— Де ти спиш, Юлечко, на печі в залі? Який морок. Ти що, бабця стара? Піч – не місце для сну!
У будинку було всього дві кімнати, розділені дверима, Марія поміркувала трохи і найняла працівників, які в короткий термін зробили до будинку прибудову з окремим входом. У цій новій прибудові вона спорудила для себе спальню і робочий «кабінет».
Першу зиму опалювали прибудову електронагрівачем.
Від побаченого баба Тася плювалася:
«З глузду з’їхала баба погана, бачиш що надумала, «кабінетик» їй подавай! А того не знає, що дров більше стане витрачатися. Та навіщо їй розширюватися, все одно не збирається дітей заводити, на трьох місця вистачало!»
До весни Григорій надумав поміняти опалення в будинку, привезли з міста газовий котел, провели комунікації.
Дізнавшись про це, баба Тася примчала до хати зятя з гучним плачем:
— Ти що ж, негідник, піч знесеш, яку мій чоловік клав?
Покійний тесть свого часу допомагав Григорію будувати хату і сам піч склав у великій залі.
— Не чіпатиму піч, хай залишається, не заважає, – запевнив тещу Григорій.
Та погрозила пальцем:
— Навіщо бабу нову послухав, хата й без прибудови була гарною.
— Хата то хороша, – погодився зять, – та кімнат замало.
Коли хату було приведено до ладу, Марія Федорівна на правах господині, взялася за падчерку. Відвела їй окрему кімнату, розтрусила всі речі Юлі, викинула весь «мотлох», який знайшла.
— І годі носитися вулицями як волоцюга! – суворо заявила вона. – Ти ж панянка! І поводитися повинна як дівчина, майбутня красуня.
За вказівкою мачухи, Григорій влаштувався на роботу вахтами і став бути відсутнім вдома місяцями, ось тут-то жінка і розійшлася.
Побачить смітинку на підлозі, давай кричати, у двері падчерці стукати:
— Юліє Григорівно, виходь, подивися, що в хаті коїться! Це хто ж насмітив, учора підлогу помили тільки!
Юля виходила і прибирала сміття, злилася: «Невже не могла сама прибрати, обов’язково кричати на весь будинок! Мегера!»
А як мачуха лаялася, коли бачила безлад у шафі падчерки!
Юля не хотіла «прогинатися» під вказівки мачухи. А та її змушувала працювати й чимало: поставила в обов’язки миття посуду, підлоги, приготування обіду.
І пиляла падчерку мерзенним голосом:
— Тобі Юлія вже п’ятнадцять стукнуло, період дитинства в тебе закінчився! Я як педагог, усе зроблю, щоб із тебе людину витесати! І як ти розмовляєш, що це за слівця?! Таких слів немає! Мені соромно за твою говірку, я в школі українську мову викладаю, а тебе навчити не можу!
Юля дорослішала і змінювалася характером.
Намагалася бунтувати:
— Не хочу, не буду, я не служниця вам!
І йшла гуляти, наплювавши на домашні завдання, посуд… З’являлася вдома затемна, мачуха знову лаялася. А потім Марія Федорівна не витримала і врізала дверний замок у двері Юлі та під час відсутності Григорія стала замикати падчерку в кімнаті.
— Посидиш у чотирьох стінах, замислишся! Я тобі дві книжки принесла з бібліотеки, поки не прочитаєш їх вголос – нікуди не вийдеш із кімнати!
Юля не розуміла, чому «прийшла тітка» так жорстко взялася за неї. Як часто вона ненавиділа її, як часто уявляла, як дасть ляпаса по бридкій вузькій мордочці мачухи, як стягне з її обличчя окуляри і розтопче їх, викинувши на підлогу.
Це пізніше, до двадцяти років, раптом прийшло усвідомлення, що мачуха «випестувала» з неї жінку.
Нехай і грубими методами, але прищеплювала вона Юлі обов’язки, привчала до дисципліни, порядку. Вона навчила її нехитрим методам, завдяки яким можна мати охайний і чистенький вигляд, пояснила, чому так важливо утримувати в ідеальному порядку особисті речі, підказала, що робити, щоб приємно пахнути і приховати жирний блиск обличчя. Вона вчила її бути жінкою, в цьому немає нічого дивного, от тільки Юля зрозуміла це зовсім пізно, коли сама вийшла заміж і зіткнулася з першими проблемами наведення ладу у власному домі.
Коли Юлі виповнилося шістнадцять, мачуха якось зауважила за обідом:
— Дорога моя, ну й погладшала ж ти! Подивися на себе, в тобі цілих три мене вмістилося б!
І справді, речі на Юлі тріщали по швах, з’явилася задишка. І тоді мачуха придумала їй нову «забаву». Вона ввела обов’язкові розминку і біг вранці, заради цього не лінувалася викидати з ліжка падчерку аж о шостій годині ранку.
Цього їй здалося мало, і вона ганяла Юлю по селу ще й увечері. І сама бігла підтюпцем ззаду, шипіла вслід:
— Ноги вище піднімай! Руки теж! Та чому ти завалюєш корпус тіла вліво завжди?! А ну випрямися!
Юля зненавиділа мачуху, вважаючи маразматичкою.
До слова, вона не скаржилася на Марію бабусі. Дівчинка боялася за слабке здоров’я бабусі, міркувала так: вона вже втратила маму, якщо ще й бабусі не стане, вважай одна залишиться на білому світі.
Роки йшли, ось уже Юля вступила і поїхала вчитися в місто.
Мачуха довго волала, що Юлі потрібно вступати до інституту, у неї математичний склад розуму, тільки ледача.
Коли Юля відірвалася від дому і вирішила не послухатися. Їй захотілося вчитися у звичайному училищі, щоб не докладати зусиль.
Ще довго Юля тримала на мачуху й батька образи. Усе здавалося їй, що в хаті її перетворили на рабиню.
Баби Тасі не стало того ж року, коли Юля отримала диплом. В останній своїй розмові старенька видихнула в обличчя онучці:
— Нарешті ти виросла, Юлечко. Та на яку розумницю перетворилася. Я боялася, що мачуха загубить твоє життя, неправа я була. Вона добре виховала тебе.
Юля не погодилася з нею:
— Ти що бабуся, вона мучила мене, обзивала товстухою, закривала в кімнаті, щоб я не могла піти погуляти.
Баба Тася кивнула головою і посміхнулася їй:
— Усе правильно, тобі не потрібно було давати поблажок. А тепер я бачу, що в тебе все добре, допомога в тебе є. Мачусі спасибі скажи, адже вона не відвернула від тебе батька, і сама тобі стала матір’ю. А я втомилася, хочу піти.
Коли Юля виходила заміж, мачуха їй допомагала вибрати сукню. Уперше Юля поклалася на її смак, прийняла її поради.
І справді, дзеркало показало їй витончену наречену. Гарне виявилося вбрання, в міру блискіток, в міру складок, не химерно, але елегантно і притягує погляд.
— Дякую тобі за все, – зізналася Юлія. – Якби не ти, я, можливо, так і бігала б по селу, як безпритульна. Ти замінила мені маму, тітко Маріє.
Мачуха посміхнулася їй у відповідь:
— І тобі спасибі, дитино. За те, що дала мені можливість стати мамою для тебе.
І таке в житті буває…
