Я дуже кохаю свого чоловіка, і розумію, що в цій ситуації він не винен, і все ж таки я дуже злюся. Ось уже кілька років ми безуспішно плануємо дитину.
Спершу я думала, що проблем не буде. Ми обидва молоді, здорові, сповнені сил.
Була впевнена, що все вийде буквально з першого разу, тим більше, що у моїх подруг-однолітків так і вийшло. Усі стверджували, що, хоч і не зовсім за планом (хотіли певного місяця), але дуже швидко.
Я теж була впевнена в наших зусиллях, тим більше, що у чоловіка вже була дитина. Хоча й у них із першою дружиною довго не виходило.
Через півроку безуспішних спроб я записалася до лікаря і почала здавати аналізи разом із чоловіком. Безкоштовно їх не роблять, тож грошей ми витратили дуже багато.
Консультації лікарів теж коштували недешево. Обстеження показали, що я абсолютно здорова і навіть ті прогнози, які мені вже наставили у муніципальній поліклініці, не підтвердилися (перевіряла у двох приватних клініках).
А ось із чоловіком все було гірше. Результати показали, що шансів на здорового малюка у нас дуже мало, якщо взагалі є. Що то буде лотерея. Але я почала помічати, що чоловік дуже дивно поводиться, тож стало цікаво, в чому причина такої різкої зміни в поведінці.
Ми не здавалися, продовжували все приймати, здавати аналізи та ходити до лікарів. Я навіть рахувати не хочу, скільки ми залишили в них коштів. І все безрезультатно.
Чоловік засмучений, і здається, розчарувався у собі. Хоча й досі не кидає шкідливих звичок.
Жодні результати не можуть змусити його перестати диміти щогодини або пити у вихідні. Він має непросту роботу і для нього це розслаблення. Жодні мої прохання просто не діють.
А я втомилася так жити. Рік за роком у порожній надії. Він вже має дитину. Він його любить, займається з ним, син дуже схожий на нього.
А що в мене? Я також хочу дітей. Хочу частинку нас із чоловіком. Дарувати любов та піклування маленькій людині, але за підсумком лише злюся.
Дедалі більше гніву закипає в мені, коли я чую чергові питання про дітей від родичів та знайомих. Їхні співчутливі погляди та поблажливість подруг, коли я граю з їхніми дітьми.
Змиритись з тим, що дітей немає і ніколи не буде? Розлучитися з чоловіком? Але ж надія є. І чоловіка я кохаю.
Попри все, мені завжди здавалося, що це саме моя людина. Шкода, що так сталося.
Мені було б навіть простіше думати, що проблема в мені, простіше було б упокоритися, напевно.
Брати дитину із дитячого будинку я категорично не хочу. Знаю, що не зможу полюбити, не зможу. Боляче від цього.
Час іде, близькість стає вже вимушеною, мені здається, що чим довше це триває, тим гірше для нас самих. Чим більше сподівань, тим більше розчарувань.
