Зять обіцяв приїхати за Вірою Іванівною у суботу вранці. Жаль з дачі їхати, але вже кінець жовтня. Воду відключили, час і додому.
— Віра Іванівно, ти вдома? — сусід по дачі Лев Петрович у двері постукав. — Заходь, Левончику, тут я ще. Речі збираю, зять за мною післязавтра обіцяв приїхати. Сварити мабуть знову, що сумок набралося.
— А що робити, речей то моїх майже немає. Дедалі більше врожаю. Яблук насушила, рік то був у нас яблучний. Огірки, лечо, варення. Ну не відразу залишати. Для кого я це все робила, для них. Мені щось не так багато і треба.
— І не кажи, Віро. Я ось теж додому, але згодом збираюся. Поки що тут поживу. Красиво осінь. Олена дуже осінь любила.
Я що зайшов, Віро. А пам’ятаєш, як ми раніше всі разом дачний сезон закривали? Сергій твій ще живий, ми молоді були. Діти малі. Це зараз на дільницях все заросло. А тоді голо, яблуньки молоденькі, здавалося, ніколи й не виростуть.
Адже я що хотів, Віро. Оленці сьогодні рік. Згадати б, — Лев Петрович м’яв у руках якийсь конверт, — одному мені не хочеться, удвох то краще. Може зайдеш, я картоплі своєю насмажив. Посидимо, пригадаємо разом Оленку. Та й річ у мене до тебе є одне, поговорити треба. Зайдеш?
— Ну звичайно, Левончику, на ось, огірки солоні візьми. Я через півгодини, бо бачиш усе в мене розкладене.
Вони дружили сім’ями багато років. Коли отримали по шість соток від свого підприємства, радості не було меж. Будинок зводили, сад садили, допомагали одне одному.
Літні дні народження усі разом святкували. Літо — це маленьке життя. І щоліта вони проживали разом. Тепер у Віри влітку онуки гостить все літо, їй нудьгувати ніколи.
А Сергію її вже сім років, як ні. Але Лев і Оленка, як і раніше, з нею по-сусідськи дружать. Ні, товаришували, бо Олени минулої осені не стало. Вона ще пишалася, що схудла, як модель. А потім…
Та й це літо якесь дивне було. Лев навіщось грядки скопав, а хто садити буде — Оленки нема. Тільки й чути було, як він намагався щось робити в сараї.
Лаявся — видно не ладналося. Вірі онуків майже не привозили. То до табору, то на морі з батьками. Вона й сама не знає, для кого вона стільки всього насаджує. Поливала, полола, всі начебто чимось зайняті.
Віра зітхнула, що тут скажеш. Переодяглася і пішла до сусіда, пообіцяла ж. Лев на неї чекав. На столі накрито, картопля смажена, помідори, огірки Віри солоні відкрив, ковбаски порізав:
— Сідай, Вірочка, завтра до мене діти приїдуть. А сьогодні ми з тобою Оленку пом’янемо. Ось, дивись, я наші фотки старі знайшов. Бачиш, Сергій вишню з тобою садить. А це ми всі з лісу з грибами прийшли. Он кошики які повні. А тут шашлики. Дивись, дим від багаття, Оленка мружиться. Лев налив по стопці — давай за наших. За Оленку мою, та й за Сергія твого. Помовчали. Огірком хруснули. Лев з кишені конверт якийсь дістав:
— Віро, ти тільки не дивуйся, а вислухай мене. Оленка минулої осені згасала просто на очах. Ми тоді з нею у серпні з дачі поїхали. А у вересні вона зовсім лягла. Але трималася, не сумувала, вона ж сильна. Ми з нею все життя наше днями згадували. Немов заново мешкали. Фільми разом старі, кохані переглядали. Говорили про все. А потім мені Оленка раптом каже:
— Лев, пообіцяй, що зробиш те, про що я тебе попрошу. Обіцяєш? Це навіть не прохання, це мій заповіт. Тільки мовчи, не заперечуй, адже ми обидва все розуміємо.
І дає мені цей конверт. Уявляєш, вона спеціально написала, зрозуміло, що я не викину. Ось, читай, — і Лев простягнув конверт Вірі.
— Але це ж тобі
— Ти читай, читай, і все зрозумієш.
Віра відкрила конверт і дістала листок, списаний почерком Олени:
— Левко, коханий, ну що робити, я йду раніше. Але життя продовжується, ти живи за нас двох! Я заповідаю тобі бути щасливим. Це зовсім не означає, що ти забудеш мене.
Просто мені страшно думати, що все обірветься, зламається. Не хочу бачити звідти, згори, що тобі погано. Не бійся бути щасливим, ми з тобою так любили життя. Я хочу, щоб ти не був один.
— Може ти ще зустрінеш когось, то знай, я не проти, а навіть навпаки. Я хотіла б, щоб це була Віра, мені завжди здавалося, що вона тобі симпатична. Вона дуже хороша, вона все зрозуміє, запропонуй їй жити разом, так буде найкраще для всіх. Ми ж із тобою ніколи не здавалися. Будь ласка, живи на зло всі негаразди, Левчику. Твоя Оленка
Віра прочитала один раз, перечитала, поглянула на Льову.
— Я обіцяв, що зроблю, як вона заповіла, як Олена просила. Тобі розповім, а ти сама вирішуй, — Лев хвилювався, — Віра, давай спробуємо. Нас пов’язує тепла дружба, а це є чимало. Нас нема за що засуджувати. Жити і радіти кожному дню — це благо, а зневіра — гріх. Будь моєю дружиною, Віро, і я обіцяю, ти про це не пошкодуєш.
Віра не знала, що й сказати, то це було несподівано. Подивилася на Лева, а потім вирішила — є в цих словах істина:
— Лев, добре, я подумаю. Скажу зятю, що не встигла зібратися, що затримаюсь на тиждень.
Так і вирішили і Лев провів Віру до дому.
Віра цієї ночі заснути не могла. Непросте рішення. Все життя її перед очима прокрутилося. А під ранок Сергій приснився.
Стоїть, сміється — ну що ти маєш. Удвох все легше живеться. Виходь за Лева, та й точка. Я не проти, а навіть навпаки радий. Що Вірочка моя не одна буде.
*****
Наступного літа Віра та Лев прибрали паркан між своїми ділянками. У них тепер онуків удвічі більше стало, хай бігають. Лев гойдалки змайстрував.
Хлопчикам лук зі стрілами зробив — нехай грають. Віра чого тільки там не посадила. На всю їхню велику родину вистачить.
Внучки бабці допомагають, вона їм грядочки виділила. Діти дорослі до них у вихідні приїжджають. Тішаться, що батьки не самотні, підтримують один одного.
Може знайдуться ті, хто засудить їх. Тільки Олена та Сергій дивляться зверху та посміхаються. Заповіт бути щасливими сповнений. І життя, незважаючи ні на що, продовжується.
