Два роки тому я вийшла заміж. До весілля ми з чоловіком домовлялися 3-4 роки жити з його сім’єю, накопичувати на початковий внесок на власне житло та планувати дитину за рік до переїзду до нашої квартири.
У серпні буде 2 роки, як ми одружилися і вже 3 місяці як я божеволію. Справа в тому, що ми нічого не зібрали.
Якщо коротко, гроші йшли на моє навчання. Ми з чоловіком відкрили бізнес із виробництва футболок із принтами, їздили відпочивати та приблизно півроку оплачували кредит його батьків.
На даний момент, я хочу переїхати жити в орендовану квартиру з чоловіком і планувати дитину. Але проти абсолютно всі, включаючи і чоловіка.
Ми з ним заробляємо достатньо, щоб забеспечувати нас, але він каже, що в такому разі на збір грошей піде щонайменше 5 років. Я згодна на такі умови, згодна перетерпіти, збирати, головне, щоб ми вже з’їхали і стали, нарешті, повноцінною родиною.
Я почуваюся ще однією дитиною його батьків. Його батьки та молодші брати добрі, але через бажання жити окремо, у мене прокидається ненависть до них.
Мене почав дратувати кожен їхній крок, помічаю кожну дрібницю, приймаю кожне слово близько до серця (звісно, не демонструю цього). Чоловік каже ще 2 роки потрібно перетерпіти, і ми переїдемо, я погоджуюсь, але за тиждень я повертаюся до теми переїзду і так уже 3 місяці.
Чоловік від мене втомився, та я сама від себе втомилася, мене викидає з одного стану (треба потерпіти лише 2 роки), байдуже на все, ми вдвох усе переживемо, головне, ми побачимо, що таке справжня родина.
У мене величезне бажання піти і чекати на чоловіка в орендованій квартирі, так би мовити, поставити йому умови, але я ще не набралася сміливості на такий серйозний крок. А чоловік каже, що нізащо не передумає, хоч розлучайся.
На цьому тлі, у мене почалися головні болі, я стала дуже нервовою та агресивною. Почуваюся інфантильною дівчиною, яка ніяк не може змиритися і почекати зовсім небагато.
Відчуваю, що псую всім життя, особливо своїй мамі, яка вислуховує щотижня одне й те саме. Також я дуже хочу дитину, адже мені вже 26 років.
Хочу переїхати, заспокоїтися та почати жити самостійно. Ось таким чином я руйную всі наші плани з чоловіком.
Будь ласка, не кажіть потерпіти, у мене не виходить. Або порадьте, звідки взяти більше терпіння.
Я божеволію, тому що мене кидає з одного стану в інший, я дуже боюся все зіпсувати. Була ідея зайняти себе, щоб перевести увагу на інше, але мене зараз нічого не цікавить і чи допомагає воно, може хтось знає? Буду вам дуже вдячна за поради.
