— А ти не боїшся отак відразу на мужика насідати? Сполохаєш же, втече від тебе світ за очі, – навалившись через сітчатий паркан, мовила сусідка Валентина.
— У сенсі, сполохаю?
— Ну, ви ж тільки-тільки жити разом почали, а ти його так вантажиш своїми порядками і роботою по дому. Ми з Ігорком уже майже рік разом, і то я його так не напрягаю.
— А, ось ти про що… Знаєш, втече — туди йому й дорога. Мені лякливі слабаки не потрібні.
— Олю, ну ти ж не дівчинка вже, роки йдуть, ми не молодшаємо. Та й плече надійне поруч хочеться мати. Ти зрозумій, я ж тобі добра бажаю, тому й кажу, як є. У чоловіків же мозок інакше влаштований, не так, як у нас.
Психологія, і все таке. От ти Мишка зараз справами завантажила, окреслила фронт роботи, свої порядки, йому й відпочити ніколи. Тим більше, дім же для нього чужий, ніби як не для себе робить!
Ти думаєш, що надовго його вистачить? Ти ж жінка, маєш бути хитрішою, мудрішою. Невже важко посуд за нього помити, чи речі в прання зібрати?
— Ну ти й психолог доморощений! Я в тебе консультацію замовляла? Ні? От і не лізь! Мама до порядку не привчила — значить, я привчу.
— Ну чого ти ображаєшся?
— Та які образи, Валю? Тебе слухати смішно. Сама ж кажеш про надійне плече, і сама ж переживаєш, що мужик від роботи втече! Який же він тоді надійний, якщо хатніх справ злякається? Не для себе робить? Так живе ж він тут.
— Ну не знаю. Ми з Ігорем коли зустрічатися стали, він зразу сказав, що в чужому домі нічого робити не буде. Ні, він мені допомагає, але ось так, як ти, я б не змогла.
— Різницю відчуваєш? Ви зустрічаєтесь, а Мишко жити до мене переїхав. Він. До мене. Від мами. У мій дім, на все готове. З одним пакетом речей. З аліментами і боргами по кредиту.
Навіщо ж він мені здався, такий золотий, якщо грошей від нього небагато, так ще й допомоги не буде? Дорослого кнура у хаті поселити і доглядати за ним? Ну вже ні! Краще тоді самій. А який сенс жити з мужиком і всю роботу самій робити?
— Ти все схожого на Вовку шукаєш? Не знайдеш, Олю, і Мишко втече, сполохаєш ти його!
***
Оля з Мишком практично і не зустрічалася. Так, декілька побачень, і Мишко плавно перекочував до Олі разом зі своїми пожитками, які вмістилися в одному пакеті.
Адже Оля Мишка попереджала, питала, чи добре він подумав?!
А що тут думати? Він — дорослий чоловік, розлучений, вона — доросла жінка, вдова. Симпатія є. Обоє вільні.
Діти? Ну так, Мишкові доньки живуть із колишньою дружиною, а Олині сини — з нею, Олею.
І житло в Олі своє, а він, Мишко, з мамою жив. Він і не думав особливо, якось усе само собою вийшло.
Зустрілися кілька разів, у кафе сходили, потім Оля побіжно сказала, що гойдалку треба зварити, мовляв, зварювальник потрібен. А він же майстер на всі руки, хороший зварювальник, сам напросився, мовляв, я вмію, зроблю.
З цієї гойдалки й почалися стосунки.
Діти Олині в бабусі, Мишко попрацював на славу, як приїхав після роботи, так і закінчив після півночі. Оля теж не стояла склавши руки. Там притримай, тут подай. Хороша гойдалка вийшла.
Від грошей Мишко відмовився, мовляв, нічого не треба, тільки вечерею нагодуй.
Ну, де вечеря, там і ночівля, дорослі ж люди, що вже там.
А незабаром і жити разом стали.
Оля відразу сказала, мовляв, не терплю слабких мужиків, скигліїв, бруднуль і ледарів. Ти до мене в дім ідеш, то будь ласка, живемо за моїми правилами.
Не смітимо, а якщо трапилося — швидко прибираємо за собою, тут прислуги немає.
Поїв — помив, тут прислуги немає.
Брудні речі строго в кошик, або все опиниться на вулиці, тут прислуги немає, і акція зі шкарпетками не діє.
Звільнився раніше за мене — починай готувати вечерю.
Зарплата в спільну шухлядку, а ось те, що заробив крім зарплати — твоє, особисте.
Було ще кілька пунктиків, але Мишко тільки посміхнувся, мовляв, плавали, знаємо, і не таких приборкували та обламували. Це на вигляд сувора та неприступна, а на ділі — жарт чи що, майже чотири роки без чоловіка!
Незважаючи на відсутність чоловіка в домі, порядок в Олі був у всьому. І в домі, і на подвір’ї. Травичка акуратно скошена, троянди квітнуть, дерева побілені, грядки чисті, одна до одної, картоплі небагато, але теж чиста.
Паркан знову ж таки рівненький, не похилився. Початок літа, а в сараї вже дрова акуратно складені.
Мишко навіть здивувався: і хто це в тебе все робить?
— Що можемо, самі з хлопцями робимо, з чим самі не справляємося — наймаємо.
— Ну нічого, мовляв, тепер я в тебе є, буду допомагати.
Перші маленькі непорозуміння почалися з банального посуду. Мишко поїв, за звичкою відсунув тарілку і вийшов з-за столу. Оля промовчала, а вже наступного разу Мишко з психом відсунув брудну тарілку з супом:
— Олю, ти зовсім, чи що? Чому тарілка брудна?
— Тому що ти її не помив. Прислуги немає. У мене діти за собою посуд миють, а ти, дорослий чоловік, переломишся?
Зі шкарпетками біля ліжка Оля теж боролася мовчки. Не прибрав у кошик — шукай на вулиці. Щоправда, Мишко схаменувся тільки тоді, коли чисті шкарпетки закінчилися.
Мишко поривався було образитися, показати характер, і піти, але Оля загородила прохід, і сказала, що якщо йде, то відразу, назавжди, з речами. І шкарпетки, мовляв, брудні забери.
Або жити по-людськи, або не жити зовсім.
Назавжди Мишко йти не захотів. І Оля йому подобалася, і будиночок, чистий, доглянутий, теж подобався.
Злися, не злися, а рефлекс швидко виробився. І з посудом, і зі шкарпетками.
І виявилося, що не так це й складно. Якщо й забувався іноді, то одного погляду Ольги вистачало.
Ні, Мишко не поганий, не слабкий і не ледачий. Він просто звик жити інакше. Спочатку мама за ним прибирала, мила, прала, потім дружина, а потім знову мама. Йому й на думку не спадало, що можна жити по-іншому.
Утім, і Ольга звикла жити інакше. Тільки в них із Мишком це «інакше» було різним.
В Ольжиній родині з дитинства було заведено мити за собою посуд, прати і прибирати. Мама якось одразу позначила, що це дім, спільний дім, живуть вони всі разом, значить, і прибирає кожен сам за собою.
І одне одному в усьому допомагати треба. Це не складно, і дуже спрощує життя.
Вовка, покійний чоловік Ольги, якось одразу заповажав Ольгу і погодився з усіма її пунктиками. Дійсно, вони сім’я, і повинні цінувати одне одного. Не діло це, коли один вечерю готує, а другий на дивані лежить.
Добре вони жили, тільки не довго. Лише десять щасливих років і було. І в домі разом робили, і на вулиці. Вовка сарайчик майструє — Оля поруч, притримати, подати, допомогти.
Вовка картоплю поле, Оля на грядках сидить, травичку скубе.
Оля вечерю готує — Вовка тут як тут, допомагає.
Не звикла Оля по-іншому. І бабуся з дідом так жили, і мама з татом, і вони з Вовкою. Вона думала, що це назавжди, та тільки життя інакше склалося.
Тридцять три роки Вовці було, коли залишив він свою сім’ю. Трохи до дому не дійшов, тромб, хай йому грець.
Ні на кого дивитися не могла Оля. Усе не те і все не так. А тут Мишко… І сусідка добра, жаліслива, мовляв, налякаєш мужика, втече від тебе.
А від чого тікати? Від побуту? Від тарілок брудних? Від шкарпеток? Від трави, яку вчасно косити треба? Або від картоплі, яку для себе садять? На роботі втомився?
Так усі втомлюються. Поїв, перепочив, і вперед, траву косити, картоплю полоти. Нічого надприродного, звичайна робота по дому.
Ні, не боїться Оля. Або такий, як Вовка, з яким і робота будь-яка разом, і відпочинок, або взагалі ніякого не треба.
Втече — тримати не стане. Вона не Валя, яка з Ігорка порошинки здуває. А йому що?
Йому зручно. Майже рік зустрічаються, а він заради неї палець об палець не вдарив. Ні траву скосити, ні дрова нарубати. Зате на обід і вечерю як на роботу, а вона й рада старатися, різносоли готує.
Уже другий рік пішов, не втік Мишко. Навпаки, обжився, вже хазяйським поглядом на дім дивиться, мовляв, у листопаді кредит закінчиться, за зиму грошенят накопичимо, лазню поставимо, басейн купимо.
І посуд без нагадувань миє, і навіть машинку навчився сам запускати. І тример заводить без нагадувань. Хороший виявився чоловік, легко навчається. Не скиглій, не ледар, не бруднуля.
Свекруха, щоправда, щоразу за серце хапається, коли бачить, що син після обіду тарілку миє. Зроду ж такого не було! Навіть коли в гості вона їхала, по приїзду на неї чекала повна раковина посуду.
Бурчить Мишкова мама на Ольгу, мовляв, не можна так із мужиками, вони слабенькі, майже вимираючий вид.
Мишко на матір дивиться обурено, мовляв, що я, маленький? Руки є, помию, мені не важко.
А Ігорьок от від Валі втік, мабуть, мало вона його пестила та леліяла, берегла та обходжувала. Кажуть, одружився, так дружина, мовляв, його в їжакових рукавицях тримає, майже в чорному тілі.
***
Іноді життя ставить перед нами непрості випробування, і так важливо не втратити себе, свої принципи, навіть якщо хтось поруч радить бути “хитрішою” і поступатися.*
Справжня повага і партнерство в сім’ї коштують набагато більше, ніж страх самотності. Цікаво, а що думаєте ви: чи варто з перших днів встановлювати жорсткі правила, чи все ж таки потрібно дати людині час на адаптацію?
