Раніше ми жили разом із моїми батьками в старому будинку в межах обласного міста. А півроку тому, батьки вирішили купили однокімнатну квартиру на околиці міста, а решту виручених грошей віддати нам. Адже вони за своє життя тяжко напрацювалися і на землі і на роботі, їм просто хотілося спокою. А я з чоловіком і шестирічною донькою поїхали у велике селище, за сто кілометрів від міста.
Ми купили там за невелику ціну півбудинку. Знаєте, це коли один великий будинок з якоїсь причини розділяють на дві частини. У нашій частині було три великі кімнати і гарний двір із городом. А сусідом у нас був дідусь років сімдесяти, Петрович. Коли ми запитали про нього в колишніх господарів нашої частини будинку, то вони сказали, що він похмурий і відлюдькуватий чоловік, тому вони з ним зовсім не спілкувалися.
Але ми, як заїхали в будинок, вирішили все ж таки з ним познайомитися. І пішли до нього всі разом, утрьох. Петрович подивився на нас у брудне віконце і махнув рукою, мовляв, ідіть. Я знизала плечима, поставила на перила ґанку пакет із пряниками, і ми хотіли піти, але тут мій чоловік побачив, що у старого сараю сусіда відвалилися дверцята. Коля підійшов до сараю і спробував їх поправити, не вийшло, тоді він велів мені почекати, швидко збігав на нашу половину двору і приніс ящик з інструментами. Я озирнулася на вікно і побачила, що Петрович стоїть і дивиться на нас, чомусь витираючи при цьому очі. Потім ми почули, як відчинилися двері і до нас вийшов сусід, тримаючи в руках кілька червоних яблук.
— Ви заходьте до мене, хоч зрідка, – сказав він нам, коли ми познайомилися, – Чаю поп’ємо, у мене і настоянка є, малинова.
Мій Коля закивав головою, мовляв, так, звісно, обов’язково зайдемо. Петрович тоді усміхнувся і сказав моєму чоловікові:
— У тебе чудові жінки, ти люби їх, бережи. Важко це, любити і берегти, втратити набагато легше, але інших таких не знайдеш. Сім’я – вона найдорогоцінніше, що є в людини.
Ми сказали старому, що були раді познайомитися, і пішли до себе. Незабаром я влаштувалася в лікарню медсестрою, мій чоловік на завод водієм, а донька Катруся стала ходити до дитячого садка. Життя потекло неквапливо і розмірено. Я працювала по змінах, чоловікові іноді доводилося затримуватися на роботі, відправляли в інші райони, тож одного разу постала проблема, як забрати Катю з дитячого садка. Садок був практично поруч із будинком, але якщо нас обох не було, хто ж її забере? Ось я і зважилася попросити Петровича, більше таких хороших знайомих у нас тут ще не було.
На мій подив, Петрович дуже зрадів. Навіть якось розцвів дід, повеселішав. Коли Коля приїхав із роботи і зайшов до сусіда по доньку, то побачив, як вони поважно пили чай із блюдечок, прикушуючи шматочки цукру. Катя була в такому захваті від такого чаю, що вмовила і тата сісти з ними за стіл і спробувати. З того дня ми стали частіше заходити до старого. Особливо його полюбила наша донька. Згодом вона стала сама тікати до нього і годинами там пропадала. Петрович пригощав її, показував старі фотографії, розповідав казки. Навіть учив її читати. Я у вільний час заходила допомогти сусідові по господарству, а Коля часто допомагав йому щось лагодити, у старого руки вже тряслися, і він не все міг робити сам. Тож жили ми дружно.
Одного разу зайшла я до нього з Катрусею, а вона вже по-хазяйськи дістала звідкись із шафи стару фотографію і принесла мені:
— Дивись, мамо, ось це дідусева дружина Раїса, а це його донька Наталя. Правда, вони красиві? Дідусь каже, що вони живуть десь далеко, так дідусь? – Катруся озирнулася на Петровича, а він важко зітхнув і кивнув.
— Що ж вони до Вас не приїжджають, Петровичу? Чи ви посварилися? – запитала я.
— Ні, що ти, – замахав старий, – Я їх дуже люблю. Вони живуть за кордоном. У моєї Раєчки спина все боліла, от разом із донькою і поїхала. Там і клімат кращий, і лікування. Їм там добре, а я тут як-небудь і сам. Вони в мене знаєте які? Наталка в школі найкраща відмінниця була! І спортсменка! Вона навіть в області перші місця посідала. А Раєчка в музичній школі працювала, її всі діти дуже любили. Вона ні на кого ніколи не лаялася, голос не підвищувала. Якщо хто неправильно зіграє, вона по голові погладить і тихенько так: «Ти послухай, музику, вона, як струмочок по камінцях текти повинна». І діти слухали і старалися, – Петрович посміхався, дивлячись на фотографію і витираючи сльози, що виступили на очі, – А приїхати вони не можуть, дзвонять тільки, ми подовгу розмовляємо.
Я подумала, що доньці потрібно було б і батька до себе забрати, що ж вони його одного кинули, але посоромилася запитати. Може, він і сам переживає, а тут ще я із запитаннями.
Так ми прожили майже рік. А одного разу вночі ми почули стукіт. Коля здивувався, кого це принесло, підійшов до вікна, подивився на вулицю, але там нікого не було. Тоді ми зрозуміли, що це стукає по стіні Петрович. Ми стривожилися, вночі він нас ніколи не будив. Швидко вдяглися і побігли до сусіда. Виявилося, що в нього стався серцевий напад. Я дала йому ліки і викликала «Швидку», а потім зібрала старенькому необхідні речі, я бачила, що його потрібно вести в лікарню. Лікарі оглянули Петровича і забрали його, сказавши, що справа погана.
Наступного дня я зателефонувала і дізналася, що він у важкому стані. Тоді я подумала, що потрібно повідомити його доньці та дружині про те, що він у лікарні. Я зайшла до нього в кімнату і озирнулася в пошуках телефону. І тут я зрозуміла, що ніколи не бачила його в руках сусіда. Ніколи не чула дзвінка або самої розмови. Мені стало якось незатишно. Я стала шукати сам телефон. На видноті його не було, тоді я заглянула в комод, сервант, навіть кухонну шафу.
І, адже, знайшла! У скриньці з голками! Я спробувала його увімкнути, але телефон був повністю розряджений, а дріт мені ніде не попадався. Тоді я пішла з ним до себе додому, поставила його на зарядку і за кілька хвилин змогла зазирнути в телефонну книгу. Яке ж було моє здивування, коли я не знайшла там ні Раї, ні Наталі. Єдиним там був записаний якийсь Василь. Сімкарта Петровича була заблокована, тоді я рішуче набрала цей номер зі свого телефону.
— Алло, – пролунав у слухавці старечий голос, – Хто це?
— Доброго дня, Василю, вибачте, я не знаю Вашого по батькові. Я сусідка Павла Петровича, його вчора відвезли в лікарню із серцевим нападом. Стан його не дуже добрий, точніше, поганий. Я хотіла запитати, як додзвонитися до його дружини й доньки? Він сказав, що вони живуть десь за кордоном. Напевно, потрібно їм повідомити.
Мій співрозмовник мовчав. Я тільки чула його важке дихання. Уже хотіла гукнути його, як він повільно вимовив:
— Мене звати Василь Андрійович, я друг дитинства Павла. І брат його дружини Раї. Тільки ось яка річ, мила дівчинко, Раєчка і Наталочка загинули багато років тому. Вони поїхали на спортивні змагання в область і автобус перекинувся. Тоді загинули не тільки вони. Але від цього нікому не легше. Павло сильно переживав, я думав, він не перенесе втрати, але згодом він заспокоївся, щоправда, більше не одружився. А будинок він потім розділив і більшу його частину продав. Не міг жити один у цих порожніх кімнатах, але й виїхати не зміг, – Василь Андрійович знову трохи помовчав, а потім зітхнув, – Я не зможу приїхати, провідати його, слабкий уже став, та й живу далеко. Ви, здається, непогана людина, вже догляньте за ним, будь ласка. А я буду молитися за нього, так, ось на старості років і в Бога вірити почав… І, будь ласка, як він одужає, змусьте його зателефонувати мені, дуже давно ми з ним не розмовляли.
Я була так вражена розповіддю Василя Андрійовича, що не відразу змогла йому відповісти. Пообіцявши дідусеві, що обов’язково змушу сусіда зателефонувати йому, я сіла на диван і кілька хвилин сиділа, замислившись. Ось, адже, як. Петрович зовсім один, немає в нього ні дружини, ні дочки, це він так себе заспокоює. Вигадав, що вони поїхали за кордон і іншим так розповідає. Мені стало його так шкода, що я заплакала. Увечері розповіла все Колі, він теж був приголомшений. Ми вирішили допомагати сусідові, як рідному, нехай, хоч, ми в нього будемо. Головне, щоб він одужав.
Петрович одужав. Коля забрав його з лікарні. Я з Катрусею наготувала смачненького, прибрала в кімнаті старого. Повісила нові штори, помила вікна. Петрович, коли зайшов додому, навіть розплакався, так був розчулений. Він із задоволенням поїв, потім обійняв Катю і пообіцяв їй розповісти нову казку, яку він придумав для неї в лікарні. А потім він побачив свій телефон, який я поклала на комод. Петрович зрозумів, що я знаю правду. Він одразу посумував, а я підійшла до нього і присіла поруч:
— Ми завжди будемо поруч, у всьому допомагатимемо Вам. Якщо Ви не проти, ми будемо Вашою сім’єю, – я обійняла старого за плечі й почула, як він тихенько схлипнув.
Петрович зателефонував Василю Андрійовичу наступного дня. Ми купили йому нові сімкарту і простий, але зручний телефон. Тепер старі друзі часто зідзвонювалися, вони не могли наговоритися, адже новин за ці роки, що вони не розмовляли, накопичилося дуже багато. І дуже часто я чула, як у розмові Петрович називав нас: «мої дівчатка» або «мій Коля» і при цьому його голос тремтів від гордості.
Прожив Петрович ще вісім років, залишаючись рідною для нас людиною. За цей час у нас зʼявився ще син, Сашко. Петрович любив сидіти у своєму дворі з візочком, у якому спав малюк. Сусід гойдав його з важливим виглядом, тихо прикрикуючи на ворон, які голосно каркали, і старого пса, який гарчав.
А коли Петрович віддав Богу душу, ми знайшли в нього заповіт і записку. Він залишив нам свою частину будинку, а в записці написав лише кілька слів: «Цей будинок був побудований для щастя. Я бажаю вам завжди бути разом, мої рідні».
