«Що ти там ховаєш у кулаці?! Ану, покажи руки! Обидві, я сказала!» — цей крик і досі, через тридцять років, відлунює у вухах, змушуючи серце стискатися в тугий льодяний клубок.
Пам’ятаю ту кришталеву вазочку в серванті. Там лежали розкішні шоколадні цукерки, принесені матір’ю з роботи. Пам’ятаю свої спітнілі, дитячі долоньки — абсолютно порожні, але тремтячі від тваринного жаху.
Бо в нашій кімнаті щомиті міг початися «обшук». Вона могла одним різким рухом змести все зі столу на підлогу або витрусити наші шкільні рюкзаки, а потім увімкнути секундомір: «Маєте хвилину. Час пішов!»
А зараз…
Зараз Галина Петрівна сидить на лавочці біля новенької дев’ятиповерхівки, витирає хустинкою сухі очі й гірко скаржиться сусідкам:
— Кинули… Одну на старість покинули доживати віку. Де ж та совість у них, дівчата?
Жіночки співчутливо хитають головами, зітхають. Як же так? Така поважна людина, лікар-узист від Бога, ветеран праці. Тисячі врятованих життів, стільки правильних діагнозів у нашій районній лікарні…
А рідні доньки — такі невдячні, черстві. Ні приїдуть, ні подзвонять.
От уже п’ять років, як Галина Петрівна на пенсії. Чоловіка давно немає, у квартирі — пустка. Вийде на двір, сяде з жіночками — а ті все про онуків щебечуть, фотографії в телефонах показують.
А їй і сказати нічого. Щоби не сидіти мовчки, починає згадувати лікарняні будні. Історій там — на три томи вистачить, і всі з хорошим кінцем. Розповідати вона вміла смачно, десь трохи прикрашала для ефекту, але суті це не міняло.
Люди в їхньому будинку оселилися недавно — всім поміняли (звісно з доплатою) квартири замість старих аварійних будинків. Галина Петрівна тоді так раділа!
Бо скільки вона порогів оббила, скільки листів написала, щоб вибратися з тої вогкості, цвілі й вічних протягів.
Її доньки, Ніна та Дарина, жили в сусідніх містах. Обидві — успішні жінки, яким уже за сорок. Нову материну адресу знали чудово. Але в гості, до теплої маминої кухні, не поспішали.
***
— Ой, Дашко, як згадаю — мороз поза шкірою, — зітхнула якось Ніна, коли сестри зібралися родинами на свято.
Поки чоловіки мирно гомоніли у вітальні, а діти щось клацали в комп’ютері в сусідній кімнаті, сестри поралися біля мийки.
— Ти про наше дитинство? Навіть не починай, згадувати не хочеться, — махнула рукою Дарина, витираючи тарілки.
— От скажи мені, як можна було бути такою? Ну як? — Ніна відклала рушник і взялася за чашки.
— Для мене наша мати стала живим прикладом того, як не треба. Я свого Олексія зовсім інакше виховую. Хоча він і хлопець! А ми ж дівчатка були. Тихі, залякані…
Дарина тільки скрушно хитала головою.
Збоку їхня родина здавалася зразковою. Батьки не пили, ніхто нікого не бив. Діти — відмінниці. Мати — шанована лікарка, батько, Андрій Васильович, — майстер на заводі. Все чинно, благородно.
Тільки от удома панувала жорстка диктатура. Галина Петрівна тримала всіх у залізних рукавицях. Батько був м’якшим, але ніколи їй не перечив.
Йому так було зручніше: прийшов з роботи втомлений, зачинився в кімнаті з книжкою чи телевізором — і ніби в хатці. І навіть звідти він чудово чув, як дружина «виховує» доньок.
Коли дівчатка, погодки, пішли в початкову школу, мати бралася «допомагати» з уроками.
— Часу маєш дві хвилини! — карбувала Галина Петрівна, вмикаючи секундомір. — Ще одна помарка — відшмагаю, як сидорову козу.
Якщо літера виходила кривою, мати зі злістю виривала сторінку із зошита, дерла її на дрібні шматочки і змушувала переписувати все наново.
Дитячі рученята тряслися, сльози капали на папір, розмиваючи чорнило. До слова, мати їх ніколи не чипала — тільки погрожувала. Але це звучало так страшно, що дитяче серце завмирало від жаху: «а раптом?».
Покарання в домі було іншим: годинами стояти голими коліньми на жорсткому килимку в коридорі.
— Радійте, що не на горосі! — повчала матір. — Ганьба яка! Ледащо ростете, дармоїдки!
Оце «дармоїдки» лунало чи не щодня. Мати постійно нагадувала, що в цьому домі їм нічого не належить.
— Ви ще нічого не заробили! Вчіться на відмінно, це ваша робота! Щоб не ганьбили батьків, які вас годують, одягають, усю душу вкладають. І гроші чималі, між іншим!
Батько зі своєї кімнати все чув, але й словом не обмовився на їхній захист. Вважав, що жінці видніше, як виховати з них людей.
У дівчат не було дитинства. Школа, хатня робота. Навіть улітку мати давала завдання на покращення почерку та математичні задачі.
Вони навіть у туалет відпрошувалися, ніби сидячи на уроці. Ніяких душевних розмов чи теплих сімейних чаювань. Хоча мати любила солоденьке — пацієнти часто несли їй торти й цукерки. Але дітям зась.
— Зуби зіпсуєте. Та й не заслужили, — відрізала вона. — Знову четвірку принесла, Дашко? Вийде за чверть чотири — я з тебе три шкури здеру! Тиждень сидіти не зможеш.
Дарина тільки розширювала від жаху очі й беззвучно ковтала сльози. Плакати теж заборонялося.
— Боже, — шепотілися іноді сестри в школі. — Інші діти четвіркам радіють, а ми…
Потім був університет. Вступили обидві на бюджет, до місцевого вишу. Мріяли поїхати світ за очі, жити в гуртожитку, аби тільки вирватися з-під цього вічного контролю і батьківського мовчання. Але ні, довелося вчитися вдома.
Тоді в матері з’явилася нова параноя: аби котрась не “принесла в пелені” і не кинула навчання.
— Ага… хіба від Святого Духа, — гірко жартували дівчата пошепки.
Вони ні з ким не гуляли. Отримали свої червоні дипломи, а потім якось раптом, майже одночасно, повискакували заміж.
І поїхали.
***
— І носа не показують, — скаржилася Галина Петрівна сусідкам, гріючись на сонечку.
— Отак, дівчата… Ти в них усю душу, а вони — невдячні. Одну саму залишили. Це ж усе завдяки мені вони в люди вибилися! Я їх у строгості тримала, до праці привчила.
Одна головним бухгалтером стала, друга — головний архітектор. А вони тепер: «Ми, мамо, зайняті, ніколи нам балачки розводити». Вертихвістки! Яким би ти там начальником не була, а матір треба слухати беззаперечно!
А в цей час сестри згадували інше.
— Вона ж нас досі за дорослих не має. Та що там — за людей не має! — обурювалася Дарина.
— А нам уже за сорок! Пам’ятаєш ту страшну сцену на кладовищі, як батька ховали? Ми тільки квіти на свіжий горбик поклали, а вона як закричить при людях, щоб ми й не думали про спадщину! Що все її! «Руки геть!»
Від чого?! Яка спадщина? Квартира в розваленому двоповерховому будинку та стара машина? Люди стоять, дивляться… Сором який. Раніше хоч дзвонила їй іноді, а тепер не хочу. Ті самі образи.
— А я і не дзвонила, — зітхнула Ніна.
— Не можу себе пересилити. А поїхати до неї — тим паче. Мене досі трусить, як уявлю її обличчя, коли вона наді мною, семирічною, з тим секундоміром стоїть… Пам’ятаєш, як мене від страху одного разу знудило на її білу блузку? Як вона репетувала!
— Пам’ятаю, — здригнулася Дарина.
— Але знаєш… Вона все ж таки наша мати, хоч яка. Важко з таким каменем на душі жити. Треба якось це прийняти.
— Я прийняла, — спокійно відповіла Ніна. — Тільки їй немає місця в моєму серці. Усю любов до неї я по краплі з себе вичавила.
Після недовгої паузи Дарина тихо сказала:
— Треба б до батька на могилку поїхати. Давно не були.
— Поїдемо. Якось. Не знаю коли, — Ніна подивилася на сестру, і обидві подумали про одне й те саме: «Ну чому ж ти, тату, нас ніколи не захищав?»
А сусіди у дворі й далі щиро жаліли милу, самотню літню жінку, яку покинули напризволяще рідні діти. Сама ж Галина Петрівна теж абсолютно щиро, від усього серця не розуміла: ну за що вони з нею так?
***
Від редакції:
Цю непросту, але таку щемливу й знайому багатьом історію надіслала нам наша читачка, а ми лише делікатно підготували її для публікації. Знаєте, кажуть, що батьківська любов — це крила для дитини. Та іноді ці крила виявляються закутими в залізні лещата надмірного контролю, які так і не дають злетіти без болю.
Як ви гадаєте, чи є термін придатності у дитячих образ, і чи можливо на схилі літ склеїти те, що безжально розбивалося роками?
