Один літній чоловік жив окремо. І діти дуже за нього турбувалися, приїжджали провідати, продукти привозили, ліки — ця людина хворіла постійно і погано ходила.
Все життя він багато і тяжко працював, працював, як кінь. І добре заробляв завжди.
І пенсія у нього вийшла дуже пристойною за нашими мірками. І квартира гарна, велика. І він усе сидів на дивані і телевізор дивився — дивився, — голосно сказано, слухав, бо погано бачив.
Увімкне на повну гучність і слухає — чув теж погано. Йому 90 років, ось що я вам скажу.
Ну і ось, родина занепокоїлася за дідуся, він і раніше іноді виходив у магазин за молоком, а тут почав кудись ходити вечорами, з паличкою. Одягне капелюшок і йде, пильні сусіди розповіли.
А сам він не розповідав куди ходить, вдаючи, що не чує, про що його питають.
Ну, сім’я, діти, онуки, правнуки швиденько вистежили дідуся — чого там особливо стежити?
А він почав ходити до маленького кафе поряд з будинком. Дідусь гарно одягався, краватка, піджак, капелюшок.
І, спираючись на паличку, йшов у це кафе. Ресторанчик такий.
І там вів жахливий спосіб життя — замовляв собі трошки шашлика чи люля-кебаб.
Соус. Цибуля нарізана. І напої. Дві-три чарочки напою.
І ще чашечку чаю та солодке. І так сидів, насолоджуючись кожним шматочком, зуби у нього міцні були, бо штучні.
І він робився рум’яним, намагався їсти повільно, щоб довше в кафе посидіти. І музика ще там грала приємна.
Все це він міг собі дозволити на пенсію — потроху, потроху. І в кафе дідуся всі любили і раділи йому.
І давали всякі приємні бонуси, шкідливі, солодкі чи жирні. І ці родичі страшенно обурилися та хотіли влаштувати скандал.
Вони хотіли заточити дідуся вдома. Найняти доглядальницю. Перевірити, чи не зійшов з розуму.
Чи не перепише квартиру на злих людей? І взагалі — все це шкідливо, небезпечно, та ще й напої.
Я все розумію. Це шкідливо, безперечно. Але куди шкідливіше сидіти вдома на дивані та слухати телевізор у дев’яносто років.
І це такі маленькі радощі, хіба людина не заробила? Трохи відпочинку, трошки шашлика, трошки уваги та кохання?
І можливість залишити трошки чайових — залізними монетками? Добре, що онук-програміст підтримав його.
І не дозволив дідуся лаяти та позбавляти задоволення. А просто залишив свій телефон у кафе і став вечорами дзвонити та питати, чи все гаразд?
І все гаразд. Хоча все це шкідливо і небезпечно.
Але життя теж шкідливе і небезпечне було в дідуся. У шахті та на буровій.
Нехай. Іноді можна собі дозволити, ось що думаю. Трішки можна…
