Ігор знав, мати недолюблює його Ірину. Але не запросити не міг.
— Ігорчику, а що це в тебе? Ниточка стирчить, — мати знаходить якусь невидиму ниточку і починає тягнути. — Ой, синку, дірище яке, знімай швидше, я зашию.
— Не треба, я просто поміняю сорочку.
— Ну звичайно, а цю кинеш, і вона валятиметься, ні вже, я зашию. Ірино, Ірино, у тебе є голки?..
І так у всьому…
Ігор розуміюче подивився на дружину. Ну не міг він покликати всіх, а її не покликати… Хоч би якою вона була, вона матір.
***
Мати лише недавно щільно ввійшла в життя Ігоря та його родини. Коли не стало батька, людини, яку Ігор, загалом, і не знав.
Батьки їздили у відрядження, вірніше, батько. Мати, як вона казала, слідувала за ним повсюди, була завжди поруч.
Коли в родині зʼявився Ігор, вона поставилася до цього, як до прикрої неприємності. Батько, весь у своїх копалинах, який перебував на межі прориву в науковій діяльності, взагалі не надав цьому значення.
Тому, побувши з Ігорчиком три місяці, мати сплавила його своїй незаміжній, на рік старшій сестрі.
Тітка Галина так і не вийшла заміж, спочатку вони з бабусею — мамою тітки Галини та матері, виховували Ігорчика, а потім, коли бабусі не стало, тітка Галина повністю присвятила себе племіннику.
Вона не давала себе називати мамою, пояснюючи хлопчикові, що в нього є мама.
Ігор знав, що ця красива тітка, яка приїжджає раз на рік і привозить купу подарунків, і є його справжня мама, але… любив він тітку і її вважав матір’ю, про що й сказав, коли йому виповнилося дванадцять.
Ігор бачив, як блиснули очі мами Галини, відчув, як радісно забилося її серце, але… вона суворо сказала, що так не можна… вона всього лише його тітка.
— Мені байдуже, чуєш… Для мене ти мама.
— Усе, заспокойся, — тітка Галина притягла його кудлату голову до себе і поцілувала, — звичайно, ти мій син, моя відрада, усе моє життя в тобі…
Тітки Галини не стало, коли Ігорю було шістнадцять…
— Ну, Галю, ось вічно в неї все так… Семен на порозі грандіозного відкриття, це ось добре, що вона встигла…
Ігор був приголомшений цинізмом матері.
— Вона ж твоя сестра, єдине, що тебе пов’язувало з твоєю дитячою родиною.
— Ай, що за дурниці… краще скажи мені, як ми будемо з тобою далі жити? Що робити? Тобі рік ще вчитися, два до повноліття, ну Галю, Галю… задала ти мені задачу, не могла потерпіти трохи…
— Тобто варіант, де я живу з вами, з батьками, ти не розглядаєш?
— З глузду з’їхав, у нас налагоджений побут, куди нам дитину, ти що? Та до того ж ми відлітаємо, в Єгипет… На півроку.
— Ну що ж, здай мене в дитбудинок, — невесело промовив хлопець.
— Слуха-а-ай, а це думка, але, — вона подивилася з сумнівом на сина, що витягнувся, — навряд чи тебе приймуть туди…
— Я зможу доглянути за хлопчиком, — Антоніна Петрівна, сусідка, подруга бабусі, дивилася на цю виставу і хитала головою, — Галя всьому навчила Ігорчика, вже з голоду не помре, самостійний він, головне, гроші йому надсилай.
— Гроші? — мати була здивована.
— Ну так, гроші, а ти що думаєш, він буде святим духом харчуватися? А одягати старі Галчині сукні? Тебе ж ніколи не цікавило, як живуть вони на одну зарплату Галини.
— Але… я привозила подарунки…
— В одне б місце тобі ці подарунки, Людмило, засунути, і це зовсім не рот, чого ти дивишся на мене.
На мене ці твої погляди не діють, ти це он, над матір’ю з сестрою практикувала, мене не проймеш…
Як ти в Галки цього професора свого відбила, тоді він не професор був зовсім, а так, студентик… Я-то пам’ятаю, як ти вчепилася в нього, так що… не вдавай із себе невинну вівцю…
Мати стояла і хапала повітря ротом.
Тітка Тоня, Антоніна Петрівна, знала їх усіх з дитинства, за словом у кишеню не лізла, говорила в очі все, що думає, ось сказала.
Ігор спочатку не надав значення її словам, таким великим було його горе, а потім… потім до нього дійшло.
— Про що говорила тітка Тоня?
— Не слухай цю стару маразматичку, Семен просто був знайомий з Галкою, побачив мене і закохався… слухай, скринька з коштовностями… брязкальцями, де вони, не можу знайти щось.
— Навіщо тобі?
— Ну як же… пам’ять про матір і сестру…
— Не шукай, їх тут немає…
— Ви, ви що… ви їх продали? Але там же… там…
— Брязкальця, як ти й сказала.
Ігорчик, коли був маленьким, дуже любив перебирати камінчики, що лежали в цій скриньці.
— Це моєму прапрадіду, за те що він хлопчика врятував, пані подарувала, з тих пір, у нашому роду, заміж виходили старші дочки й надягали цю красу.
Так і передавали, з покоління в покоління, ми не графи, не князі, Ігорчику, а ось… навіть у голод зберегли, у війну не чіпали жодного камінчика, могли б жити, але ні….
Тепер це Галині дістанеться, а вона, своїй дочці старшій передасть, ось так-то, Ігорчику.
Бабусі незабаром не стало, а донькою Галина так і не обзавелася.
Вона веліла Ігорю зберегти сімейний предмет і ні в якому разі не віддавати матері, це єдине, що вона сказала поганого в бік своєї сестри — промотає…
Ось це і шукала мати, назвавши брязкальцями прекрасне кольє, сережки, каблучку. Ігор чув голос бабусі, яка говорила йому, що називається це гарнітуром.
— Гарнітур, — засміявся хлопчик, — як шафи…
***
Мати поїхала, батько навіть і не приїжджав, він взагалі, напевно, не пам’ятав, що в нього є син…
Ігор відучився в школі, перші три місяці мати надсилала досить-таки великі суми для хлопчика, звиклого жити в економії, а потім… потім пішло все по-старому.
Він дзвонив їм з батьком, казав, що відучився в школі, вступив до університету, що одружується, але… Відповіді не було, ніякої, не було реакції, взагалі.
Вони жили собі спокійно з Іриною, народився Тарас, потім Оленка, а потім з’явилася мати…
Вона навіть не вважала за потрібне сказати йому, що батька більше немає…
Сьогодні п’ять років Оленці.
Ірина в положенні третьою дитиною, це їхнє обдумане рішення. Вона не дуже добре почувається, тому вирішили вдома відзначити, тож мати в будь-якому разі дізналася б і влаштувала б скандал, адже вона родичка…
Ірину вона не любить, категорично, і діти це знають.
— Що за ім’я… у неї що, батьки селяни?
— У неї немає батьків, Ірина з дитячого будинку. А назвали її так, тому що поруч, коли знайшли дівчинку, лежав ведмедик із сердечком і листівка – Іринка.
— Що? — Мати тоді задихнулася, захлинулася від люті, — ти… ти… привів у дім дворняжку? Ти віддав їй сімейну коштовність?
— Дозволь нагадати, — Ігор не міг назвати її мамою, язик не повертався, тому ніяк не звертався, так, знеособлено, — дозволь нагадати, ми теж не графської крові, гарнітур цей мені передала моя мама, — він на цьому наголосив, але мати не звернула уваги, — оскільки в неї не було дочки, вона передала мені. Ти назвала сімейну реліквію брязкальцем.
— Ти хоч розумієш, ти хоч знаєш її справжню вартість?
— Знаю… вона безцінна.
— У-у-у, мій син ідіот…
— Яблучко від яблуні… мамо.
Це був перший і останній раз у дорослому житті, коли він назвав її так.
Мати побачила тоді весільні фото, Ігор думав, що вона змінилася, але ні… не змінилася.
І ось тепер вдає турботливу матір.
— Твоя дружина, вона кожні п’ять років буде приносити (розповідь спеціально для сайту – рідне слово) тобі по дитині? Господи, як свиноматка, звичайно, бродяжка, безпородна, який їй спосіб життя ще вести? Вчепилася в пристойного хлопця.
— Дозволь зауважу, моя дружина — моя кохана жінка, це раз.
Два — ми живемо разом тринадцять років, це наше виважене рішення…
Не суди по собі, адже це ти, коли дізналася, що моя мама зустрічається з хлопчиком із професорської родини, адже це ти вчепилася в нього, а він ще й сиротою так вчасно став, так?
Мати фиркнула і вийшла до гостей.
Весь вечір вона розповідала про те, яким Ігорчик був пухляшем, як любив її — свою матінку.
«Любив, — задумливо думав Ігор, — років до десяти…»
— Ігорчику, а пам’ятаєш, пам’ятаєш, які подарунки я тобі привозила, пам’ятаєш, це мексиканське сомбреро, ой не можу, як мене не хотіли з ним у літак пускати…
Звичайно, Ігор пам’ятав…
Пам’ятав, що мама Галина розгублено дивилася на це диво.
— Хлопчикові потрібна зимова шапка, — спробувала сказати вона, але мати, одягнувши на Ігорчика це колесо від воза, реготала до упаду, а Ігор… він бачив сльози в очах мами Галини.
Коли мати поїхала, Ігор порізав ножем це диво і викинув…
— Ой, Ігорчику, я все забуваю запитати, як поживає Ельвіра?
— Яка Ельвіра?
— Ну та, твоя перша любов… Ти знаєш, я бачила в соцмережах її фото, у неї хлопчик, ну вилитий ти в дитинстві, я нічого не хочу сказати…
— Ірина — моя перша любов, ніякої Ельвіри я не знаю, годі вигадувати.
Гості замовкли, Ірина пішла на кухню, Ігор вийшов слідом.
— Я вижену її.
— Не треба, хоч би якою вона була, вона твоя матір…
Гості розійшлися, ця жінка, Ігор не міг називати її по-іншому, сиділа і безтурботно кліпала очима.
— Треба поговорити.
— Слухаю, синочку.
— Не прикидайся, я тобі не синочок, ти мене ніколи не вважала своєю дитиною, я хочу запропонувати тобі угоду: я плачу тобі певну суму на місяць, а ти ніколи не з’являєшся в моєму житті та житті моєї родини.
— Скільки?
Ігор назвав суму.
— Погоджуйся, інакше не отримаєш нічого.
— Добре, я піду, хотіла як краще, думала, ми будемо родиною.
— Краще йди…
Вона більше не турбувала, хіба що попросити грошей на щось.
Ірина народила дівчинку, назвали її Галинкою…
Живуть вони прекрасно, виховують дітей у любові та гармонії один до одного.
Ігор їздить сам до матері двічі на рік: на її день народження і на день пам’яті до того, хто так і не зрозумів, що в нього є син, зате багато хто його знає як прекрасного вченого…
Ігор не хоче чужої слави, і коли запитують, чи не родич, він відповідає, що однофамілець.
