— Ну, здрастуй, синку!
— Здрастуй, батьку!
Збоку могло здатися, що зустрілися двоє давніх знайомих, які просто розійшлися пообідати після ранкової наради, а за годину знову зійшлися за чашкою кави.
Але за цією оманливою легкістю крилася прірва у чверть століття — двадцять п’ять років мовчання, образ, пропущених днів народжень і чужого, окремого життя.
— Тебе й не впізнати… Такий дорослий, солідний, — батько розгублено кліпав очима, ніяк не можучи склеїти в одне ціле напівзабутий образ незграбного підлітка у вицвілій куртці та цього впевненого чоловіка в дорогому костюмі.
— Виріс трохи, — з легкою усмішкою кивнув син. — Сам у шоці, з чого це раптом за стільки років такі глобальні зміни.
— Натякаєш, що я так і не знайшов часу на зустріч?
Під сивою щетиною на обличчі батька проступили червоні плями незручності. Це завжди так пекуче, коли тебе ось так, без крику й істерик, тикають носом у твої власні погані вчинки.
— Не натякаю, — син знову спокійно й світло посміхнувся. — Кажу як є: ти зник на двадцять п’ять років. Коли йшов, обіцяв, що завжди будеш поруч, що нічого не зміниться, бо розлучаєшся ти з мамою, а не зі мною.
— У тому, що ми не бачилися, не завжди моя вина. Твоя мама теж не свята… — батько вирішив трохи захиститися, тим паче що син не виглядав озлобленим ворогом.
— Я ж дзвонив, переказував гроші. Вона, мабуть, тобі про це й не казала.
— Казала, що дзвонив. Цілих два рази. І ще лаявся через старий сервант, що залишився в нашій квартирі, — син говорив про це з якоюсь дивною легкістю, ніби згадував кумедний випадок із дитячого кіно.
— А за аліменти не переживай, я тобі їх прощаю. Розумію, у твоїй новій родині теж треба було за щось жити, двоє дітей їсти хотіли.
— Я радий, що ти на мене не тримаєш зла, — батько розслабився і зручніше влаштувався на стільці. — Хотілося б на старості років мати нормальні, добрі стосунки з дітьми.
— А чого зла тримати на справи давно минувших днів? — син легким рухом покликав офіціанта й замовив каву для них обох, навіть не запитавши, чи п’є батько міцну чорну без цукру. — Ти ж, певно, не просто так прийшов? Говори, що хотів.
Батько не ображався на зверхній тон. На того, чий стиль і дорогий годинник кричали про зовсім інший рівень життя, ображатися було безглуздо — син цього навіть не помітив би.
Дмитро злетів до таких висот, про які батько колись міг тільки мріяти. Колись колишня дружина похвалилася йому в телефонній розмові, що виховала сина сама, без його копійки, і що хлопець завдяки розуму та праці пробився в житті.
Тоді ці слова болюче кольнули його в саме серце, і він нагадав, що пішов із родини, коли синові було дванадцять, і його частка в цьому теж є.
Він же водив його за руку в дитсадок, у школу, грався, любив…
А потім розлучення розірвало всіх на шматки. Батько тоді вирішив не травмувати дитину й припинив спілкування, бо не міг зберегти нормальних стосунків із колишньою дружиною.
А далі — нова родина, клопоти, власні діти, і любов до залишеного сина якось сама собою розчинилася в буденності.
І ось тепер він сидить перед цим чужим, по суті, чоловіком і намагається розгледіти в ньому своє продовження.
— У мене є до тебе одне прохання, Дімо… — батько трохи задерев’янів, вимовляючи це хлоп’яче ім’я навпроти солідного чоловіка. — Влаштуй мого пасинка на хорошу посаду. У нього й диплом є за профілем вашого підприємства.
— А що ж він, досі не працює? — здивувався син, примружившись. — Він же ніби на кілька років лише молодший за мене.
— Не щастить йому з роботою, — зітхнув батько, опустивши голову. — Куди не влаштується — скрізь суцільна темнота. То не платять, то затримують, а підвищення й годі чекати.
— Буває, — син повільно погойдував носком стильного черевика під столом. Перед очима на секунду пропливли спогади: як він ночами працював вантажником, а мама мила підлоги там же, де заробляла свої копійки.
Їм було непросто, вони вдвох одолели той інститут, і хоч він пробився нагору сам, але й досі пам’ятав, як бігав усю зиму в літніх туфлях, бо на нове просто не було грошей. — Диплом, кажеш, є?
— Є, є! — зрадів батько. — Ми його вивчили, вищу освіту дали, от тільки з роботою біда.
— Вивчили-вивчили… — тихо промовив син собі під ніс. — Добре, я постараюся підібрати для нього щось слушне. Не чужі ж люди.
Синові, схоже, дуже подобалося зверхньо вдавати із себе благодійника.
— От спасибі! — засяяв батько. — Я приведу його завтра ж! А то вже місяців три вдома сидить.
— Завтра не треба, я їду у відрядження, — замислився син, подумки рахуючи дні. — Я подзвоню, як тільки знайду щось пристойне.
— А куди дзвонити? У тебе ж немає мого номера… — батько квапливо почав шукати телефон у кишені. — Давай обміняємося.
— Не потрібно, — син підвівся і кинув на стіл купюру за каву. — Хоча… ні, дай свій номер, якщо що, наберу.
Батько квапливо продиктував цифри на аркуші паперу, який приніс офіціант, і син пішов, навіть не попрощавшись — на нього вже чекали розкішна машина та особистий водій.
Удома батько не стримався від похвали:
— Гарного сина я виховав! У кафе сиділи, каву пили, говорили по душах. Пообіцяв Ромці підшукати місце з хорошою зарплатою, казав, дивитиметься за ним, як за молодшим братом!
Друга дружина надула губи. Їй було образливо за рідного сина, який у свої тридцять п’ять сидів у них на шиї, ночами грав в комп’ютерні ігри й лякав усю хату криками.
Але найбільше пекло те, що дитина тієї, першої жінки виявилася настільки успішною, що тепер їм доводиться йти до нього з поклоном.
Проте вона промовчила — душу гріла обіцяна тепла посада під крилом заможного зведеного брата.
Тиждень минув у глухому мовчанні. Не дочекавшись дзвінка, батько сам набрав колишню дружину й різко запитав, де ж обіцяне місце.
Та лише холодно фиркнула у трубку: син зайнятий серйозними справами, а батькові варто набратися терпіння. І додала, щоб більше їй не дзвонив — усі робочі питання вирішуються через приймальню.
Він зателефонував туди. Мила секретарша обіцяла все передати шефу. Минув іще тиждень у нервовому очікуванні, бо вдома дружина і пасинок уже просто зжирали його їдкими докорами.
Вони вимагали не церемонитися, йти напролом, адже людина з владою і грошима зобов’язана заради рідного батька перевернути гори! Бо ж він — батько!
Коли телефон нарешті дзенькнув, секретарша знову ввічливо переключила дзвінок на шефа.
— Дуже радий тебе чути! — озвався син із кабінету. — Ти дзвони частіше, я завжди на зв’язку.
— Я і дзвоню! — обурився батько, відсуваючи дружину, яка намагалася підслухати розмову. — Що там із роботою для Роми? Ти щось підібрав?
— Це ж не робиться так швидко, батьку, — голос сина вмить став холодним і сталевим. — Обставини часто вищі за наші бажання. Я ж не відмовляюся допомогти, але поки зайнятий іншими справами. Май терпіння.
Щось у цьому голосі так насторожило батька, що він вирішив уточнити:
— Ти хоч обіцяєш?
— Обіцяю, — урочисто відповів син і додав: — Я ж весь у тебе, батьку. Завжди виконую обіцянки. Ти тільки почекай трохи… Хоча б стільки ж, скільки чекав я.
***
Від редакції:
Отаку непросту життєву історію надіслала нам наша читачка. Часом нам здається, що час стирає всі образи і можна просто перегорнути сторінку минулого, але кожне покинуте колись слово і кожна дитяча сльоза залишають слід назавжди.
Батьківська байдужість — це борг, який доводиться повертати з величезними відсотками, навіть якщо платити доводиться у найнесподіваніший момент.
А як вважаєте ви: чи варто прощати батьків, які зникли з життя своїх дітей, чи минуле все одно наздожене колись кожного?
