Коли вирішили, що створюватимемо сім’ю, вирішили перебратися ближче до столиці, подалі від Донбасу, продали кожен своє дошлюбне житло та у шлюбі купили спільну трикімнатну квартиру

Нам із чоловіком майже по 40 років, шлюб для обох перший, є син 5 років. Одружувалися, коли обом було за 30 років.

Коли вирішили, що створюватимемо сім’ю, вирішили перебратися ближче до столиці, подалі від Донбасу. Продали кожен своє дошлюбне житло та у шлюбі купили спільну трикімнатну квартиру.

Те, що продали дошлюбне, не шкодуємо, інакше була б замість житла у нас вирва від прильоту. Ми з чоловіком два страшні інтроверти, нам фізично неприємні інші люди в будинку.

Ми навіть кілька років не наважувалися свою дитину заводити, було страшно, але син дискомфорту не викликає. Навіть із батьками та сестрами я спілкуюсь суто по телефону, але мої родичі всі такі, як я.

Всіх влаштовує, що ми не їздимо одне до одного в гості, і лише передаємо привітання у свята. Усім це зручно та добре.
Коли одружувалася, чоловік запевнив мене, що я виходжу заміж за нього, а не за його сім’ю.

Я навіть його рідню за ці роки фізично бачила 3-4 рази. Донедавна все так і було. Але війна внесла свої корективи. Мої батьки спокійно переїхали до будинку бабусі до села і так само надсилають привітання у свята.

Сестри виїхали за кордон і вже не повернуться. А ось рідня чоловіка з девізом «разом легше» почала завзято лізти до нас у життя.

Діалог із ріднею чоловіка звісно вів чоловік. Він відмовився від цінної пропозиції жити у нашій квартирі всім разом. Запропонував сестрі допомогу в оренді квартири, начебто все влаштувалося і свекри із сестрою чоловіка та онукою прожили на орендованій квартирі так 2 роки.

До мене не лізли, мого сина дивилися через інтернет, коли спілкувалися з чоловіком. Але в кожній бочці меду є ложка дьогтю. Попелюшка знайшла собі чоловіка.

Я дуже за неї рада, хай у них все складеться. У цьому лише один мінус — сестра чоловіка переїхала до Польщі. Свекри повздихали і переїхали ближче до сина, а точніше винайняли квартиру в сусідньому будинку.

І почалося. Чоловік працює 5/2, тому практично відразу, після першого ж візиту в гості о 8-й ранку в суботу з сидінням в гостях до 22:00 заборонив батькам ходити до нас кожні вихідні.

Я працюю віддалено, тому вдома майже завжди, якщо немає планових звітів у головному офісі. Свекри почали ходити посеред тижня, сказавши, що до онука. До якого онука? Він у садочку?

І так само сядуть удвох, а мені їх розважай. І вже казала, що я не просто сиджу вдома, я працюю. Але куди там питають: «А що ти робиш? А на нараді у вас усі так сидять у моніторах? А ми тут вам вечерю готуватимемо, ми тихесенько».

На прохання піти до себе, ображаються, сльози течуть, що ж ми як не рідні. А я вже кожного разу сильно нервую.

Вже чоловік із ними розмовляв кілька разів, але куди там, одна відповідь: «нам погано, нам самотньо, ви нас кинули, що ми вам не рідні, це не по-людськи». Перестала двері відчиняти, почали на телефон дзвонити і мені, і чоловікові.

Ми обидва вже в тому стані, що незабаром продамо квартиру і поїдемо, не залишивши адреси. Як пояснити людям, що нам не цікаво сидіти і тримати їх за руки 24/7, мій максимум сімейних відвідувань раз на місяць на пару годин у чоловіка ще менше, він і раніше живучи в одному місті, бував у батьків раз на 3-4 місяці.

Але свекри хочуть проводити час разлм чи не щовечора на сімейній вечері, а у вихідні спільні заходи. Удвох сходити до театру вони не можуть, треба, щоб ми з ними йшли.

Взяти онука і піти в цирк, одразу: “ой, ні, він такий маленький, ми за ним не встежимо, давайте ви з нами”. Син до них ходити не хоче, у них нудно, вони з ним не граються, тільки дивляться телевізор.

Чи можливо в такій ситуації якось достукатися до людей, чи переїзд єдиний вихід? Свекри люди не погані, просто ми з чоловіком не можемо дати їм стільки часу, скільки вони вимагають.