Весілля Лесі та Назара мало бути класичним. Без тих новомодних виїзних церемоній із клятвами під квітковими арками та фуршетами просто неба. «По-простому, по-родинному», — примовляла Лесина мама, пані Галина.
Батьківська хата, РАЦС і ресторан «Вишневий сад», де бенкетна зала із золотистими шпалерами та кришталевими люстрами пам’ятала ще весілля самих батьків.
Усе статечно, шляхетно і зрозуміло. Ну й викуп, звісно ж! Викуп — це святе діло, щоб молодий показав, як йому наречена дорога: і щедрістю своєю, і кмітливістю.
Ранок двадцять третього серпня видався напрочуд сонячним, але Леся прокинулася мокра від хвилювання.
Вона сиділа у своїй кімнатці, заставленій шафами та стареньким трюмо, а поруч метушилася мати, дбайливо поправляючи фату, хитромудро пришпилену до зачіски.
— Мамо, та годі вже, — відмахувалася дівчина, вдивляючись у своє відображення. — І так від самого ранку місця собі не знайду. Як там Назар? Не дзвонив?
— Дзвонив, дзвонив, — пані Галина прикусила губу, втикаючи останню шпильку. — Вже їдуть. Скоро почнуть викупляти. Ти головне з вікна не визирай, поки не покличуть. Хай трохи помучаться, їм корисно.
За вікном уже чулися багатоголосі вигуки, регіт і весела музика з колонки, яку притягла Наталка — Лесина подруга дитинства, головна заводійка й організаторка всього сьогоднішнього дійства.
Наталка взагалі була дівчиною бойовою, з гучним голосом і командирськими замашками.
Саме вона, згуртувавшись із двома іншими дружками, Оленкою та Катрусею, розробила такий план викупу, від якого, за їхніми словами, у Назара «аж чуб дибом стане».
— Тітко Галю, не переживайте, ми з нього витрусимо все до копієчки! — горлала Наталка ще напередодні ввечері, приміряючи на себе роль головної розпорядниці. — І грошенят добряче назбираємо, і попітніти змусимо!
Леся тоді лише м’яко всміхалася, гадаючи, що дівчата готують якийсь приємний сюрприз.
Вона навіть не вникала в деталі, бо голова й так ішла обертом від весільного бюджету, розсадки гостей і того, що майбутня свекруха, тітка Люба, знову дзвонила й бідкалася, мовби «червоної рибки малувато замовили, а їхня рідня дуже те діло поважає».
Гроші. Гроші були окремим головним болем. Весілля оплачували гуртом.
Назарові батьки дали свою частку, Лесині доклали з відкладеного, та й самі молодята влізли в невеликий борг, аби столи у «Вишневому саду» ломилися. Кожна гривня була на рахунку.
Та коли Леся вже після весілля почула від чоловіка суму, яку він із дружбами «накидали» на викупі, вона аж сіла від подиву.
— Нормально так накидали, — сказав Назар на другий день, коли вони розбирали подарунки й конверти. — Хлопці мої, Дениско та Микола, взагалі по п’ять тисяч сунули, коли Наталка змусила їх вірші з табуретки читати.
Реготали всі. Я сам, мабуть, тисяч п’ятнадцять у той капелюх вкинув, поки до тебе дійшов. З усіма тими конкурсами, випробуваннями на спритність, вгадуванням слідів… Ну, але ж весело було!
— П’ятнадцять?! — Леся перестала рахувати подаровані гроші й витріщила очі. — Ти вкинув п’ятнадцять тисяч? А хлопці по п’ять? Назаре, це ж скільки виходить?
— Ну, я прикинув, тисяч тридцять п’ять – сорок там було точно. Може, й більше. Купюри ж летіли по п’ятсот, по тисячі. Наталка так хвацько тим капелюхом диригувала, — усміхнувся він.
— Конкурс «Впізнай туфельку нареченої» — це взагалі відпад. Там кожен варіант коштував по тисячі. Очі б мої не бачили тих капців сусідських тіток, яких Наталка на сходи вигнала. Але весело, Лесю. Чесно, це був найсмішніший викуп, на якому я бував.
Леся повільно поклала конверт на стіл.
— Назаре, а куди ці гроші пішли? Наталка їх віддала? Тобі? Мамі?
Назар лише знизав плечима:
— А чого б це мені? Це ж викуп нареченої. Я думав, вона віддасть їх тобі.
— Ага, розігналася, — пирхнула дівчина. — Жодної копійки від них не було! Окрім отого дурнуватого набору сковорідок у складчину, який вони нам тицьнули біля РАЦСу. Пам’ятаєш, такий синій, у коробці?
— Та сковорідки нормальні, — буркнув чоловік. — Фірмові.
— Назаре! Там десь під сорок тисяч гривень! Це тисяча доларів!!! — Леся аж зірвалася на крик. — Ти розумієш? Тисяча доларів! Це не дріб’язок на насіння, це ж скажені гроші! І вони їх просто… забрали собі?
— Ну, може, вони на організацію витратилися, — миролюбно простягнув чоловік. — На кульки там, на реквізит, на призи для конкурсів. Я бачив, як Катруся в магазин за якимись прикрасами бігала.
— За якими прикрасами? — Леся вже кипіла, мов чайник. — Нічого вони не купували! Наталка все у моєї мами повипрошувала з комірчини. Вони просто розважалися, збирали купюри й поклали їх собі до кишені!
— Лесю, ну чого ти завелася? Це ж традиція така. Дружби молодого відкуповуються, а дружки нареченої збирають. Ну, ніби як на розвиток. Типу, щоб молодятам на життя.
— От саме що молодятам! — Леся рвучко повернулася до чоловіка. — Вони повинні були віддати їх нам! У Наталки й Оленки зарплата копійчана. Катруся взагалі вдома з малятком сидить. А тут такий куш. Вони просто вкрали ці гроші!
— Та годі тобі, — відмахнувся Назар. — Ну, може, на таксі витратили, на ігристе в машину, поки ми їхали. Я сам бачив, як Катруся в лімузині пляшку відкривала.
— Назаре, Катруся пила твоє ігристе, яке купили твої батьки для весільного кортежу! Вона нічогісінько не купувала.
Вони взагалі ні на що не витратилися. Просто прийшли, пореготали, погорлали, зібрали сорок тисяч із тебе та твоїх друзів і спокійненько привласнили.
Назар почухав потилицю.
— А чого ти не вийшла? — спитав він зрештою. — Могла б і сама взяти участь. Побачила б, як дівчата тішаться.
— Традиція така! Я сиділа з матір’ю і готувалася до церемонії, — огризнулася Леся. — Я ж наївно вірила, що вони заради мене стараються. А вони, виявляється, бізнес відкрили! «Весільний рекет». Назаре, мені тепер так соромно перед твоїми хлопцями.
Назар змовчав. Він узагалі не любив конфліктів, надто ж із Лесиними коліжанками. А особливо з Наталкою, якої навіть трохи побоювався.
— Добре, потім розберемося, — буркнув він, підводячись. — Піду подихаю повітрям на балконі.
Минув тиждень. Потім місяць.
Леся все чекала, що Наталка обізветься, принесе той конверт або хоча б скаже: «Лесю, ми вирішили на гроші з викупу вам сюрприз зробити».
Але подруга дзвонила лише для того, щоб вивалити на неї свої турботи: як вона поскандалила з начальником, який негідник її колишній, і що на вихідних треба б десь посидіти.
Якось, у середині вересня, Леся перетнулася з Катрусею в торговельному центрі. Та котила візочок, по самі вінця навантажений фірмовими пакетами з дитячого магазину.
— О, Лесько! — залементувала дівчина. — Ну як воно, сімейне життя? Назар ще не дістає? — засміялася вона.
— Та нормально, Катрусю, — відповіла Леся, скоса поглядаючи на пакунки. — А що це в тебе за шопінг такий? Губа не дура, в дорогих бутиках закуповуєшся.
Катруся трохи знітилася, але швидко опанувала себе:
— А, це… Та свекруха грошенят підкинула на онука. От і балуємося трохи. А ти чого така похмура?
— Катю, — Леся вирішила рубати з плеча. — А на викупі ви багато зібрали? Назар каже, під сорок тисяч.
З обличчя подруги вмить зникла усмішка. Вона витягнулася, але хутко напустила на себе діловитий вигляд:
— Ой, Лесю, ну ми ж для тебе старалися! Організація ж грошей коштує. Реквізит, костюми, оформлення. Наталка он узагалі дві ночі очей не стуляла, сценарій писала.
— Який ще сценарій, Катю? — голос Лесі аж дзвенів від обурення.
— Який реквізит? Віник із моєї комірчини та простирадло з горища? Які костюми? Ви були у своїх сукнях, куплених на розпродажі три роки тому. Я не бачила жодного оформлення, окрім плаката «Забери її, якщо зможеш!» на дверях під’їзду, намальованого фломастером.
Катруся відсахнулася, міцно вчепившись у ручку візочка:
— Лесю, ти чого? Чужі гроші рахуєш? Це ж негарно! Це був наш подарунок. Ми взагалі не зобов’язані звітувати. Ми створювали атмосферу свята.
— Це був викуп нареченої! — Леся майже кричала, та помітивши, що на них починають озиратися перехожі, стишила тон. — Назар і його друзі заплатили. А ви взяли й поклали ці гроші собі до кишені. Катю, я ніколи не думала, що ви такі… такі.
Катруся закопилила губу:
— Знаєш що, подруго. Ми стільки нервів і сил витратили, а ти тепер нам якимись копійками в ніс тичеш? Ми їх чесно заробили! Це наш гонорар. І взагалі, не твоє це діло.
Там молодий із дружбами кидали, вони й не скаржаться. А ти сиділа у віконечку й носика пудрила. От і сиди собі далі!
З цими словами Катруся різко розвернула візочок і поїхала геть, залишивши Лесю стояти посеред залу мов у воду опущену.
Леся повернулася додому зла, мов чорт. Назар саме дивився телевізор.
— Я Катрусю зустріла, — випалила вона з порога, кидаючи сумочку на пуфик. — Вона мені заявила, що вони багато сил витратили й мають повне право забрати ті гроші як гонорар!
— Ну, в чомусь вона має рацію, — бовкнув чоловік, не подумавши.
— В чому?! — зірвалася Леся. — В чому вона має рацію, Назаре?! Ти мене захищати повинен, а не цих… злодюжок! Ти скільки вкинув? П’ятнадцять? І тобі не шкода?
— Мені? — Назар вимкнув телевізор і обернувся до дружини. — Мені шкода було б, якби я їх на пінне з хлопцями спустив. А тут свято, веселощі, все як має бути. Я кидав, я і вирішив, що це нормально. Лесю, ну чого ти знову заводиш цю платівку? Хочеш, я тобі ті п’ятнадцять зі своєї зарплати віддам? Заспокоїшся?
— Мені не потрібні твої гроші! — дівчина безсило опустилася на диван і закрила обличчя руками.
— Мені прикро. Розумієш? Прикро до сліз, що найкращі подруги, яких я знаю з дитсадка, використали моє весілля як спосіб підзаробити. Вони на мені нажилися! А нам подарували набір сковорідок за три тисячі. Це не подруги. Це… я навіть не знаю, як їх назвати.
Назар тяжко зітхнув і пригорнув дружину до себе:
— Добре, не кисни. Напиши Наталці, спитай прямо. Чого дутися по кутках?
— Ага, напишу. Вона мені випише, що я скупарна і гроші чужі рахую.
Та Леся все-таки написала. Наталка відповіла не одразу — лише наступного дня. І то не текстом, а голосовим повідомленням хвилин на п’ять, яке Леся слухала, затамувавши подих.
«Лесю, привіт. Ну ти, звісно, даєш, якщо на повному серйозі про ті “бабки” питаєш. Ти взагалі усвідомлюєш, яке ми там шоу влаштували? Ми з Оленкою два тижні готувалися, реквізит шукали, бо грошей на все це в нас не було.
Ти думала, воно з повітря береться? Так, ми зібрали гроші. Ну і що? Ми їх витратили! Оленка нові туфлі купила, бо свої вбила на тих сходах, поки бігала. Я собі на куртку відклала, бо моя стара вже світиться.
Катруся малечі на одяг пустила. Це що, злочин якийсь? Ми, між іншим, вам свято робили! Ти б бачила, як ми гарували! Назар із хлопцями були задоволені, всім усе сподобалося.
І тільки ти, моя дорога подруго, полізла в бухгалтерію. Соромно, Лесю. Дуже соромно. Ми на тебе стільки сил угробили, а ти нас злодюжками виставляєш. Якщо тобі так гроші пекли, могла б сама вийти й по кишенях у гостей позбирати.
А ми маємо право на оплату своєї праці. Чи ти думала, що ми маємо за красиві очі спини гнути? Тож вибачай, дорогенька, але якщо ти така принципова, то ми, мабуть, більше не подруги. Подумай над цим».
Леся прослухала запис двічі.
Потім повільно відклала телефон.
Назар запитально дивився на неї:
— Ну? Що там?
— Ми більше не подруги, — тихо промовила дружина. — Бо я, бачте, посміла спитати про гроші, які вони здерли з тебе і твоїх друзів. Вона вважає, що це законна плата за організацію свята.
— За організацію? — Назар аж присвиснув. — Оце так новина. А чого ж вони одразу не сказали? Мовляв, так і так, хлопці, ми тут за гроші працюємо. Ми б, може, й не розкидалися тоді купюрами. Або скинулися б по-чесному, як аніматорам за тарифом.
— От саме що! — Леся відчула, як до горла підкочується гіркий клубок, а на очі навертаються сльози.
— Вони промовчали. Зробили вигляд, що це гра, давня традиція, веселощі. А на ділі — просто банально розвели нас на гроші й поділили їх між собою.
— Лесюню, ну ти тільки не плач, — чоловік міцно пригорнув її. — Хай їм грець, тим подругам. Нових знайдеш, справжніх. А ці… ці хай собі радіють тим копійкам, щастя їм це точно не додасть.
— Та справа ж не в грошах, Назаре, — схлипнула Леся.
— Справа в принципі. У тому, що люди, яких ти вважаєш найріднішими, у твій найважливіший день отак підло тебе використовують. І від цього так гірко на душі.
Наталка, Оленка та Катруся справді розчинилися, мов туман, і зникли з їхнього життя. Не одразу, а якось непомітно, самі собою. Перестали писати у спільну групу, не кликали на каву, на свята відписували сухими смайликами.
Леся часом натрапляла на їхні світлини в соцмережах: Наталка хизувалася новою дублянкою, Оленка — путівкою до моря, Катруся — черговим брендовим комбінезоном для малечі.
І щоразу в Лесі всередині щось неприємно стискалося.
Вона чудово розуміла, що всі ці речі куплені вже не на ті гроші, які Назар, Дениско та Миколка щедро кидали в капелюх за право поцілувати сусідську бабусю, вгадати розмір ніжки нареченої по крейдяному сліду на асфальті чи прочитати віршика, стоячи на одній нозі на лавочці.
Ті купюри давно розійшлися. Але гіркий осад залишався.
Назар, бачачи, що дружина досі крає собі серце, якось запропонував:
— А давай ми до Дениса з Юлею в суботу махнемо? Посидимо, м’яса посмажимо, відпочинемо. Юля — чудова дівчина, не те що твої колишні подружайки.
— Давай, — погодилася Леся, ледь помітно всміхнувшись. — Тільки пообіцяй мені одну річ.
— Яку?
— Якщо в наших дітей коли-небудь буде весілля і викуп, — ніяких заповзятих дружок! Тільки професійна ведуча з чітким прайсом і чеком.
Назар розсміявся, обійняв дружину й ніжно поцілував у маківку:
— Домовилися. Наймемо дипломованого рекетира. З ліцензією і печаткою.
Леся щиро всміхнулася у відповідь.
Проте її весілля, яке мало стати найщасливішим днем у житті, назавжди залишило по собі не лише теплі спогади й гарні світлини в альбомі, а й чітке життєве розуміння: справжня дружба вимірюється не роками, проведеними разом, а вчинками, коли справа доходить до совісті.
***
Цю життєву історію надіслала наша читачка Леся, а ми її лише трохи підготували, аби поділитися з вами. Як то кажуть у народі: хочеш пізнати людину — дай їй владу або гроші, і вона миттю покаже своє справжнє обличчя.
А чи траплялося вам розчаровуватися у найближчих друзях через фінансові питання, коли рідні люди раптом ставали геть чужими?
